Культура

Оксана Забужко: «Я народжена в країні-руїні, і свідома цього»

11:05 5 июля 2018   851
Оксана Забужко
Яна СОКОЛОВА, спеціально для «ФАКТІВ» (Полтава)

Оксана Забужко гіпотонік. Тому кава — її порятунок. Вона замовляє у вуличному ресторані чашечку «порятунку» для себе, і ми починаємо бесіду. Оксана — природжений оратор. Вона говорить так же, як і пише, чеканячи кожне слово. І пише так само, як говорить — довгими реченнями з багатьма відступами, що іноді важко сприймається. Але слово знаної інтелектуалки Оксани Забужко — відомого в світі українського прозаїка, поета, літературознавця і громадського діяча — завжди дуже влучне, виважене, співзвучне з думкою народу і навіть пророче. Моя співрозмовниця зізнається, що останнім часом втомилася від публічних заходів. Нещодавно брала участь у «Книжковому арсеналі», що проходив у Києві, тепер ось — у першому міжнародному поетичному фестивалі Meridian Poltava.

— Це все таке дуже енергопожираюче, — розповідає Оксана Забужко. — Соціальність, екстравертність мене втомлюють. А література — дуже інтравертна річ. Посадіть мене де-небудь у хатці в зеленому лісі, де хтось би ставив мені вранці каву, і я прекрасно себе почуватиму в своєму світі. Дуже хочу втекти від цих фестивалів, десь заховатися й ніде не засвічуватися. От писання мене не втомлює…

Я вже й на телебачення перестала ходити років два чи три. Коли телефонують, кажу: «Зараз не можу, давайте іншим разом». Гидко ходити. А люди, виявляється, це помітили. Якось я вийшла у кіоск, і жінка, що торгує в ньому, почала мене сварити: «Почему вас в телевизоре не видно? Ходите! Надо! Люди дезориентированы, не знают, кому верить». Цей «глас народу» мене аж розчулив.

— Вважаєте, у нашій країні все так безнадійно?

— Абсолютно так не вважаю. В уряді є інтелектуали, грамотні менеджери, розумні чиновники. Це велике діло. Менеджер-управлінець — професія, яка потрібна державі, щоб вона повноцінно функціонувала. Але у нас сильні інерція системи й бюрократизм, у якому загрузає всяка ініціатива. І в суспільстві немає координації, зв’язку, комунікації. Бо що таке громадянське суспільство? Не те ж, коли люди сидять і чекають, що їм зробить влада добре чи погане. Влада завжди така, якою їй суспільство дозволяє бути. Майдан — дуже крайній засіб. Це як Чорнобиль — коли всі червоні лампочки ввімкнені, датчики зашкалюють, всі сирени верещать. Це крайній захід. Значить, держава суцільно дисфункційна, і люди виходять на вулиці, щоб узяти на себе функції, які вона не виконує. А до того, як от зараз, має відбуватися комунікація на всіх рівнях між суспільством і владою, і мають бути ініціативи, що йдуть знизу, існувати горизонтальний зв’язок між різними частинами країни. Це жахливо, що країна разом з регіональною пресою не бачила того, що робиться за рогом. Уявляєте, сімдесят відсотків людей не виїжджали за межі свого регіону! Тобто, їм можна що завгодно набрехати про те, що десь робиться в країні. І на Донбасі щиро вірили, що до них їде страшний «Правий сектор» «резать и убивать», бо так говорило російське телебачення. І мене зараз страшенно радують переповнені поїзди. Я до 2015 року їздила на «ІнтерСіті» першим класом, і нас на весь вагон було сім-вісім чоловік. Зараз, незважаючи на те, що збільшилась кількість поїздів, там «мест нет». Люди подорожують, значить, у них є привід. Це якийсь бізнес, якісь культурні заходи. Не всі ж до родичів. Значить, є діяльність, обмін, рух. На національному рівні країна «зшивається». І тепер уже квитки за кілька тижнів наперед треба замовляти, незважаючи на те, що поїзди в напрямку Київ — Харків, приміром, відправляються через кожні півгодини.

— Ви завжди були в опозиції до влади, виходили на майдани. А не виникало бажання піти в парламент і спробувати, використовуючи певні важелі, щось змінити в країні?

— Мене намагаються затягнути в політику на налигачі вже багато років. Боже збав! Якісь речі я і так підказую тим, хто при владі, й набагато більше, ніж це видно публіці. Далеко не все, що робиться, має робитися публічно. Але лізти у політичні партії — ні. Думаю, я виразно заманіфестувала свою позицію, що я не граю в ці ігри. Сподіваюся, на цих виборах політики мене не будуть розривати на куски. Їм потрібен бренд — моє ім’я. Чим я монетизуюся? Вони знають, що у мене є тривка частина мислячого електорату. Велика кількість людей, які мені вірять. Як вони бачать мене чи будь-кого? Ресурс! Ми всі для них ресурс! І Забужко — ресурс!

— Бути письменником у державі, в якій практично знищено друковане слово, теж непросто…

— Так, ми живемо в такій епосі і в такій країні, в якій книжка є ринково загроженою. І двадцять років моєї присутності в медіапросторі — це двадцять років боротьби за український книжковий ринок. Я про це лекції можу читати. Змушена тратити великий шматок свого часу на те, що я не вибирала і не замовляла, але як українка мушу створити під себе книжковий ринок і читача, який має зрозуміти, що я пишу. Бо не можу бути письменником у повітрі. Мій читач має принаймні читати ті книжки, які читала я. Пізнавати і розуміти тексти, цитати. Це є ті зобов’язання, яких позбавлений мій щасливий колега, народжений в англійській мові чи в шведській. Вони не мусять боротися за шведську книжку у Швеції чи за англійську у Британії. І за свого читача. Вони борються тільки за доступ до цього читача. Я народжена в країні-руїні, і свідома цього. І розумію: за те, що я роблю, ще два покоління тому на цих землях розстрілювали. І те, чим я займаюся, — це вже привілей і мотиватор. Моїх двох дідів у 1934-му році розстріляли просто за членство у «Просвіті». За елементарні речі. За те, що людям книжки читали. Прекрасна підстава для оптимізму. Бо 80 років тому за те, що я роблю, розстрілювали. А я живу, і ще й непогано за загальнонаціональними мірками. Належу до світового літературного пулу і веду життя респектабельного сучасного класика. Є прогрес? Є! Варто було боротися? Варто!

— І все ж таки, українці мало читають…

— Проблема з читанням і нової безграмотності — глобальна, не тільки українська. Просвітницька віра в те, що всі мусять бути письменними, рухнула. Нова неписьменність — це коли люди нібито вміють читати у технічному сенсі (складати букви у слова, а слова в речення), однак вони просто знімають собі інформацію з екрана гаджета, але не мають культури глибинного читання. Тобто у них не розвинений навик бачити хід думки автора крізь текст, вони не вміють аналізувати те, що вдалося автору, що не вдалося, чого кожен письменник найбільше прагне. З’явилися люди, яким важко прочитати стилістично (бо в мене є авторський стиль, а вони не звикли до авторського стилю, до індивідуального синтаксису) мій допис у «Фейсбуку». Тобто, це нульова культура читання, читання на рівні інструкції до холодильника. І відсоток таких людей в усіх країнах, за прогнозами фахівців, зростатиме. І фраза Кеннеді, що люди, які читають книжки, завжди будуть правити тими, хто дивиться телевізор, що буде класове розшарування на тих, у кого великі бібліотеки, і тих, у кого великі плазми, — це трохи антиутопічне. Бо на практиці, як бачимо, у переважній більшості правлячі належать до нових неписьменних. І це дуже трагічно. Бо це люди, які не бачать на довгі дистанції. Їм треба лише завтра виграти вибори, а далі — хоч трава не рости.

Мій читач — розумний, думаючий, незалежно від того, україномовний чи російськомовний, до якої вікової і соціальної категорії належить. Він є абсолютно в усіх соціальних групах, чому мене й важко заблокувати. Що гріха таїти — і це не снобізм — щоби прочитати мій твір «Музей покинутих секретів» і отримати задоволення від тексту (категорія естетики!), треба бути висококваліфікованим читачем. Показник моєї кваліфікації — складна мова, всякі аллюзії (стилістичний прийом, що полягає в натяку на загальновідомі факти та історичні події. — Авт.).


* Кожна нова книга Оксани Забужко — це явище в українській літературі. У неї розумний, мислячий читач. Фото автора

— Ваш перший роман «Польові дослідження з українського сексу», виданий 1996 року, став першим феміністичним твором в українській літературі й наробив багато галасу в суспільстві через відверті еротичні сцени та сміливі міркування про українську та жіночу ідентичність. Роман витримав десяток перевидань лише українською мовою, він перекладений на майже двадцять іноземних мов. Поставлені на його основі вистави досі збирають аншлаги у світі. Але тоді, більше двадцяти років тому, мені здається, ви викликали вогонь на себе…

— Так, це було зроблено зумисне й писалося на одчай душі. Щоб мені повірили й мене почули, я мала говорити від свого імені. Дійсно, треба було мати мужність, щоб сказати: «Так, це я! Можете кидати в мене каміння, плювати, але це я!» Це мистецький прийом, коли ти відволікаєш увагу і всі думають, з кого списаний образ, і біжать купувати книгу. Робиться для того, щоб написане було сприйнято всерйоз. Ти при цьому отримуєш купу ворогів, але в той же час чуєш від людей: «Спасибі, я вперше читав (-ла) про себе». Причому чуєш це від різних поколінь, у різних містах і розумієш, що із завданням впоралася. Отримала підтвердження того, що хотіла. Це велика нагорода. Коли чуєш такі відгуки, заспокоюєшся і… йдеш працювати над новою книжкою.

У «Польових дослідженнях…» вперше в українському суспільстві проговорювалися речі, яких ніхто до цього від імені жінки не заявляв, не озвучував. Взагалі голосу розгніваної жінки тоді не було.

— Ви перечитуєте свої твори?

— Не люблю цього робити, бо я перфекціоністка, мені треба, щоб усе було зроблено на «5», щоб «вау!», тому у мене хронічне невдоволення власною творчістю і мені складно повертатися до написаного. А «Польові дослідження…» перечитала років через надцять, коли авторизувала англійський переклад. Не було виходу, бо перекладач прислала мені купу запитань, і простіше було покласти поряд два тексти перед собою. Я почала читати і… втягнулась. Пригадала, як писала роман (вірші теж мають такий ефект). Той внутрішній стан, і краєвид з вікна, і ті речі з довкілля, які набиваються в текст… Насправді, роман сподобався мені, бо добре написаний.

— Оксано Стефанівно, ви якось говорили, що ваша нова збірка малої прози «І знову я влізаю в танк» — це посібник з виживання в умовах інформаційної війни. Чому ми програємо в ній, на вашу думку?

— Світ глобалізованих інформаційних технологій — це світ, у якому дуже сильно можна зекономити на авіабомбах і живій силі. Досить поставити ту чи іншу країну «на телевізор», що називається, досить розбомбити мізки, і люди самі винесуть ворогові ключі од свого міста, що ми певною мірою спостерігали і в Криму, і на Донбасі. Але це проблема не тільки окупованих територій, це проблема всієї України, де є певний відсоток людей-«вати». У нас історична пам’ять, на жаль, на рівні акваріумної рибки і кліпове мислення: коли одна картинка перекривається іншою, і та, перша, стирається. Хто пам’ятає, що було п’ять, десять років тому, особливо політики: що вони обіцяли і яким богам молилися? У мене таке враження, що двадцять з гаком років Україна була поставлена на паузу, і люди, від яких залежала доля країни, чухали потилицю і чекали, чи вернеться Москва.

— Із-за цього ви й розкритикували експозицію музею «Поле полтавської битви»?

— Це не проблема одного музею. Це проблема того, як українці вчаться оцінювати світову історію з точки зору своїх національних інтересів. Музей, який був заснований ще в імперський період, у радянські часи підтримував ту саму російську імперську точку зору на Полтавську битву, яка зробила Росію імперією. Чого мені бракувало у музеї Полтавської битви? Я досі під враженням від почутого й побаченого, бо несподівано для себе на п’ятому році війни в Україні побувала в музеї чужої війни. Мені розповідали про «славу русского оружия», про Петра I, про те, що він робив. І трохи дивне враження від цієї екскурсії, яка, очевидно, не мінялася багато років і має незначні поправки. Періодично робили якісь вклейки, вставки, тобто щось туди від радянських часів дописували, кілька разів зазначили Мазепу, але на тлі 50 чи 60 разів згаданого Петра він якось загубився. Після того як я вийшла з цього музею, у голові звучала фраза, як росіяни звільняли від шведів Фінляндію 300 років тому. І це звучить тоді, коли в нас п’ятий рік росіяни звільняють від нас наш Донбас… Мені, знаєте, набридло на своїй землі святкувати перемоги чужих царів! Я хочу почути українську точку зору на цю історичну подію. Хочу почути про політику Мазепи, про його проект, про долю його еміграції. Це була перша політична українська еміграція до Європи. Наші клейноди досі зберігаються у Швеції. У Стокгольмському королівському музеї Мазепині грамоти, Мазепина булава, хоругви полків — врятовані й вивезені. Будемо вважати, що всі ці 300 років вони були нашим депозитарієм, і тепер настає час повертати їх назад.

— Над чим ви зараз працюєте?

На письмовому столі — передмова до чеського видання Леоніда Плюща (український і радянський публіцист, учасник правозахисного руху в СРСР. — Авт.). Це теж просвітницька робота для західного читача. І я багато такої роботи роблю. Це голос моєї країни, і я представляю ті речі, які мені, принаймні, небайдужі. Пора б і українцям перевидати Плюща, бо більшість з цим автором не знайома.

Дуже активно студіюю зараз документи 1950 — 1970 років і потихеньку пишу новий роман про покоління моїх батьків, великою мірою там буде використана і їхня історія. У романі багато цікавих речей і тем, які в Україні ніколи не підіймались й не проговорювались. До речі, для мене джерелом невитравного оптимізму завжди була мама. Я колись, перед «помаранчевим майданом», коли блискавично зачищалося інформаційне поле, коли відчувалася задуха і було зрозуміло, що нас залякували, спитала у неї: «Як ви виживали у совєтські роки, коли взагалі все було безпросвітно?» І вона сказала фразу, яка задала мені точку відліку: «Як тобі не здається, що зараз дуже зле, але на моєму шляху завжди було гірше». Тобто, реально, коли бачиш цю історичну дистанцію, то розумієш, що в Україні є хороший простір для віри в прогрес. Що на віку живих поколінь весь час іде проростання свободи, збільшення ступеня свобод. І ті можливості, які має нинішнє молоде покоління, вони не могли й снитися у мої студентські роки, а у мамині — тим паче. Час іде по лінії визволення, звільнення, скидання обручів неволі. І можна скільки завгодно разів говорити, коли отримуєш облом, що ти щось будуєш-будуєш, а тоді нетруджені прийшли, завалили, і ти знову змушений, як та мураха, тягти на будівництво свою соломинку, але в кінцевому підсумку ти все одно бачиш, що ці зрушення є навіть на проміжку твого активного соціального життя. Що, насправді, не марно багато чого зробленого. Недаром затрачений порох. Пора переходити на позиції матері Терези: щоб там не було, а все одно роби, бо в кінцевому підсумку це завжди буде між тобою і Богом.

* Фото з сайта kolo.poltava.ua

Читайте также
Новости партнеров
Загрузка...

Приходит жена домой навеселе. Муж из спальни говорит: — Солнышко мое, что это у тебя там упало? — Моя шубка... — А почему с таким грохотом? — Твое солнышко из нее вылезти не успело!..