Кардинал Любомир Гузар: «Кiнець свiту колись буде. I це не є фантазiя, i кожен є вiдповiдальним»
С Любомиром Ярославовичем Гузаром мы встретились в загородной резиденции главы Украинской греко-католической церкви. Хотя кардинал оставил пост предстоятеля УГКЦ уже почти два года назад, он по-прежнему живет в селе Княжичи. Двухэтажное строение расположено в тихом месте недалеко от леса. Атмосфера в доме спокойная, навевающая на мысли о вечном и настраивающая на философский лад. Встречая меня, Блаженнейший Любомир признается, что, хотя он долго жил в городах, сейчас ни за что не променял бы свой нынешний уклад на обитание в крупном мегаполисе с его постоянной суетой. Впрочем, нельзя сказать, что вдали от шумного города Его Высокопреосвященство ведет размеренную и спокойную жизнь.
В течение последних двух лет бывший предстоятель Украинской греко-католической церкви записал несколько аудиокниг. Дело в том, что он практически ничего не видит и свои размышления может лишь начитывать помощнику. Кстати, вскоре станет доступным еще одна книга Гузара — «Общество и закон». Кроме того, Блаженнейший Любомир, несмотря на преклонный возраст (в феврале
Интервью с бывшим главой УГКЦ публикуется на украинском языке, поскольку при переводе на русский «ФАКТЫ» рисковали исказить прекрасную самобытность речи Любомира Гузара.
«Кожний з нас одержав дар життя, таланти, покликання. I бути собою — то значить максимально використати цi дари»
— Блаженнiший, а що для вас означає бути українцем, бути вiльною людиною?
— От я живу, i мав я батька, i мав я матiр... Я їх не вибирав, але через них я народився. А мене завжди вчили, що треба шанувати тих, через кого ти отримав дар життя. Але це поняття не обмежується тiльки батьками. Є щось бiльше — Батькiвщина. Цiле суспiльство, в якому я народився. Отже для мене бути українцем — це перш за все бути собою. Є у нас така гарна пiсня: «Все на свiтi можна вибирати, сину. Вибрати не можна тiльки Батькiвщину...» Буває таке, що люди стидаються своїх батькiв або з рiзних причин залишають їх. Що ми про це думаємо? Це негарно. Так само i з Батькiвщиною. Я тут народився i в середовищi таких, як я, почуваюся найлiпше. Iнша справа, як свою приналежнiсть виявляти. Так само, як я намагаюсь шанувати своїх батькiв, служити їм, допомагати, — так само я стараюся i хочу бути добрим членом тої великої родини. Це для мене природно, хоча 46 рокiв життя я провiв поза межами України. Але вiд того я не переставав бути українцем, не переставав бути собою. А бути собою — це i значить бути вiльним.
Кожний з нас одержав дар життя, таланти, покликання. I бути собою — то значить максимально використати цi дари так, аби не примушувати себе до чогось, тобто робити те, що вважаємо справжнiм добром. Бо бути вiльним — це не значить мати можливiсть робити що хочеш. Ми не маємо права робити зло, лихо. Ми можемо помилятися, ми можемо кривдити, ми можемо завдавати болю iншим людям, але ми не маємо на це права. Ми маємо право робити добро. Помилок не уникнути, бо така є природа свободи. Але головне — це можливiсть максимально використати всi Божi дари, а також допомогти другим людям. Це i є свобода.
— А яким є ваш дар?
— Менi досить легко промовляти. Це Бог дав менi такий дар, що я можу промовляти в такий простий спосiб, що людям легко мене зрозумiти. Пам’ятаю, як ще молодим священиком я проповiдував на вулицях одного курортного мiстечка. Там я навчився кiльком корисним речам. Насамперед — говорити виразно, бо iнакше люди не зрозуміли б. А ще, коли я проповiдую, то проваджу свою думку від початку до кiнця. Витримую, так би мовити, одну лiнiю. Це — дар Божий. I завдячуючи тим обставинам i тим дарам менi досить легко промовляти. Я навiть люблю проповiдувати. Але часом думаю про те, що, мабуть, не всi дари використав. Безумовно, я розумiю, що немає людини, котра може сказати: «Я осягнув все i не можу бути бiльш досконалим»... Та, напевно, я міг би зробити ще бiльше, бо в життi, зiзнаюся, змарнував багато часу. I менi з цього прикро...
— Свою першу проповiдь пам’ятаєте? Не страшно було до людей виходити?
— Це відбулося в Америцi. Я був вже висвячений i приїхав до парохiї в Нью-Йорку, аби отримати призначення. Так трапилося, що один з мiсцевих священикiв послизнувся i впав на сходах. Його мусили взяти до лiкарнi. Єпископ потелефонував менi: «Прошу в недiлю пiти i там служити». Пам’ятаю, моя перша провiдь була про Iсуса Христа, який йшов по водi. Це образ того, що ми не повиннi боятися. Нам може здаватися, що навкруги все валиться, але ми в Божих руках i немає потреби боятися. Я привiв такий образ: Iсус Христос iде по водi, а апостол Петро побачив це i каже: «Господи, я також хочу йти по водi». «Ходи», — вiдповiдає той. Петро вийшов з човна i почав йти, але, побачивши навкруги величезні хвилi, настрашився й почав тонути. Тодi Iсус Христос взяв його за руку та спитав: «Ну i чого ж ти засумнiвався?» Пам’ятаю, що насамкiнець я сказав: «Ми йдемо через життя як по розбурханому морю».
— Це майже про нас теперiшнiх...
— Розбурхання є всюди, воно не є виключно українською проблемою. Але навiть посеред того найбiльшого розбурханого моря ми чуємо слова Iсуса Христа про те, що вiн з нами i не треба тривожитися. Мiж iншим, непогана в Нью-Йорку промова була (смiється). Я її не один раз повторював.
«Влада, як i грошi, це наркотик. I навiть гiрше»
— Кардинале, одна з книг, яку ви записали, має назву «Суспiльство i влада». Чи не здається вам, що наше суспiльство i наша влада живуть зовсiм у рiзних, так би мовити паралельних, свiтах?
— Якщо ви говорите про Україну, то це дуже влучно сказано. То є два iншi свiти. Провладнi люди здебiльшого походять з Донеччини. Їх часто специфiчно наставляють в рiзних частинах України, але деякi їхнi дiяння я, чесно кажучи, не розумiю. Сам я на Донеччинi не жив, хоч i вiдвiдував її кiлька разiв. Але те, що я чую вiд людей, котрi там народилися чи жили, мене помаленьку просвiчує. Я на примiтивному рiвнi починаю розумiти, що i до чого. Тi люди з влади дiють тими способами i на пiдставi тих звичаїв, того ладу, що грунтується на дуже суворiй дисциплiнi. Може, це вiд браку свободи духа? Варто було би зрозумiти, чому так є.
Мiж українцями, котрi живуть у рiзних частинах держави, є значна рiзниця щодо пiдходу до суспiльного життя. I тому мiж ними дуже часто немає справжнього порозумiння. У чому ця рiзниця? Менi важко сказати. Тут треба трохи бути й iсториком, i соцiологом, i психологом, щоб дати вiдповiдь. Але люди за цим спостерiгають i говорять про це. Тож так воно i є.
На Донбасi є великi шахти, металургiйна та хiмiчна iндустрiя. Отже там iде певне накопичення грошей. У США була подiбна ситуацiя. Америка мала своїх так званих олiгархiв. Я їх називаю скоробогатими. Бо вони не є справжнi олiгархи, просто збагатилися дуже швидко i дiють тiльки так, аби мати грошей ще бiльше. I то саме було в Америцi, i то саме є в нас. Я не вiдчув, скажiмо, мiж людьми Iвано-Франкiвщини, чи Волинi, чи навiть Київщини такої, знаєте, жадоби до грошей. Люди хочуть мати достатньо, щоб могти добре жити. Але ж не так, щоб мати владу i за всяку цiну збагатитися. А це така влада сьогоднi.
— Свого часу перший президент Українi Леонiд Кравчук сказав, що влада — це наркотик, вiд якого важко вiдмовитися. Я читала, що коли ви йшли з поста предстоятеля церкви, то сказали: «Приходить час спокiйно передати владу комусь iншому, не зациклюватися на власнiй особi: немовби я i нiхто iнший». А на державнiй службi часто спостерiгаємо таке: лише я — i бiльше нiхто...
— Влада так само, як i гроші, справжнiй наркотик. I навiть гiрше. Є така давньоримська фраза: «Влада корумпує, а абсолютна влада корумпує абсолютно». Знаєте, є люди, якi прагнуть грошей i грають на скачках, чи у карти. Таким людям здається, що вони обов’язково стануть багатими, але найчастiше вони все втрачають. Така ж сама i влада. Тi, хто її отримують, зазвичай вважають, що влада дає їм можливiсть нiби направляти свiт, людей, робити їх кращими. А насправдi вони хочуть, аби люди були такими, якими їх хочуть мати владоможцi. В цьому i полягає трагедiя так званого владолюбства.
— Пiд час останнiх виборiв була популярна фраза: «Якщо Верховнiй Радi не подобається український народ, вона може зiбратися i вибрати собi новий». Чи не здається вам, що ми, українці, стали занадто заполiтизованими?
— Я не вважаю, що наше суспiльство полiтизоване. Корумповане — так! На жаль, корупцiя, хабарництво охопили наше суспiльство, ми це бачимо в рiзнi способи. I той, хто трошки застановляється, той бачить, що немає виходу. Якщо люди хочуть бути скорумпованими, прагнуть грошей, то ми будемо скорумпованими. А, на жаль, схоже, що дуже багато людей хочуть якомога більше грошей. Чим більше — тим краще. З іншого боку, тому що корупцiя так поширена, вона стала способом життя у нас. Але це не є полiтика. Я би сказав, що наш народ замало полiтично вироблений. Замало справжньої полiтики як служiння, як засобу, щоби людям дати те, що їм потрiбне. А у нас полiтика є засобом для збагачення. У нас немає культури полiтики, полiтичної культури, а лише є хабарництво, нагромаджування статкiв. Ми це дуже добре побачили на виборах. I, мабуть, воно так i буде далі, бо особисто я не бачу справжнього бажання щось змiнювати.
Я би сказав таку рiч: ми є замало сполiтизованi. Якщо би наша влада, всi гiлки влади були справдi сполiтизованими, були полiтично виробленими i мали культуру, — вони би зовсім iнакше виглядали. А цi люди та Верховна Рада не думають про майбутнiсть, хiба що про свою власну. Немає навiть поняття полiтики — у нас є тiльки поняття, як стати ще багатшим. От то є наша фiлософiя. Такої полiтики нам не треба...
«В кожному суспiльствi має бути клас, який задає тон у розумiннi цiнностей»
— Саме це ви хотiли сказати суспiльству, коли приєднувалися до iнiцiативної групи «1 грудня»? Чи не сприймуть наше суспiльство чи влада вашi настанови, як дорослi дiти — поради батькiв: все правильно, але ми все робитимемо по-своєму?
— Нас, членів ініціативної групи, є кiлька десяткiв, i ми не маємо амбiцiй володiти другими людьми, наказувати їм, що треба робити i як поводитися. Ми, група «1 грудня», — старшi громадяни з певним життєвим досвідом, якi не шукають для себе анi влади, анi грошей, анi становища, анi слави. Нам того не потрiбно, бо ми бачимо, що то в житті є неважне. Але ми хочемо допомогти іншим людям знайти в життi певнi поняття, цiнностi. Бачите, коли ми тут говоримо про iнтелiгенцiю, треба зрозумiти: що маємо на думцi? Бо в кожному народi завжди є хтось, якийсь клас суспiльства, який задає тон. Буває, примiром, монархія чи там шляхта, чи князi, графи... Може бути iнша ситуацiя, як, скажiмо, у Венеції, де тими, хто задає тон, є олiгархи. Люди, якi не тiльки багатi, але вмiють бути багатими та вмiють цим багатством користатися на своє i на загальне добро.
Хто сьогоднi в Українi має задавати тон? I тон до чого? Хто підкаже, що в життi є вартiсне. Грошi? Влада? Може, для декого, для багатьох людей i так. Тiльки я, читаючи Святе Письмо, маю iншi гарнi приклади. Скiльки з того багатства ти вiзьмеш з собою, нащо тобi це все наостанок? Тон потрібно задавати до розумiння цiнностей.
Завдання нашої ініціативної групи — звернути увагу людей на справжнi духовнi цiнностi. Ми нiчого не хочемо наказувати людям — казати їм, що вони мають робити так, бо iнакше будете їм лихо. Нi. Ми пропонуємо звернути увагу на те, що в життi є цiнне. Що робить життя кожної людини поосiбно i всiх людей разом цiнним, приємним, задовiльним. Одним словом, ми не маємо амбiцiй i не чуємося ображеними, якщо люди нас не послухають. Не возьмуть собi до серця — то будуть i далi жити у гонитвi за грiшми чи за владою, чи ще за чимось. Хочеш? Тоді це твій вибір. Тiльки треба пам’ятати, якi вiд цього наслiдки для самої людини i для спiльноти. Особливо якщо маєш якусь відповідальність — чи як полiтик, чи як чиновник, чи як вчитель, чи як економіст тощо. Подумай, чи те, що ти робиш, що ти вибрав, — чи воно для тебе i для других є справдi корисним. Бо кожний з нас є членом громади. Отже, ми бажаємо звернути увагу на певнi цiнностi. Заохотити i тих, хто при владі, i простих громадян. Пам’ятаймо, що всi ми однаковi люди. Пам’ятаймо, що в нашому життi є насправдi цiнне.
— Кардинале, зараз у всьому свiтi точиться багато розмов про кiнець свiту, який нібито вiдбудеться 21 грудня. Скажiть, будь ласка, а скiльки кiнцiв свiту пережили особисто ви?
— Це, мабуть, буде вже третiй. Перший був десь у сорокових роках, пiд час Другої світової вiйни, другий — у
Знаєте, ранiше, коли мене питали про кiнець свiту, я вiдповiдав бiльш легковажно. Але потiм мiж iншим подумав: чекайте... Колись кiнець свiту буде для кожного з нас... Менi здається, що люди мали б бiльш серйозно, а не так емоцiйно чи безглуздо ставитись до такого питання. I моя думка — що ми повиннi бути значно вiдповiдальнiшi у нашому життi. Не зi страху: ой, мене наб’ють, мене Господь вiдправить до пекла... Не задля самого страху, але задля почуття вiдповiдальностi. Так що думка про кiнець свiту не є така вже й пуста справа. Може, якби ми над тим бiльше застановилися, наша поведiнка була би бiльш вiдповiдальна.
Фото Сергея Даценко, «ФАКТЫ»
2501Читайте нас в Facebook
