Марина Порошенко: «Пріоритет зараз — долучити дітей з особливими освітніми потребами до навчання, щоб вони впевнено відчували себе у суспільстві та мали друзів»
— Пані Марино, як складається доля чотирирічної Віки з Дніпропетровщини, з якою ви познайомилися, коли відкривали перший інклюзивно-ресурсний центр на базі опорної школи в Петриківцях? Читачам поясню, що дитина не чує з народження — у неї двостороння глухота. Щоб відновити слух, необхідно вживити спеціальний імплант. Вартість операції — 800 тисяч гривень. Мама Наталя виховує дівчинку сама, тому ця сума для неї захмарна. Жінка зверталася до благодійних фондів, але за три місяці змогла зібрати лише 25 тисяч. Ви запропонували допомогу, і у дитинки з’явилася надія почути світ.
— Це звичайна, пересічна українська родина. І таке горе спіткало… У травні планується проведення операції. Справа в тому, що не можна втрачати час. Дуже важливо встигнути, поки дівчинці не виповниться п’ять років (це пов’язано з розвитком середнього вуха).
Після зустрічі ми разом з представниками адміністрації Дніпропетровської області домовились про допомогу цій чудовій дівчинці. Вже придбали імплант для неї. Сподіваюсь, все буде добре. Але після операції потрібна тривала реабілітація. Відновлювальний період займе мінімум три роки. Та ще треба буде багато попрацювати з логопедом, бо через цю ваду Віка погано розмовляє.
Мені було надзвичайно приємно, що ми з Вікою та її мамою зустрілися саме в інклюзивно-ресурсному центрі. Вона там отримує корекційну освітню допомогу. Каже, що дуже задоволена.
* У чотирирічної Віки з Дніпропетровщини, яка не чує з народження, з’явилася надія почути світ
— Батьки дітей з особливими потребами дуже цінують цей проект. Після першого інтерв’ю з вами, яке ми робили у червні минулого року, мені зателефонувала знайома, у чиєї дитини є певні проблеми: «У нас з’явилася надія».
— Вони розуміють головне: що змінюються умови перебування їхніх дітей у загальноосвітньому просторі. Це фундаментальна річ. Вона охоплює набагато більше процесів, ніж декому здається.
Знаєте, я не очікувала, що буде такий масштабний і об’ємний проект, що він охопить ще стільки суміжних напрямків, без зміни яких неможливо взагалі рухатись далі. Наприклад, ми ініціювали перехід з системи МКХ (міжнародна класифікація хвороби), якою Україна користувалася до цього часу, на систему МКФ (міжнародна класифікація функцій). Поясню, чому це важливо. Раніше будь-яка дитина з інвалідністю (та й дорослі громадяни) розглядалася тільки як хвора людина. Її стан оцінювали за діагнозом, який дуже часто не відповідає функціональним порушенням (вони можуть бути легкої, середньої і важкої форми). Тобто лише встановлення діагнозу недостатньо, щоб оцінити всю проблематику, з якою педагог буде потім мати справу, коли надаватиме пацієнту корекційні послуги.
Саме завдяки міжнародній класифікації функцій ми зараз можемо більш цілеспрямовано підходити до корекції навчального процесу дитини, бо працюємо вже з порушенням функцій. Якщо немає активної фази хвороби, а є тільки порушення функції, і дитина може відвідувати школу, треба корегувати тільки порушення. Наприклад, дитина погано чує. Це впливає на її мовленнєвий апарат, у неї є проблеми з мовленням. Тобто треба надавати їй корекційні послуги, які допоможуть краще розмовляти. Те ж саме стосується інших порушень розвитку.
Коли освітяни працюють лише з порушеннями якихось функцій, це зовсім інший підхід. Ми не кажемо: «Та дитина хвора, вона не зможе навчатися». Ні, ми маємо підходити з тієї позиції, що дитина може зробити і що ми можемо розвинути в ній. Тобто виходити з її можливостей, а не з недоліків.
До речі, ми разом з Міжнародним фондом «Відродження» зараз розробляємо підручник для студентів вищих навчальних закладів. Для цього створили робочу групу, куди увійшли українські фахівці, науковці, освітяни. Сподіваюсь, що з 1 вересня це буде обов’язковий курс для майбутніх вчителів. Щоб вони знали, як працювати з дитиною з особливими освітніми потребами, як складати індивідуальний план розвитку, яка співпраця має бути з фахівцями інклюзивно-ресурсних центрів (вони, до речі, обов’язково супроводжуватимуть дитину з двох до вісімнадцяти років, незалежно від того, ходить вона до школи, дитячого садочка чи до інших навчальних закладів; це обов’язкова вимога). Тобто це командна робота.
А ще Фонд підписав меморандум з Міністерством регіонального розвитку, будівництва та ЖКГ. Ми запропонували їм розроблені нами типові проекти медіатек, ресурсних кімнат для дітей з особливими освітніми потребами, які обов’язково мають бути в кожній школі.
І мені надзвичайно приємно, коли я в регіонах чую відгуки від батьків, що вони готові вести свою дитину в ту школу, де вже відкрилася медіатека чи ресурсна кімната. Тому що вони розуміють, що там є належні умови і кваліфікована допомога, що права дитини захищені.
— Дійсно, у них з’явилася надія.
— Такі діти раніше знаходились на індивідуальній формі навчання. Тобто сиділи вдома, до них приходили вчителі. Ця дитина абсолютно не знала життя, була ізольована від соціуму, не мала друзів. Вона взагалі не уявляла, що робити, коли вийде за поріг своєї квартири.
Пріоритет зараз — долучити таких дітей до навчання, щоб вони впевнено відчували себе у суспільстві та мали друзів.
Першим нашим кроком було, безумовно, втілення інклюзивної форми в школах. Не менш важливий наступний крок — долучити до цього процесу дошкільну освіту. Тому що чим швидше і раніше фахівці звернуть увагу на дитину, тим кращі результати ми отримаємо в майбутньому.
Обов’язково треба розуміти і те, що дитина ще ж має опанувати професію. Тому важливо цілеспрямовано впроваджувати спеціалізоване навчання. Ми знаємо, що ці діти дуже талановиті. Вони і малюють, і пишуть вірші, і співають. Вони борються за своє життя. Нам треба їм лише трішечки допомогти. Вважаю, що, коли весь цей процес стане системним, буде результат.
Нещодавно у мене запитали, коли планую закінчити проект інклюзії. Відповіла: «У мене взагалі мрія, щоб він ніколи не закінчувався». Удосконалювати цей напрямок можна постійно, було б лише бажання. Ми бачимо це на досвіді розвинутих країн, які почали впроваджувати інклюзивну освіту ще з 90-х років ХХ століття і сьогодні удосконалюють цю систему.
— Та й наука іде вперед.
— Я ж кажу, найголовніше — не зупинятись.
— Пані Марино, розкажіть, будь ласка, про перший в Україні інклюзивно-ресурсний центр, який побудували з нуля в селищі Солоному на Дніпропетровщині та відкрили наприкінці минулого року.
— Але спочатку розповім, що ми розробили типові проекти інклюзивно-ресурсних центрів, які пропонуємо для реалізації в областях. Їх два. Один — на базі опорних шкіл. Це більш економний і зручний для використання варіант. Там школярів супроводжують фахівці з інклюзивно-ресурсних центрів, які можуть також консультувати вчителів. Все поруч, в одному приміщенні.
Другий варіант — окрема будівля центру. Є типовий проект. Ми все продумали. Надали перелік обладнання, прописали вимоги щодо працівників (зрозуміло, що там треба трохи більше персоналу) та умови конкурсу, за яким їх мають туди набирати.
— Будуть конкурси?
— Обов'язково.
Ми також запланували придбати пакет методичних розробок з комплексного тестування дітей з особливими освітніми потребами. Це найсучасніші тести, які використовують у Сполучених Штатах Америки, Канаді тощо, адаптовані для вербальних і для невербальних дітей. За результатами тестування можна оцінити як рівень розвитку, так і ментальний рівень дитини. Потім програма обробляє ці дані, щоб максимально уникнути похибок. На основі отриманих результатів фахівці напишуть рекомендації щодо корекційно-навчальної програми для кожної дитини індивідуально.
— Але повертаємось до центру на Дніпропетровщині. Читала, що він унікальний.
— Так, він відкрився одним із перших. Але, чесно кажучи, нічого там неймовірного немає. Це взагалі має стати нормою нашого життя. Ми ж прагнемо звикнути до нових якісних стандартів життя, і це один із них.
Центр облаштований за європейськими стандартами. В основі архітектури — безбар’єрність, тобто немає сходів і порогів, вхідні двері відкриваються автоматично, коли натискаєш кнопку. Там три кімнати для індивідуальної роботи, ще одна — для групових занять. Є сенсорний екран і різні дошки: магнітні, інтер-активні, сенсорні. Багато розвивальних матеріалів.
«Родзинка» — інтерактивна підлога. Дитина може торкатися до неї і ніжками, і ручками, і за допомогою сучасних цифрових технологій зображення відбивається на підлозі, створюючи віртуальний «килим».
— Це такі емоції!
— Особливо для дітей, які страждають аутизмом чи затримкою психічного розвитку.
Також в центрі облаштований спортивний майданчик зі спеціалізованим обладнанням для розвитку опорно-рухового апарату. Навіть є маленька сцена, де дітки можуть ставити якісь невеличкі вистави. Меблі всі адаптовані, м’які, зручні. Є дзеркала для роботи з мовленнєвим апаратом, мокрий пісок — для дрібної моторики. Тобто все це краще побачити (посміхається).
Діти навіть не відчувають, що це заняття, вони просто граються. І під час гри розвиваються. А у батьків дійсно з’являється віра і надія. Вони відчувають, що не одні, що про них хтось дбає і надає їхнім дітям професійну допомогу.
— Пані Марино, з реакцією батьків все зрозуміло, а як реагують на нововведення шкільні педагоги?
— З боку викладачів і педагогів є дуже велика підтримка, розуміння і бажання працювати. Спочатку вони з осторогою сприймали появу таких центрів. Але сьогодні вже всі бачать переваги нового підходу.
Щоб допомогти швидше відкрити на місцях нові інклюзивно-ресурсні центри, ми їдемо в кожну область, зустрічаємося з керівництвом місцевого самоврядування, проводимо роз’яснювальну роботу, пропонуємо допомогу і вже бачимо результат такої співпраці.
— Тобто система будується по всій Україні?
— Так. На сьогоднішній день працюють 43 інклюзивно-ресурсних центри. Але їх має бути, з розрахунку на кількість дитячого населення, близько 700. Утім, якщо з 1 вересня запрацює 30—40 відсотків таких центрів, — це вже буде потужна рушійна сила.
Іноді процес організації гальмується на рівні керівництва тих самих районних центрів, наприклад, щодо виділення коштів на реконструкцію медіатек і ресурсних кімнат. Хоча 365 тисяч гривень, щоб модернізувати «під ключ» кімнату в школі та ще й з сучасним обладнанням, — це не такі великі суми. До речі, президент до них звертався, щоб вони не тримали гроші на рахунках, а витрачали саме на потреби громади, яка їх обрала.
— Інша тема — національний проект «Книга Миру». Чия це була ідея? Коли все розпочалося?
— Стартували ми після анексії Криму і на початку активних бойових дій на Донбасі. Було гостре відчуття національної трагедії. Наші захисники — герої, які своїми вчинками показали, як люблять Україну. Вони пішли захищати рідну землю, свої домівки, сім’ї, дітей. Вони віддавали життя і здоров’я заради свободи і незалежності країни.
Тоді народилась ідея — щоб діти, які чекають батьків з фронту, написали свої побажання, враження, відчуття про те, що відбувається зараз в державі, про війну, яка поділила їхнє життя на до і після, і яким вони бачать майбутнє України. Чесно кажучи, тоді я навіть не уявляла, наскільки цей проект знайде відгук у серцях українців, де б ми не були.
Коли спілкуюся з дітьми захисників, кожного разу з острахом питаю: «Де зараз твій батько? Він „там“ чи вдома?» З таким полегшенням чую відповідь, якщо тато вдома.
* «Книгу Миру» діти пишуть серцем", — говорить Марина Порошенко
— Саме на прикладі своїх батьків діти виховуються справжніми патріотами України, — продовжує Марина Порошенко. — Іноді вони пишуть з помилками, але пишуть серцем. Ось дивіться підпис під фото: «Мир — це коли вся родина разом». Так просто сказано. Цитую ще: «Україна — це моє щастя, а щастя — це бачити, як весело говорять мама і тато». «Прошу у Бога для України, щоб не було у нас війни, щоб татусі не покидали сім’ї, а разом з дітками були». «Всі діти хочуть, щоб їхні батьки були поруч: проводжали у школу, ходили на спортмайданчик, співали українські пісні у родинному колі. Дай Боже миру Україні». А ось віршик: «Боже, ти чуєш ці постріли там, сльози і марне благання? Боже, ти чуєш? Молитви всіх мам лунають аж до світання».
— Вважаю, що це абсолютно музейний експонат. Трохи почитала, можу зробити один висновок: ми — дуже миролюбна нація.
— Не бачила жодного вислову, що «буду вбивати ворогів» або «треба помститися». Ні, вони пишуть тільки про мир. Ось це найголовніше.
У Вінницькій області наш фонд опікується сім’ями загиблих. Дітки дуже гарні. Вони не зламалися духом, вони такі світлі, відкриті, щирі. І дуже пишаються своїми батьками, яких, на жаль, немає поруч. Але вони залишаються для них прикладом назавжди.
Проект ми збираємось завершити до Дня Незалежності. Хочемо напередодні зробити презентацію «Книги Миру». Класно було б зібрати всіх учасників. Буде приємно знову зустрітися з нашими юними друзями.
* Марина Порошенко: «На прикладі своїх батьків діти виховуються справжніми патріотами України»
— Перейдемо до іншої теми. Нещодавно міністр культури Євген Нищук призначив вас головою наглядової ради Українського культурного фонду. Реакція на це в суспільстві була неоднозначною. І ще. Багатьох дуже здивувало, що у вас є диплом мистецтвознавця, який ви отримали у 2007 році у Державній академії керівних кадрів культури і мистецтва. Ви ж за фахом лікар-кардіолог. Навіщо знадобилось ще й таку освіту отримати?
— Чесно кажучи, десять років тому пішла навчатися за власною ініціативою. Тому що захоплювалася мистецтвом. І зараз ним захоплююсь. Зрозуміло, що я не знала, що цей диплом мені колись знадобиться в майбутньому. Тому ніколи не згадувала про другу освіту. Навіщо?
Взагалі, якщо я за щось берусь, то роблю це щиро і відверто. Тож коли міністр повідомив мене, що вони на засіданні наглядової ради одноголосно запропонували мою кандидатуру…
— Це була несподіванка?
— Я не знала, що сказати. Розгубилася, чесно кажучи. Запитала: «Ви розумієте, що буде неоднозначна реакція в суспільстві? Запропонуйте когось іншого». Він відповів: «Я вас дуже прошу, наполягаю, це світова практика, це честь, коли перша леді очолює культурний фонд. Я спілкувався з міжнародними фахівцями, з представниками схожих фондів в інших європейських країнах, з послами. Всі одноголосно кажуть, що це гарний вибір, що це показник, куди рухається Україна, що це буде один із пріоритетів розвитку держави».
Погодилась. Навіть не для того, щоб дійсно додати статусу фонду, якого, до речі, ще немає. Спочатку його треба створити.
— Зовсім з нуля?
— Так! Тому що від теорії до практики — велика відстань. Свого часу я долучалася до написання Закону «Про Український культурний фонд» і певною мірою несу відповідальність за його втілення у життя.
Найважливіша вимога, яку поставила: що фонд буде працювати за всіма міжнародними стандартами. Тобто робота обов’язково має бути прозорою, а експертна рада працюватиме за принципом сліпого тестування проектів.
— Це ваша принципова позиція?
— Так, інакше і бути не може.
Зараз набирається штат фонду. Ми вже на засіданні Наглядової ради обрали — майже одноголосно — виконавчого директора. Юлія Федів має, попри молодість, гарний досвід у сфері культури та мистецтва не лише в нашій країні, а й за кордоном. Вона очолювала національне бюро програм «Креативна Європа», яке зараз стало структурним підрозділом фонду. Тож ми одразу закладаємо європейський напрямок в роботу фонду.
Також хочемо долучати працівників культурної сфери з українських громад за кордоном, які дуже потужні. Ми маємо будувати культурні містки між країнами. Українське мистецтво і культура мають стати конкурентоспроможними в усьому світі. Наша мета — сприяти цьому.
Ось ми бачимо сьогодні, як ефективно реалізується державна програма щодо підтримки українського кіно. Уже майже кожного місяця виходить нова стрічка. І це добре.
Зараз відбудеться показ в 40 країнах світу мультфільму «Викрадена принцеса: Руслан і Людмила». Нещодавно разом з авторами ми запросили на його перегляд 350 дітей з особливими потребами, дітей-сиріт, а також вихованців дитячих будинків сімейного типу. Попри те, що я не дитина, отримала неймовірне задоволення від перегляду. Там гарний гумор, він веселий, добрий, позитивний. Дуже раджу подивитися.
— Пані Марино, останнє питання. Ми спілкуємось напередодні Великодня. Ви знана господиня. Можете поділитися з читачами рецептом смачної паски?
— Із задоволенням (посміхається). Пропоную приготувати сирну паску. Можна сказати, що це аналог європейського чизкейку, але наша національна страва. Колись знайшла цей рецепт у кулінарній книжці, якій зараз уже більше 30 років. Він мені дуже сподобався. Кожного року роблю цю паску.
Її не треба запікати в духовці. Але обов’язково робіть усе заздалегідь. Як радять — у Чистий четвер, щоб паска вистоялася. Повірте, вона стане прикрасою святкового столу.
— Що для цього потрібно?
— Починаємо з того, що 125 грамів вершкового масла розтираємо так, щоб воно стало білим. Потім в цю масу вбиваємо п’ять свіжих яєць, додаємо склянку сметани (20 відсотків жирності), а далі — один кілограм нежирного сиру.
— Сир не віджимати перед цим?
— Ні. Потім додаємо одну склянку цукру. Знову ретельно перемішуємо. Ставимо масу на теплу водяну баню. А ось тут увага. Це найвідповідальніший момент. Масу весь час перемішуємо та слідкуємо, щоб не утворювалися грудки.
— Скільки часу тримати на бані?
— Треба відчути, коли маса почне потроху загущуватися. Тоді знімаємо її з водяної бані, ставимо посуд з масою в холодну воду, щоб охолодити до кімнатної температури. При цьому не припиняємо перемішувати — поки не охолоне.
Після цього додаємо в сирну масу подрібнені цукати — за смаком, цедру одного лимона і запарені родзинки (приблизно склянку), перетертий мигдаль (такими пелюсточками) і ваніль. Знову все перемішуємо.
Завершальний етап. Масу викладаємо в форму з отвором, через який буде стікати рідина. У мене класичні дерев’яні форми, але можна використовувати чистий горщик для квітів. Раджу спочатку туди викласти марлю, потім сирну масу, а зверху — гніт. Наприклад, банку з консервацією. І залишити до ранку стікати. Потім сирну паску треба поставити в холодильник і зберігати до Великодня.
Перед тим, як збиратися у церкву, дістаємо паску з форми, святково прикрашаємо цукатами. І йдемо освячувати!
1050Читайте нас в Facebook
