БОЛЬШЕ НОВОСТЕЙ  >>
Украина я вам пишу...

Конкурс "ФАКТОВ" "Война и мир глазами детей": итоги первого этапа и письма участников

16:51 10 января 2017 4831
ребенок пишет
Инф. «ФАКТОВ»

Сегодня мы в последний раз публикуем работы украинских ребят, поступившие в рамках первого этапа конкурса «Война и мир глазами детей». Имена лауреатов этого этапа конкурса были опубликованы в «ФАКТАХ» ранее (см. ниже). Спасибо всем участникам — и тем, кто увидел свой рассказ на страницах нашей газеты, и остальным. Нам понравилось все, что вы написали, нарисовали и смастерили. Особая благодарность авторам прекрасных оберегов «Мотанки» и «Добробут».


*"Добробут"


*"Мотанки"

«Мотанки» сделал своими руками 11-летний Артем Кучерин, ученик 5-го класса попаснянской школы № 1, а над «Добробутом» поработали воспитанники средней группы дошкольного учебного заведения № 3 Попаснянского райсовета Луганской области. Артему и коллективу авторов помогала учительница Людмила Дмитриевна Ступак. Эти дети получат поощрительные призы.

***
Я не знаю, до кого звертаюсь, але як добре, що можна написати листа людям, які можуть мене зрозуміти, яким можна поплакати. Проте не думайте, що я намагаюсь вибити сльозу, ні. Мене звуть Діма, прізвище Коротков. Я життєрадісний, жвавий, активний в діях. Мешкаю в місті Красногорівка Мар'їнського району Донецької області. До війни я не замислювався, що таке родина, я був щасливий і безтурботний.

Так сталося, що саме жахлива війна забрала в мене маму. Неньки не стало.

Ми з мамою, сестричкою Каріною з початку війни багато бідували. Матуся дуже боялася за нас і змушена була шукати безпечне місце. Ми опинилися в Криму. Там на нас очікували лише незгоди й проблеми.

В травні 2016 року ми повернулися додому. Мама захворіла. Через тиждень ми її поховали. Вона все говорила, що для лікування потрібні гроші, а їх не було. Зараз я думаю, що якби ми звернулися до добрих людей, то нам би допомогли, як допомагають багатьом мешканцям нашого міста, але часу не було. Та й після Криму, я думаю, що мама зневірилася. Зараз нам дуже її не хватає. Вона була молода й вродлива, найкраща людина в світі. Я думаю, що, якби не війна, так би не сталося.

Вибачте, але хто придумав ці війни, які нищать найдорожчий скарб — життя й здоров’я, хто це робить? Для чого? Благаю, не треба цього робити. Припиніть, будь ласка, цю страшну війну.

Сьогодні нас з сестричкою виховує дідусь. Дякуємо за те, що держава, волонтери, небайдужі люди нам допомагають. Дідусь навіть подарував мені смартфон.

Я хочу сказати, що страхіття війни в нашому місті продовжуються й зараз, і тепер мені необхідно піклуватися про дідуся й сестричку. Я більше не хочу нікого втрачати. Хочу, щоб нашу єдину в місті українську школу відновили, щоб ми більше ніколи нічого не боялися. Хочу, щоб наша рідна Україна перемогла у всьому. А ще хочу, щоб Різдво пройшло тихо і спокійно і щоб це свято принесло людям лише мир, добро, радість та благополуччя.

***
Рідне місто

Мій Старобільск — моя земля,
Легендами повита.
Найкраще місце на землі,
Ти найрідніше в світі.
Усе в тобі переплелось:
Минуле і сучасність,
І стрункість вулиць, і доріг,
Затишність і охайність.
Люблю спокійний плин ріки,
Медвяний запах липи
І сосен шепіт на зорі,
Свічки каштанів білі.
Їх шепіт — твій невтішний біль.
Відгомін днів далеких,
Що долинає крізь роки
Й сучасників бентежить.
Ти чуло гуркіт канонад
В воєнне лихоліття,
Як лютий німець-окупант
Топтав твої угіддя.
Ти знало все: і кров, і піт,
І радість перемоги.
Пережило за весь свій вік
І щастя, і тривоги.
Й сьогодні ти на рубежі
Між миром і війною.
Навколо тебе — блок-пости,
Щоб ти жило в спокої.
Мій Старобільськ — моя земля,
Світанок України.
З любов’ю серце промовля:
«Для мене ти — єдине».

Корсун Роман, ученик 8-Б класу
Старобільської гімназії Луганської області

***
Я живу в очень красивом поселке. Нет, неправда — до войны он был красивым, а сейчас нет. А мне так хочется, чтобы всё было так, как раньше. У меня было много друзей, а теперь они разъехались. Хоть бы быстрее они вернулись, я по ним скучаю, тогда мы пошли бы на речку или в лес. Мама пока мне не разрешает, а я хочу поучиться плавать. Скорей бы лето, и чтоб не было войны. Другим везет — у них тихо и не стреляют. Вот бы и у нас стало тихо, как у них.

Илья Одинцов, 10 лет,
ученик 5-Б класса, пгт Станица Луганская

***
Вікна з нашого класу виходять на дорогу, по якій часто їздять танки, інші військові машини. Зі своїми однокласниками я дивилася у вікно і махала рукою солдатам України. Вони весело нам посміхалися. А наша вчителька, Наталя Василівна, чомусь плакала.

Одного разу нас повели у сховище. Мені стало дуже страшно. Назар теж злякався і сів у відро з водою. Страх наш десь подівся. Вчителька дала йому одягти свій спортивний костюм. Усі діти втішали Назара.

Так хочеться, щоб війна швидше закінчилася! Хочу миру на рідній землі. Щоб майорів прапор України, а я гралася повітряними кульками.

Анна Дика, учениця 3-го класу,
с. Мирське, Більмацький район,
Запорізька область

***
У свої 14 років я ніколи не думала, що побачу війну на власні очі. Вона була десь там, далеко, її показували в новинах, про війну можна було читати у книжках. У 2014-му почалась Революція гідності. Я дуже уважно спостерігала за нею через екран телевізора, читала новини в Інтернеті. І я хвилювалась за кожну людину, яка стояла на морозі і приносила у пожертву все, що було, іноді останнє. Люди допомагали один одному чим могли. Хтось ставав на оборону, хтось медиком, кухарем. В самому центрі Києва зростало наметове місто. Люди повставали один за одним, не боячись влади. Не шкодуючи свого часу, здоров’я, а дехто життя. Саме тоді прокинулась народна свідомість. Мої знайомі теж були на Майдані. І від історій, які вони розповідали, у мене захоплювало подих. У душі вирували емоції. Скільки б не пройшло часу, ця сторінка української історії залишиться назавжди в моєму серці.

Навесні 2014-го на Донбасі почались проросійські мітинги, а згодом і воєнні дії. 15 березня 2014-го у Волновасі місцеві сепаратисти розвернули та відігнали цілу колону українських військових. Я була свідком тих подій. На душі було болісно. То був складний час для мого міста та родини. Мій батько був патріотом, тому став волонтером для українських військових. Дивлячись на нього, я гадала: а що я можу зробити, чим я можу допомогти? Я шукала будь-яку можливість. Я писала листи до військових, робила обереги. Коли в місті почали з’являтись надписи та триколори, було дуже неприємно їх бачити. Можливо, на цей час може здаватися безглуздо, трохи смішно, але тоді, знайшовши однодумців, я почала свою активну діяльність. Нас була невелика кількість людей, але одна мета нас згуртувала. Нам допомагали люди, і було приємно відчувати, що ти не один. Ми збирались, брали у руки фарбу та пензлик, і через час там з’являвся великий жовто-блакитний прапор. Люди поділилися навпіл, ті, хто нас підтримував, і ті, хто всіляко нам заважав та чекав «ДНР». Ми плели маскувальні сітки для військових. Невеличка група волноваських патріотів робила такі справи, на які не наважувалась більшість. Бо знали: якщо не ми, то хто? Військові, які їхали боронити свою державу на схід, не знали, чого чекати від місцевого населення. Вони мали потребу в багатьох речах. І першим, хто взяв піклування про армію, були волонтери. Вони допомагали усім: теплими речами, водою, їжею, генераторами, ліками, маскувальними сітками тощо. Намагалися знайти усе, що просили військові.

Коли наше місто лишилось без захисту військових, моїй родині стало небезпечно знаходитись у Волновасі. І покинувши домівку, ми поїхали шукати притулку у Дніпрі. Там нас зустріли і допомогли житлом. Але батьки не могли довго лишатись осторонь. І вирішили повернутись у рідне місто. А я залишилась сама у незнайомому місті, в родині, яка прийняла мене як рідну. Але дуже хотілось додому. Нарешті вмовивши батьків, я приїхала на осінні канікули додому. Тоді я вперше почула автоматні черги, побачила, як стріляє «Град». Я здригалась при кожному вибусі, а мої однолітки казали: «Аня, ти чого? То нормально, ми вже звикли». «Хіба можна звикнути до війни?» — запитаєте ви. Так, можна. Ти перестаєш так гостро реагувати на звуки пострілів, тебе вже не дивують люди в формі, проїжджаючі БТР та військова техніка. Але війна назавжди лишається у пам’яті людей. Людей з війни можна впізнати за поведінкою. Я ніколи не думала, що то так помітно…

Улітку 2015-го я мала нагоду разом з дітьми зони АТО поїхати у Польщу. Там нашій групі подарували незабутніх десять днів. Нам проводили цікаві екскурсії, майстер-класи, тренінги з психологами. Одного разу ми командою пішли гуляти містом і потрапили на свято, де було багато народу. Люди дивились концерт, веселились, навколо була святкова атмосфера. І тут ми почули «постріли» — то були постріли з гармат. Але ми про це не одразу здогадались. Цей шум нас дуже налякав. Наша компанія миттєво згуртувалась та з побоюванням поглядала нав­коло. В той час як іноземці спокійно ходили по площі та дивились концерт. Саме тоді я зрозуміла, що більше спокійно дивитись на феєрверк не зможу.

Я дякую Богу і нашим захисникам, що бережуть моє місто, і я не знаю, що таке ховатись від куль чи бігти у підвал. Я співчуваю дітям, які бачать війну у себе на подвір'ї, які бачать війну і всі її жахи. Ми не цінуємо те, що маємо. Затишну домівку, рідних поряд, тишу та мир навкруги. Яким дорогим це стало зараз. Найкращим побажанням на всі свята став мир, чисте небо, здоров’я. Війна нас змінила. Змінила нашу свідомість, наші цінності. Відтепер наш час поділяється: до війни та сьогодення. Телебачення давно забуло, що таке хороші новини. А їх так хочеться почути. Війна згуртувала нас. На цей час працюють багато волонтерських фондів та організацій, які допомагають усім, хто потребує. Події доводять, що українці — то сильна нація. І ніхто не зможе їх скорити. Мрія кожного українця — це мир на нашій землі, а не безвіз.

Мої найтепліші побажання усім українцям.

Анна Іванова, 14 років,
м. Волноваха, Донецька область

***
Третя година ночі. На небі поодиноко сяють зірки. Зимно і пусто на душі. Повну тишу порушують розриви снарядів бомб. Небо стає червоним, горить чиясь хата. Знову сидітимемо усю ніч, гадатимемо, чи вб'є нас сьогодні. Я знаю, що інші діти у моєму місті теж зараз не сплять… Так останні три роки проходить майже кожна ніч у моєму місті.

Моє місто — Красногорівка. Місто, яке майже повністю перетворилося на руїни. Але, усупереч поширеній думці, тут все ще живуть люди. Тут працюють декілька шкіл і дитсадків. Працюють декілька магазинів і лікарня. У кого була можливість виїхати — виїхали, але багато людей залишилися у рідних домівках, маючи надію на відновлення міста.

У моєї мами була подруга — Ася. У неї двоє дітей. Але нещодавно її не стало — війна забрала. І у дітей більше немає матері — війна забрала. А у батьків немає дитини — війна забрала. Таких випадків безліч: з кожним днем стає все більше. Люди! Припинить це! Ми — діти Донбасу. Ми хочемо миру і спокою! І ми хочемо, щоб нас нарешті почули!

…Ранок. Ще чийсь будинок зруйновано. Війна проковтнула ще чиїхось дітей чи батьків. Але ми йдемо до школи вчитися, не дивлячись ні не що. Я йду по вулиці і роздивляюсь перехожих. Я хочу зрозуміти, у чому вони усі винні. Де ми усі так провинилися? Я хочу знати, чим ми заслужили таких мук. Я замислююсь… Чи можна зрозуміти, що відчуває людина, яка за одну мить втратила все, що в неї було. Все, що вона любила. Чи можна зрозуміти, не відчувши цього самому? Я все ж думаю — ні. Я йду по вулиці і роздивляюсь людей. Поруч йде мати з маленькою дівчинкою, на вигляд три-чотири роки. І я питаю себе: «В чому винна ця дитина? Чим вона це заслужила?»

З буханцем хлібу в руках прямують дідусь і бабуся. Думаю, вони вже пережили одну війну, але тепер вона повернулася знову. На обличчях, вкритих зморшками, смуток, втома. Дітей у них більше немає — війна вбила. І вони залишились зовсім одні. Він — останнє, що залишилось в неї. Вона — останнє, що залишилося в нього. Разом вони пережили одну війну. Але навряд чи переживуть цю. Вони розуміють це, тому тримаються за руки. Можливо, разом не так страшно помирати. І я знову запитую себе: «В чому вони винні? Чим вони все це заслужили?» І знову не знайду відповіді.

Я доходжу до школи. Сьогодні першокласників в першу чергу вчать, як правильно падати на підлогу, закриваючи рученятами голови, коли починається обстріл. І як поводитися, щоб під час прогулянки не підірватися на міні. І я розумію, що це ненормально. І я кажу собі: «Досить! Досить! Всі ці діти ні в чому не винні! Ті бідолашні люди, яких я щодня бачу на вулиці, ні в чому не винні! Досить! Вони цього не заслуговують».

Я учениця 8-го класу, мені 14 років. У вільний час я дуже люблю читати книжки і робити різні фото на свій телефон. Фотографувати я люблю з раннього дитинства. Фотографую природу свого рідного краю, фотографую цих прекрасних людей. Насправді, всі люди прекрасні. В кожному з нас є щось хороше, потрібно тільки вміти це бачити. На мою думку, поганих людей не існує, існують лише гарні люди, які роблять погані вчинки. Але навіть у цих людей в серці є доброта. Їм потрібно тільки прислухатися до свого серця.

На Різдво у мене є лише одне бажання: я хочу фотографувати мирне небо і щасливих людей. Дорослі, будь ласка, припиніть війну!

Синидяк Анастасія,
учениця 8-го класу
Красногорівської школи № 3

***
Меня зовут Егор. Мне восемь лет, я учусь в третьем классе. Я живу в городе Макеевка, это оккупированная территория.

До войны мы с родителями много путешествовали по Украине. Я был в Крыму, Карпатах, Киеве, Черкассах и других городах.

Этим летом мы с мамой были во Львове и ходили на концерт Вакарчука. Я держал плакат «Донецьк — це Україна».

Я очень люблю песни Мирко Саблича. Моя любимая песня — «Гори, душа, гори!». Я очень хотел бы встретиться с ним. Я очень жду окончания войны.

Мое самое большое желание — пойти на 1 сентября в вышиванке, а на Новый год быть козаком.

Егор, 8 лет, г. Макеевка

***
Для чого потрібна війна? Що хочуть вирішити нею? Що спонукає людей до війни? Ці та багато інших проблем постали переді мною зовсім недавно. Раніше я навіть не думала, що у нашому сучасному та інноваційному світі може бути війна. Вірила, що це — пройдені сторінки нашого життя. Але мої уявлення про чудове та мирне життя обернулися на озброєний конфлікт на Донбасі.

Я пережила багато жахливих випадків. Моя родина — це багатодітна сім'я з семи чоловік. Ми жили у місті Докучаєвську. Я зі своїми трьома сестрами навчалися у школі № 5. У нас було багато друзів, а у неділю ми усі разом їздили до церкви. Це були гарні миті нашого життя. Але щастя закінчилось, коли по місту почали поширювати чутки про те, що невдовзі наше місто захоплять вороги й почнуть обстріли. Але я не вірила у ті слова, думаючи, що то просто залякують людей. Все ж мої думки стали реальністю.

Спочатку батька моєї подруги забрали на війну. Мої подруги роз'їхалися по іншим місцям. Ми почали чути вибухи, а потім їх відчувати. Одного дня біля нашого будинку впав снаряд, і майже у всіх повибивало шибки, у тому числі і у нас. Усі були страшенно перелякані. Навіть наш півторарічний братик розумів, що трапилось щось погане. Обстріли не припинялись, невдовзі ми дізналися, що квартира, яка дісталася мені від рідного батька (а зараз я проживаю з вітчимом) була розбита.

Після цього я впала у відчай, мені здавалося, що наше життя втрачено. Ми почали збирати речі та виїхали до Волновахи. Залишатися у Докучаєвську не було сенсу, продукти дорожчали, обстріли все сильнішали, а місто майже повністю перейшло під контроль ворога.

Наше життя довелось починати спочатку. Зараз ми знімаємо старенький будинок, ми з сестрами ходимо в нову школу № 7. Тут знайшли нових друзів та відновили зв’язки зі старими. Почали ходити до церкви. Життя почало відновлюватися.

У Новому році і особливо на Різдво я бажаю, щоб закінчилась війна, люди перестали ворогувати та побачили, що найголовніше на землі — це любов. Любіть та поважайте один одного. Хочу передати щирі вітання нашій столиці, українській армії, простим людям, переселенцям, усім дорослим і малим із Святим Миколаєм, Новим роком та Різдвом Христовим. Також хочу передати велику подяку усім віруючим, що молилися за нашу землю.

Александрова Ксенія, 10-Б клас,
Волноваха, Донецька область

***
Мешкаю я разом із мамою. Батька в мене немає. Уся чоловіча робота лягає на наші із мамою плечі, тому про маму я маю піклуватися, полегшувати їй роботу. Ще у мене є бабуся, вона погано ходить, у неї хворі ноги. У мирний час ми жили у місті Донецьку. У 2014 році мою школу розбомбили бойовики, а рідний дім дуже пошкодили, навіть вікон немає. Ми з мамою переїхали в Торецьк, де мешкає бабуся. Але і тут не дуже тихо. Кожен день стріляють та чути вибухи. Обстрілюють Торецьк та наше селище. Стражданням нашим немає кінця-краю. Як згадати, скільки горя пережили за ці три роки. То часто жили без світла через постріли, то газу два роки не було, і зиму 2014-го ледь перебули.

Зараз я вчуся в 7-й школі, в ній я знайшов багато друзів. Не знаю, чи доведеться мені ще коли побачити колишніх друзів, знайомих. Життя порозкидало всіх. Я дуже мрію про мир у нашій країні.

Щоб ніколи не чути ці страшні постріли, від яких не знаєш, куди ховатись. Я хочу, щоб усі люди любили і поважали один одного, щоб у кожного здійснювалися найзаповітніші мрії.

Дорога редакціє, я хотів би також, як і всі діти, дива на Різдво — планшет, про який я мрію вже майже 4 роки, та я розумію, що моїй матусі через кляту війну не до таких подарунків. Я навіть натякнути їй про це не можу — боюся поранити душу ще більше… Бо я її дуже люблю. Від Різдва я чекаю миру в усій країні, позитивного настрою та веселих канікул.

З повагою Антон Бойко, 14 років,
Торецьк, Донецька область

***
Я живу в поселке, который находится на самой линии огня. У нас каждый день стреляют. Я хочу рассказать вам свою историю, как я с сестричкой (ей 3 года) переживаем эту войну. Мы все время прячемся в подвале, в котором очень холодно, сыро и темно. У нас нету света уже 5 месяцев. В подвале мы сидим со свечкой, сестричка постоянно плачет, не хочет там сидеть.

Один раз начался сильный обстрел, и нас папа с мамой не успели отвести в подвал, а спрятали за диваном и накрыли меня с сестричкой подушками и одеялами. Мама сильно просила папу отвести нас в подвал, но папа сказал: уже поздно, мы не успеем добежать до подвала — и чтобы мы сидели в доме. Потом я услышал страшный взрыв и в доме посыпались стекла, сестричка сильно закричала, и больше я ничего не слышал. После я услышал, как сильно плакала мама и говорила: «Сыночек, очнись! Женечка, открой глазки!» — и сильно меня тормошила, а ее слезы падали прямо мне на лицо. Я открыл глаза, она меня прижала к себе и сильно-сильно зарыдала. После этого я стал плохо слышать, и я подумал, если бы папа повел нас в подвал, то прямо на нас упал бы снаряд.

После этого папа с мамой отвезли нас с сестричкой к бабушке в другое село, там не стреляют. Мы сильно скучали за мамой и папой, а потом они снова нас забрали домой. Мы все время были в доме со свечкой, потому что папа заколотил все окна и стало темно в доме. Сейчас я хожу с аппаратами в ушах, потому что потерял слух. И когда стреляют, снимаю аппарат и не слышу взрывов, только вижу, как от взрывов вздрагивает моя сестричка, которая все время кричит и спрашивает у мамы, когда закончатся взрывы, но мама постоянно нас обнимает, успокаивает, а сама тихонько плачет.

Мне очень хочется закричать на весь мир, чтобы все меня услышали, как нам страшно жить и сильно-сильно хочется мира, ходить на улицу, гулять с друзьями, кататься на велосипеде, водить сестричку в садик. И самое сильное, что мне хочется — чтобы наша мамочка никогда-никогда не плакала, а папа спокойно ходил на работу.

Люди, помогите остановить войну!

Женя Головкин, 9 лет, пгт Зайцево

***
«Я багато разів слухала розповіді моєї прабабусі про її дитинство, яке пройшло у роки Другої світової війни, про ті жахіття, свідком яких вона стала, коли була ще дитиною. Але ніколи не могла б і подумати, що подібна доля може спіткати і мене саму. Бо ж тепер мене вже мало дивують воєнні машини, які проїжджають повз мій будинок, нічні обстріли чи навіть святкування дня народження у підвалі. Хоча, якщо чесно, страшно подумати, що до подібних речей можливо хоч якось звикнути.

Війна — це ворог людству. І доти, доки не пізнаєш, що це таке на власному досвіді, то навряд чи по-справжньому зрозумієш, яке це щастя — жити у мирний час.

Свої пережиті за три роки почуття я вклала у цей вірш:

Мій дім — моя маленька Батьківщина,
Моя земля — квітучий білий цвіт.
Народе мій, ми всі одна родина,
Світ, схаменись, бо ти ще маєш жить.
Болить душа за долю України,
«Війна»… Як страшно слово це звучить,
Як страшно бачить навкруги руїну,
Як страшно чути, як вона мовчить!
Життя ж нам тільки раз один дається,
І не для болю, не для тих жахіть.
Я сподіваюсь, янгол ще торкнеться
Своїм крилом, зігріє, захистить.
Бої не іграшка, і люди не фігурки
На чорно-білій шаховій дошці.
Смерть не картинка-фон для палітурки.
Ми ж люди, ми титани, ми творці…
Страшна війна, страшні смертельні «гради»,
Страшні думки, страшний безсилий гнів.
Як можна невимовне описати?!
Сказати що, коли немає слів?!
А на вустах лише одне бажання:
Безхмарне небо, світлий мирний світ…
Гучніше крику — вічне лиш мовчання,
Коли дорожче вічності лиш мить.
Війна, скільком же ти калічиш долі?
Невже тебе не варте каяття?
І слів лихих вже сказано доволі,
Доволі того кровопролиття.
Вже досить вбивств, вже досить «ураганів»!
Навіщо день, коли палає ніч?!
Дома вінчають хай квітки тюльпанів,
А не дощі снарядів зусібіч.
Я вірю, день цей скоро вже настане.
З лиця дитячого назавжди зникне страх,
І кращий час земля моя застане,
Герої не помруть в людських серцях.
Мій дім — моя маленька Батьківщина,
Моя країна — сад моїх пісень,
І я, і ти — ми всі є Україна,
Ми є народ, що прийде в мирний день"

Єлізавета Рухленко, учениця 11-го класу
ЗОШ I—III ступенів № 20
м. Торецька Донецької області

***
Минає третій рік, як я залишила рідний Донецьк і разом із батьками переїхала жити до бабусі, у Торецьк. Початок війни у моєму житті я ніколи не забуду. Це був звичайний травневий день. Учні йшли до школи і раділи, бо наближався останній дзвоник і літні канікули. На жаль, почути останній дзвоник нам так і не довелось. Цього дня під час уроку історії ми почули перші постріли, і нас негайно вивели у коридор. Перелякані обличчя дітей і вчителів наводили на мене страх, по всьому тілу пробігли мурашки. Було вирішено відпустити дітей додому. Перелякані, нічого не розуміючи, ми щосили бігли додому. З цієї миті ми більше не повертались до школи. З кожним днем вибухи ставали сильнішими. Вночі ми не могли спокійно спати: за вікнами чулись і чулись гучні вибухи. Разом з батьками о другій годині ночі я стояла в коридорі і молилась, аби снаряди не влучили в наш дім.

Люди кожного дня залишали місто. Я встигла попрощатися лише з однією подругою. Ми стояли обійнявшись, а з очей текли гіркі сльози, прощались так, ніби ніколи не побачимось. Лише у серці була надія, що все налагодиться.

Коли я від'їжджала з міста, у голові крутились моменти життя, радісні і сумні. Зовсім не хотілось залишати свій дім. Я не могла повірити, що це все насправді, мені хотілось прокинутись і побачити, що це лише жахливий сон.

У новому місті довелось почати життя з нового аркуша. Без друзів, без звичайного середовища проживання. Життя перетворилось на справжнє випробування. Моєю найбільшою мрією стали не іграшки, не одяг, не подорож в іншу країну і навіть не новий комп’ютер — все, чого я бажала, було мир і повернення до рідної домівки. Як боляче спостерігати за змученим війною містом, за стражданнями людей, за сльозами дітей.

Я сподіваюсь, що моя мрія цього року здійсниться — тисячі людей повернуться до рідного міста і ніколи його більш не залишать. Ми все життя мріяли виїхати туди, де краще. Тепер ми точно знаємо: краще рідної домівки місця немає!

Дар’я Тарасенко, 9-й клас,
ЗОШ I—III ст. № 20, м. Торецьк

***
…Весной 2014 года я сажала с бабушкой во дворе цветы, чтобы было красиво. Я никогда не думала, что осенью наш дом окажется на линии фронта. Как зыбко все в этом мире…

Тот год был годом начала войны. Страшной войны славян против славян, когда брат шел на брата. Война разрушила нашу страны, разбила надежды и планы взрослых, мечты детей. Война разделила нас на «своих» и «чужих», а ведь все мы, от мала до велика — дети одной матери — Украины.

Мы долго надеялись, что война не коснется нашего родного края, родной Волновахи. О ней заговорили после трагедии в Благодатном, где на хлебном поле остались навечно лежать молодые ребята 51-й отдельной механизированной бригады ВСУ. Вместе с ними ушло в бессмертие чье-то счастье. Вместе с ними погибли их не рожденные дети. Но память об этих ребятах будет вечно жить в сердцах их матерей, жен, в наших сердцах — сердцах благодарных волновахцев. А место их гибели дополнило священные места нашего края, куда не зарастет народная тропа.

Затем были Оленовка, Новотроицкое, Николаевка, Гранитное, взорванный пассажирский автобус под Волновахой… Они унесли десятки жизней мирных жителей.

После этих событий о моей Волновахе заговорили миллионы людей во всем мире. Многие шли с плакатами «Я — Волноваха». Но я этим не горжусь. Я хочу, чтоб о моем родном городе знали не только как о месте больших трагедий, но о как миролюбивом, хлебосольном городе с богатой историей, добрыми, замечательными, гостеприимными людьми.

Есть город прекрасный, хоть он не большой,
Но люди живут в нем с открытой душой.
Войдешь в каждый дом — будешь лаской согрет
И сам улыбнешься в ответ.
А вокруг леса и поля,
А вокруг голубая земля,
Вдаль дороги бегут, бегут,
Волновахой мой город зовут.

А пока я не знаю, где взять столько мудрости и душевного тепла, чтобы согреть и мать, потерявшую сына под Благодатным, и мальчишку, потерявшего мать при обстреле автобуса?! И как объяснить ветерану Второй мировой, выжившему «всем смертям назло», сколько стоит Победа, завоеванная им в далеком 45-м? Тогда Волноваха дорого заплатила за возвращенный мир: 10 300 наших земляков не вернулись с фронтов войны, 1182 воина погибли при освобождении района, 460 солдат умерли от ран, 145 мирных жителей были казнены, 388 замучены в местных лагерях смерти…

Сегодня за мир мы снова платим ежедневно ценой жизни солдат и мирных жителей. МИР снова измеряется человеческими жизнями! Это страшно… Но мы все равно его ждем, этот долгожданный МИР. На Востоке и на Западе. Уставшие от войны и смертей. За это время мы все очень изменились. Не по возрасту стали седыми взрослые, взрослее и серьезнее стали мы дети. Мы знаем, что такое настоящие окопы, мы научились различать раскаты грома от орудийных залпов. И я по-взрослому, сердцем стала понимать бабушку, которая при малейшем грохоте спешно прижимает меня к себе и читает молитву о сохранении мира. И нам еще долго будет страшно, когда над головой пролетит самолет, пусть даже мирный, долго не будут радовать фейерверки, пусть даже праздничные. И я хочу обратиться к каждому, от кого зависит мир: от политиков, президента до рабочего, от генерала до рядового солдата: «Сделайте все возможное, чтобы сохранить мир в Украине, в нашем доме. Чтоб расцветала родная страна, чтоб все мы забыли о слове „война“. Пусть разум победит эмоции».

…Уходит в историю 2016 год. Это был год побед и поражений, год борьбы и разочарований, но больше всего — год надежд. С надеждой на мир, с верой в завтрашний мирный день, мы провожаем этот год. За прошедший год все убедились в одном: мы все, и взрослые и дети, на Западе и Востоке все хотим жить в единой процветающей Украине, потому что все мы — украинский народ. У каждого свои задачи, планы, мечты — в зависимости от возраста, должности, статуса.

Я верю в силу добра, в силу коллективного разума и общей молитвы. И в то, что мир обязательно наступит, если мы все вместе и очень искренне будем этого желать.

…На пороге 2017 год, Новый год — это единственный праздник, когда загадывают желания и верят в их исполнение все, от мала до велика. И хотя я «взрослый ребенок» (так говорят мои родители), мне тоже хочется Новогодних чудес: много-много подарков (даже игрушек!), обязательно талисман года и… Стоп! Ведь это не самое главное в жизни. Главное — это МИР на земле! Пусть же наступающий год принесет нам этот долгожданный мир. Мир, в котором не будут стрелять, мир, в котором не будет смертей и трагедий, неизлечимых больных, безработных и бездомных взрослых, голодных и брошенных детей…

Пусть в Новом году наши дома и сердца наполнятся добром, теплом любви, взаимопонимания и Господнего благословения.

Мария Гончарова,
ученица 8-Б класса школы № 5,
город Волноваха

***
В первый класс я пошел в школу, которую отремонтировали после бомбежки. Мои родители и я очень волновались, что к 1 сентября не успеют все сделать. Но все было хорошо, и школа была готова. Особенно радовалась бабушка, ведь она тоже училась в этой школе.

У меня появился друг в моем классе — Тимофей и друг Ваня, который жил по соседству. Они переехали к нам из Донецка. Но в этом году Ваня и Тимофей вернулись в родной город. Я очень скучаю по ним. Как они там? Хочется, чтоб в школу они ходили не под бомбежками, и чтоб наконец был мир.

Мне очень трудно представить, как бы я жил без родного дома, школы. Мама и бабушка каждый вечер просят Бога, чтоб и у них и у нас все было благополучно, и на Рождество все дети в Донецке, и кто покинул свою Родину, почувствовали, что их любят, и получили подарки. И чтоб у всех были надежные друзья. И еще я мечтаю в мирное время встретиться с моими друзьями Ваней и Тимофеем.

Миша, 8 лет, Краматорск

***
Все почалося червневого ранку. Наше місто прокинулось від сильних пострілів. Тоді я ще не знала, що це було початком війни, яка продовжується до сьогоднішнього дня. Я відчувала страх та неспокій у душі. Воєнні дії почали розвиватися і в інших містах та селах моєї області. Важко було усвідомлювати, скільки людей було поранено та вбито, скільки було зруйновано будівль. Протягом усього місяця із-за сильних обстрілів уся моя родина майже не виходила з дому.

І нарешті одного дня у наше місто зайшли українські військові. З того моменту життя стало відновлюватися, постріли припинилися, але спокою це не принесло, велика частина нашої області ще досі у вогні.

Я кожну мить задумуюся про те, як проживу наступний день. Невідомість, страх, невпевненість стали супутниками не тільки мого, але й життя багатьох людей нашої області.

З того року багато сімей повиїжджали до інших країн, бо їх будівлі зруйновано, нема де працювати, не працюють школи та дитячі садки. Але їм важко жити у інших країнах, бо нікому ці люди не потрібні. Багато з них повернулися саме через це, а інші — тому що дуже сумували за своєю Батьківщиною і рідними, які залишилися тут.

Через цю війну постраждали люди не тільки мого регіону. Багато чоловіків поїхали зі своїх сімей, покинули домівки, дітей, дружин, батьків, щоб захищати свою державу. А найстрашніше — це те, чи повернуться вони додому, до своїх рідних та близьких, чи зможуть і далі жити у мирній країні. Багато солдат загинуло, захищаючи цілісність нашої країни, незліченна кількість стали інвалідами, і невідомо скільки втрат понесе держава у цій війні…

Анна Коваленко,
учениця 9-Б класу СЗШ № 5,
м. Сєвєродонецьк, Луганська область

***
Дуже страшно й тривожно жити нам, дітям «сірої зони». Ми лякаємось гуркоту грому, стуку залізничних потягів, будь-якого сильного звуку. А все тому, що чуємо розриви снарядів, які розкраюють небо, а потім землю, залпи мінометів, автоматні черги… А ще тому, що бачили в небі «салюти» теплових уловлювачів, чорний дим вогнищ. Ми спостерігаємо зарево далеких вибухів, розрізняємо звуки війни. Ми врешті-решт боїмося тиші. Боїмося, що вона зміниться грозовим дощем війни.

Як же хочеться, щоб усе це припинилося! Щоб у Різдвяну ніч, у цю святу ніч, яка подарувала світові Ісуса Христа, сталося диво: загорілась на небі ще одна зірка — зірка Миру. Щоб запалила вона в серцях людей вогники добра, радості, взаєморозуміння. Щоб усі — і дорослі, і діти — усвідомили, яке це щастя — жити в мирі!

Микита П’ятченко,
учень 7 класу ЗОШ I—III ступенів
№ 20 Торецької міськради
Донецької області

***
Мы знаем о войне не понаслышке…

Мы знаем о войне не понаслышке…
Сейчас мы жить лишь только начинаем,
Мы о войне не прочитали в книжке —
Ее вживую видим мы и знаем.
Мы знаем все о страшном темном горе,
Нечеткий взор туманится слезою…
И в сердце ничего нет, кроме боли,
Но уступила боль сейчас покою…
Мы знаем о войне не понаслышке…
Она стоит у нашего порога!
Нам говорят знакомые мальчишки:
«Вот вырастем — и на войну дорога!»

Анастасия Румянцева, 12 лет,
ученица 7 класса Селидовской
общеобразовательной гимназии

***
Про конкурс я дізналася від бабусі. Вона завжди читає вашу газету. Ми прочитали декілька розповідей. Я вирішила теж написати про війну. Довго не могла обрати мову для листа. Вирішила почати українською, а завершити російською, щоб ще раз довести, що мова не може бути приводом для війни. Мова має єднати людей.

Война в нашем доме жила давно. Она пришла из далекой южной страны под названием Афганистан. Сидела она, притаившись в углу, и воровато смотрела с портрета в черной траурной рамке. На портрете был изображен молодой улыбающийся парень, но мне говорили, что это мой дедушка Виталий, которого я никогда не видела. Папа мне рассказывал, что он был сапером и погиб на афганской войне и похоронен в России, в городе Энгельсе. Он был герой. Возле портрета стояли два ордена: Красной Звезды и «За службу Родине». Но однажды, когда мы были в отъезде, в дом забрались воры и украли дедушкины ордена. Бабушка плакала и причитала: «Унесли последнюю память!» Я не была на могиле деда, только в школе, в зале «Боевой славы» видела его портрет и читала рассказ о нем.

Позже на каникулах мы решили всей семьей проведать могилу дедушки. Бабушка хотела познакомить меня с нашими русскими родственниками. Принимали нас очень радушно. Я познакомилась с прабабушкой Валей, бабушкой Ларисой и тетей Леной. Все вместе мы проведали могилу дедушки на Аллее славы. На памятнике я прочитала: «Старший лейтенант Смирнов Виталий Николаевич 06.05.1961—29.08.1987. Погиб при исполнении служебных обязанностей, выполняя воинский долг». Я ничего из этой надписи не поняла. Бабушка мне объяснила, что им не разрешили написать на памятнике: «Погиб в Афганистане». Потом мы поехали в четырнадцатую школу, где учился дедушка, и положили цветы к мемориальной плите. Потом я увидела Волгу. Посетила мемориал «Журавли» в Саратове. Там собрана старая военная техника: танки, пушки, самолеты времен Второй мировой войны. Я лазила по окопам и побывала в блиндаже и дзоте. Мы стояли возле гранитных плит и читали имена погибших героев, которые защищали нашу Родину от фашистов. Там было много украинских фамилий. Тогда я и подумать не могла, что скоро война придет в Украину.

После возвращения я восторженно делилась впечатлениями от увиденного. Мечтала, что следующим летом мы опять поедем на Волгу.

Но события Майдана потрясли Украину. Вдруг все изменилось. Родители после работы спешили к экрану телевизора: «Стоит ли еще Майдан?» После Нового года мы выключили телевизор, оставили теплый диван и поехали на Майдан, чтобы своими глазами увидеть, что там происходит.

На площади стояла необыкновенная елка, ее окружали сотни палаток и баррикады. Но поразил Майдан нас своим духом — духом СВОБОДЫ! Здесь мы все вместе молились за УКРАИНУ. Тогда мы еще не знали, какие испытания ждут нашу страну и нас.

Потом был кровавый февраль. Я запомнила 20 февраля: бабушка плакала — на Майдане погиб ее коллега, учитель физики Сергей Бондарчук.

В начале марта позвонила прабабушка Валя и просила нас приехать к ним, потому что по телевизору сказали, что в Украине в селах избивают и унижают тех, кто говорит на русском языке. Бабушка Ира ответила, что это неправда. Она объяснила, что украинцы хотят жить так, как живут в Европе.

Потом «зеленые человечки» захватили Крым. Мне сказали, что теперь мы больше не будем отдыхать ни в Красноперекопске, ни в Поповке, не поедем на Казантип.

Следующий звонок из России раздался, когда в Москве проходил марш в поддержку Украины. Я в компьютере смотрела демонстрацию и вместе с ними кричала: «Россия, вставай!» Я слышала, как бабушка говорила в трубку, что может начаться война: по одну сторону будет стоять ваш зять Саша, а по другую — ваш внук Сергей. Почти так и случилось. Началась война. Да еще оттуда, откуда и не ждали. Она уже не пряталась в углу. Она смотрела на меня с экрана телевизора.

В августе я с бабушкой и дедушкой отдыхала в санатории «Солнечное Закарпатье». Было очень много детей. Я подружилась с одной девочкой. Мы вместе ходили на процедуры, лазили в горах, собирали грибы. Время пролетело быстро, нужно было возвращаться домой. Тут Лариса сказала, что они не знают, куда поедут, там идут бои, а поезд идет только до Дебальцево. Я часто вспоминаю свою подружку, но не знаю, что с ней. Телефон не отвечает.

В школе мы стали собирать посылки нашим воинам, рисовали рисунки, ездили в госпиталь с концертом. Раненые нам хлопали и просили приезжать еще.

После Нового, 2015 года пошел на войну и папа. Сначала он был на курсах в Киеве, потом в Ровно, а потом в АТО. Мы изучали карту Восточной Украины по местам, где находился папа с боевыми товарищами. Он стал сапером — командиром инженерно-разведывательного взвода. Мы ждали его звонков, не пропускали ни одной новости из зоны АТО. Бабушка каждое утро и каждый вечер молилась о здравии папы и всех украинских солдат. Перед Новым годом папа приехал в краткосрочный отпуск. Это был самый лучший подарок от святого Николая, какой я когда-либо получала.

Бабушка вышила для папы и его друзей иконку святого Николая, я сделала из резинок желто-голубые браслеты.

Потом были долгие месяцы тревожного ожидания. На майские праздники бригада, в которой служил папа, приехала на ровенский полигон. Мы поехали его встречать. Я его не узнала, папа очень похудел и очень загорел. Мама и бабушка сильно плакали, а я не понимала почему: ведь папа вернулся, вернулся навсегда.

Папа уже почти полгода дома. В зале Боевой славы теперь висят его фотография и рассказ о нем. Мы с папой вместе готовим уроки, смотрим телевизор, делаем разные поделки, рисуем. Папа ничего не рассказывает о войне, только в машине включает флешку с песнями про АТО. Я знаю, что он герой, ему вручили медаль.

Скоро наступят рождественские праздники. Святой Николай будет раздавать подарки. У меня тоже есть множество желаний: хочу сноуборд, хочу полетать на самолете, хочу поехать с родителями на Рождество в Киев и увидеть главную елку Украины, хочу побывать в Буковеле, чтобы увидеть зимние Карпаты и научиться кататься на лыжах. Но я готова отдать их все за одно заветное: хочу, чтобы в Украине наступил мир, чтобы война ушла из нашего дома, чтобы все детки дождались своих пап.

Смирнова Анита, 8 лет, Сахновцы,
Староконстантиновский район,
Хмельницкая область

***
«Мамочко, вибач за чорну хустину,
За те, що віднині ти будеш сама.
Тебе я люблю і люблю Україну,
Вона, як і ти, була в мене одна», —

ці, до болю проникливі, ніжні й горді слова невідомого автора я прочитав на меморіальній дошці на Старобільському цвинтарі. Вони, як постріли, влучили в моє серце й поранили мою душу.

Сосни, сосни, сосни… А між ними — ціле поле могил, хрестів… саме тут, на нашому міському кладовищі, знайшли свій вічний спочинок двадцять вісім бійців 80-ї окремої аеромобільної бригади Збройних Сил України. Рік поховання — 2014-й. Я йшов між тими могилами, і серце моє розривалося від розпачу, від болю й співчуття. Ішов і не міг стримати сліз. Скільки разів, граючи в якусь комп’ютерну гру, я втрачав чи отримував певну кількість життів і радів чи засмучувався, але ніколи не плакав. Це ж гра! А тут…

На мене дивилися обличчя красивих молодих людей: Рожков Дмитро, Гащенко Олексій, Шпота Іван… А на окремих могилах (їх 13) прізвищ немає. Є номери: № 1, № 8, № 37, №…, №… І надписи «Тимчасово невідомий герой України». Я розмірковував і уявляв: у кожного з них були мама, родина, домівка. Кожен навчався в школі, мав друзів. У кожного з них були улюблені справи, навчальні предмети, свої мрії та ідеали. Усі вони були різні, але всіх їх об'єднала біда, яка прийшла на нашу землю.

У ці хвилини я став набагато дорослішим, бо справжня війна і смерть були реальними. І не десь далеко, а зовсім поруч: я відчув їх подих. Вірні сини Вітчизни загинули на українській землі, під Луганськом, віддали своє життя за єдність і незалежність нашої України. Можливо, загинули саме за мене, за мою сестричку, мою маму, моїх друзів. Загинули, щоб до мого мирного Старобільська не долітали снаряди, щоб ми не ховалися від вибухів по підвалах, ходили до школи, не знали, що таке голод і смерть.

Пізніше я дізнався, що ці воїни полягли в бою під містом Щастя у вересні 2014 року, виконуючи бойове завдання — утримати і не дати ворогу захопити й зруйнувати Щастинську теплоелектростанцію, яка має стратегічне значення для всього Донбасу. Сталося так, що більшість із них потрапила в засідку. Бойове завдання воїни АТО виконали, але ціною власного життя.

Їх поховали в Старобільську урочисто. Провести бійців в останню путь на центральну площу міста прийшло багато людей. На їх честь лунали Гімн України, щирі молитви священиків. У траурних стрічках були державні прапори. Чужі матері поклали на їхні могили українські рушники та запалили свічки. Громадські діячі, бійці батальйону «Айдар» вшанували їхню пам’ять хвилиною мовчання. Під залпи військового салюту їх прийняла старобільська земля.

Потім були ще і ще поховання невідомих солдат із зони АТО. Сьогодні вічнозелені сосни-богатирі бережуть спокій майже п’ятдесяти невідомих синів України.

Пройшло більше року… Матері, батьки розшукували своїх дітей, приїздили і в Старобільськ, щоб знайти й упізнати рідних синів.

Робота органів влади, волонтерів допомогла вже п’ятнадцяти загиблим воїнам АТО повернутися додому: Флисті Юрію та Воробелю Івану — в Тернопільську область, Бражнику Віктору та Бурдаку Юрію — на Львівщину, Скибі Олександру — у Вінницьку область, Соломчуку Володимиру, Якубовському Назару, Шалатовському Вадиму — на Хмельниччину. Вони повернулись у свої рідні міста й села, у свої оселі загиблими Героями України.

Але ж герої не вмирають! Вони з далекого піднебесся зірочками дивляться на нас. Мені здається, що я дійсно відчуваю ці погляди. І в них є смуток, надія й запитання: «А ти готовий захистити свою землю?»

Я не є зразковим учнем. Навчаюся посередньо. Але останнім часом все частіше розмовляю з собою, зі своєю совістю. Ці могили перевернули моє життя, зробили мене сильнішим, примусили замислитися над багатьма проблемами, по-іншому оцінювати свої вчинки.

Я обов’язково стану військовим.

Впевнений, що зможу це зробити, бо зобов’язаний бути надійним сином своєї мами й нашої неньки України.

Станіслав Дубовий,
учень 8-Б класу Старобільської гімназії,
м. Старобільськ, Луганська область

***
Я ненавиджу війну, тому що вона руйнує сім'ї, будинки. Ці постріли лякають дітей та дорослих. Із-за війни не можна ходити в ліс по гриби, тому що боїмося наступити на бомбу. Гелікоптери інколи скидають бомби або якесь інше смертельне знаряддя. Я дуже люблю Україну. І дуже хочу, щоб всі люди жили спокійно!

Україна — моя душа.

А я душу не продаю!

Пилипенко Юлія, учениця 4-А класу
школи № 10, м. Сєвєродонецьк

***
В нашому місті вже два роки йде війна. Це дуже страшно. Одного разу я так злякалася, що посеред ночі почала збирати свої речі, щоб не чути і не бачити всього жаху.

Протягом усього року я намагалась добре вчитися і взагалі добре себе поводити у школі. Також я часто допомагала своїй мамі по господарству. Я не сварилася зі своїми батьками, і мені дуже б хотілося отримати невеличкий подаруночок — «ляльку-янголятко», я дуже давно про неї мрію. Мама з татом зараз не можуть собі цього дозволити, бо грошей вистачає тільки на харчування.

Також мені дуже хотілося, щоб нарешті настав мир і я більше ніколи не боялася.

Анастасійка Кравець,
учениця 2-А класу торецької школи № 9

***
Доброго дня! Пише вам Діана зі Станиці Луганської, чи з Сум чи з Краматорську. Якщо чесно, я і сама заплуталася. Хочу з вами поділитися моєю історією.

В 2014 році я жила разом зі своїми батьками в Станиці Луганській, що на Луганщині. В нас була гарна сім'я, доки тато з мамою не почали дуже сильно сваритися. Я тоді ще була дуже маленька, але я все бачила і все розуміла (в тата появилася інша сім'я). В новорічну ніч тато вигнав нас з мамою з дому, і мама в тапцях по снігу понесла мене до своєї подруги. Тоді, відчуваючи на собі гарячі сльози мами і дивлячись на зіркове небо, я загадала бажання, щоб Дід Мороз подарував мені нового гарного і доброго тата, який буде любити мене і маму.

Батьки розлучилися, і почалась війна. Дуже часто ми чули грохіт, інколи з мамою бігали в погреб. Було дуже страшно. Станицю захватили невідомі люди, мамі хтось постійно дзвонив і погрожував, а захистити нас не було кому. Моя мама військова, тому вона повинна була залишитися і захищати нашу Батьківщину, а мене забрала рідна тітка, вагітна Матюшкою, і разом з двоюрідним братом Євгеном вивезла нас до м. БориспIля, де ми чекали закінчення війни. Гуляючи парком в м. БориспIлі, я часто бачила дуже великі телевізори, на яких показували військових, які воюють на Донбасі, і я тоді розуміла, що моя мама також там. Я часто плакала і боялася, що моя мама там загине і в мене нікого не буде. Вона мені часто дзвонила і казала, що в них світить сонечко і ніякої війни немає, що то просто фільми показують. Але я чула, як бабуся розмовляла з моєю тіткою і казала, що мама попала під обстріл і в неї дуже сильно болить голова. Згодом моя мама все ж таки змогла перевестися до м. Суми, забрала мене, і я пішла у перший клас.

Тато нас покинув в дуже важкий час заради іншої сім'ї і не допомогав нам і не дзвонив. Ми з мамою виживали в чужому місті, як могли, в нас із речей нічого не було. Мама з ранку до вечора працювала, щоб зібрати мене до школи. На щастя, місто Суми нас полюбило, нам було хорошо там, адже ми були разом з мамою. А під Новий рік Дід Мороз подарував мені нового доброго тата. Він тоді прийшов до нас знайомитися. Я одразу зрозуміла, що це мій майбутній тато, якого я просила на Новий рік. Ми з ним разом вже два роки, а цього літа мама з татом одружилися!!! Мій тато також військовий. Одного разу він прийшов додому і сказав, що його переводять до міста Краматорська, і ми з мамою вирішили — поїдемо разом з татом. Ось так я вже рік живу в м. Краматорську. Навчаюсь в 3-Б класі 22 школи. В нас дуже гарна школа і найкраща вчителька Ірина Миколаївна. Тут багато військових, як мої батьки. І не дивлячись на АТО, тут спокійно. А скоро ми повернемося назад до Сум, тато вже в п’ятницю поїде, а ми з мамою пізніше. Я дуже щаслива, що в мене є найкраща сім'я. Ми з мамою багато чого пережили. Ми в Суми приїхали голі і босі. В нас була лише одна валіза моїх літніх речей, а в мами камуфляж і сарафан з тапцями (моя мама пішла на роботу на добу, а вранці наш дім захватили, і вона вже не змогла повернутися додому). Але, не дивлячись на це, ми живемо далі і радіємо життю, бо ми, як каже моя мама, живі, здорові і разом. І ще хочу сказати, що Дід Мороз існує — це точно! Він мені подарував справжнього тата! І в цьому році я загадаю, щоб у всіх діточок нашої планети були мама і тато!

Діана Антіпова, м. Краматорськ

***
Почну з найважливішого. У мене дружна і щаслива родина: я, мама, тато i дворічна сестричка Олечка. Я люблю проводити свій вільний час із сім'єю: відпочивати на природі, гуляти в парку, на дитячому майданчику. Але, на жаль, зараз це не завжди можливо, тому що у нас йде війна. Постріли чутно вночі і навіть удень.

Я не дуже боюся пострілів і намагаюся на них не звертати уваги. Та, незважаючи на це, мене щоразу тривожать злякані мамині очі. І хоча вона намагається не показувати свого страху, я знаю: мама боїться. Боїться за нас… Бо вважає, що ми маленькі і беззахисні. Але я вже достатньо дорослий і знаю, як поводитися під час обстрілу. Ось так і живемо…

Скоро Новий рік, Різдво. Це найулюбленіші мої свята. Вже третій рік поспіль ми чекаємо на них з тривогою, адже саме на свята найбільше стріляють. Я знаю, що хоч мама і говорить про ялинку, подарунки, гостей нібито радісно, сама дуже-дуже сильно переживає. А я переживаю за неї. Тому, коли я вирішував, які подарунки хотів би отримати на Різдво, першою думкою було: «Нехай скоріше закінчиться війна!» Це бажання я загадую завжди: на день народження, коли знаходжу квітку бузку з п’ятьма пелюстками, коли падає зірка… Завжди, завжди! І вірю, що воно нарешті здійсниться.

Богдан Линевич, учень 2 класу школи № 9
міста Торецька Донецької області

***
Аня и Надя Беликовы, две сестрички из села Нижнетеплое Станично-Луганского района Луганской области, прислали в редакцию свои рассказы о том, как война вошла в их жизнь. В семье, кроме них, растет еще одна их сестричка, Варенька, которой исполнился год и пять месяцев. Отрывки из писем сестер Беликовых мы публикуем.

«Я пам’ятаю, коли ще не було війни, ми їздили в місто. Там ми ходили в піцерію, гралися на дитячих майданчиках. Там жили мої рідні. Раніше ми дуже часто зустрічались. До нас приїжджали наш дядько Сергій з доньками Сашею та Катею. Нам було дуже весело гратися з ними, а зараз війна. Війна-розлучниця налетіла на нашу Україну, розбила сім'ї, принесла в будинки розруху, страх і біду. Я пам’ятаю, як ми ховались у підвалі, як просиналися ми від страшенного гуркоту і ховалися з мамою на підлозі… Це дуже, дуже страшно!

Надія Бєлікова, 8 років"

«Коли вночі ми прокидалися від страшенного гуркоту, матуся тягнула мене з Надією до ванної кімнати і ми лягали на підлогу, а маленька Варя була у маминому животику, але вона, напевно, теж чула все… Це було страшно! Я більше за все на світі бажаю, щоб це ніколи не повторилося!

Ганнуся Бєлікова, 7 років"

***
«Началась война, летали мины, убивали людей. Нам было очень страшно ходить в садики, школы. И нам пришлось уехать.

Мы были у разных людей в домах. Но когда мы уехали, мне было жаль расставаться с моими игрушками, кроватью и домом. Мы были очень бедными в момент войны. У нас не было денег на продукты, у нас не было собственного дома. Когда мы начали ходить в новые садики, школы, появились новые друзья, учителя, но мне было жаль прощаться со старыми друзьями, учителями. Я хотел вернуться домой, но это было невозможно на тот момент. Я скучал за домом. Я очень хотел увидеть своих старых друзей, мне очень их не хватает. Из-за войны разбомбили наш дом. Мы очень боялись бомб и гранат. Мы спали в коридоре под несущими стенами.

Я мечтаю, когда закончится война, чтобы в нашей семье появился папа. Еще я мечтаю вернуться домой".

Назар Васильев, г. Селидово, Донецкая область

***
Кто сказал, что Донбасс поголовно русскоязычный? И якобы люди в нем восстали против украинского языка, на котором здесь заставляли говорить представителей так называемого русского мира? Конечно, многие жители региона действительно привыкли к русскому языку, но…

Больше месяца длится наш конкурс «Война и мир глазами детей», который «ФАКТЫ» проводят вместе с Управлением гражданско-военного сотрудничества ВСУ, и подавляющее большинство детских работ написаны по-украински. Ребята из всех регионов страны пишут от чистого сердца и, очевидно, на своем родном языке. И это еще одно подтверждение лживости российской пропаганды.

Этот рассказ нам прислала семиклассница Новотроицкой школы № 2 Волновахского района Донецкой области Ариадна Устименко. Девочка потрудилась на славу: кроме основного текста, в толстой папке, присланной Ариадной, — десятки фотографий сегодняшнего Донбасса, плакаты, фото вышивок и картин, собственноручно выполненных в технике квиллинг. Девочка рассказала о любимой школе (в которой все — и учителя, и дети — всегда говорили и говорят только по-украински) и о себе — активной спортсменке и рукодельнице, осуществлению планов которой так помешала война.

«Війна, яка розпочалася у нас в Україні з 2014 року, принесла для нас, дітей, такий жах, що і досі, коли я чую постріли, мені страшно навіть дихати. Я ніколи не забуду 14 лютого 2015 року. Ми з мамою самі були вдома, і десь о 15.30 почали стріляти з мінометів по батальону, який знаходився не дуже далеко від нашого будинку. Ми майже за хвилину вибігли з хати до погреба, я затулила вуха руками, бо не могла чути ці страшні вибухи. Мама, як людина дуже віруюча, мені сказала, що не треба так хвилюватися, тому що ми під Богом і він нас захистить. Я розуміла, що ті молитви, які вона читала у той час, мають велику силу. Але коли все втихло, ми вийшли з погреба, і мене охопив жах: весь двір був у дрібних металевих шматочках. «То так розривалися снаряди», — так сказала мама. Гидко було прибирати це. Я розуміла, що кожний цей шматочок міг увірвати чиєсь життя. Стіни будинку були побиті, начебто хто сокирою їх подовбав, на веранді від сили вибухів одійшов склоблок на вікні.

Через деякий час, ну, мабуть, тижні через два, випав сніг, до мене прийшли сусідські діти і ми ліпили сніговика. І тут знову почалося таке саме. Я ці звуки на все своє життя запам’ятаю, так стріляє міномет. Всі злякалися, бо знову летіли ці шматочки і падали біля нас. Братик Руслан вибіг за мною на двір босий, але ми вже бігли до погреба. Ви не уявляєте, яке це відчуття страху.

Дуже багато домівок було розбито снарядами, а також є жертви серед мирних мешканців нашого селища. Це по вулиці Перемоги, будинок № 13, Єдушев Володимир, він був нашим родичем, це мого батька старшої сестри Люди чоловік. Коли почався обстріл, тітка Люда і її син Льоня встигли вибігти з хати до погреба, але дядя Вова не встиг, тому що великий шматок снаряду залетів через вікно і потрапив в нього. Рани, яких він зазнав, виявилися смертельними. Хата була дуже розбита. Їм надали першу медичну допомогу, оскільки вони (Люда и Льоня) живуть неподалік від нас і прибігли швидко. Мій батько викликав «швидку», то їх відвезли до Волноваської лікарні. У Льоні була перебита рука осколками, і тітка Люда теж була поранена.

Обстріли не припинялися жодного дня, і кожний наступний день приносив якийсь жах людям нашого селища. Моїй вчительці Марії Іванівні снаряд потрапив у дах будинку. Треба було негайно це все відремонтувати. Наша селищна рада видавала гроші в таких випадках і допомагала.

Коли обстріли стали зовсім нестерпними для жителів нашого селища, багато почали від'їжджати з країни, а також мої однокласники з батьками виїхали і багато хто ще й не повернулися.

Моя сім'я нікуди не хоче від'їжджати, тому що це наша рідна країна, наші золоті пшеничні лани. У надрах української землі зберігаються різноманітні корисні копалини. Найголовніші — руда й вугілля. Вугілля — це Донбас, залізна руда — це Кривий Ріг. Ці два місця — ніби два рідних брати, які не можуть жити один без одного. Так само, як захід України і схід України є нерозривними у своїй країні — Україні.

Мій батько має земельний сертифікат, і кожний рік він сіє на цій землі пшеницю або насіння. Коли підходиш до поля і бачиш ці колоски пшениці, які наповнені життям, забуваєш про все жахливе в минулому. І коли чуєш постріли, все наповнюється болем у душі. Раніше ми могли з друзями і родичами піти назбирати грибів, відпочити біля ставка, порибалити, на даний момент ми цього не можемо зробити, бо все заміноване. А це наше дитинство, у нас його відібрали, і в нас будуть тільки сумні спогади, на жаль…

Вже завершується 2016 рік, він теж був нелегкий для нашої країни. Але я вірю, що настане мир в Україні, і 2017-й буде кращим. Я дуже чекаю свят Новий рік і Різдво Христове, тому що я на Різдво народилася і це взагалі моє улюблене свято. Я хочу, щоб моя країна була вільною і незалежною. А коли в країні буде мир і порядок, то і нам, дітям цієї країни, будет краще в ній жити.

Моя школа невеличка, і завжди в ній спілкувалися тільки українською мовою. Їй вже 78 років. Мені дуже хочеться, щоб її відремонтували, надали нових меблів, замінили вікна і двері, щоб взимку в спортзалі не було холодно, і надали побільше спортивного інвентарю, бо займатися спортом люблять всі діти. Мій батько і мама допомагають школі і роблять це від щирого серця".

***
Щоночі я розмовляю зі своїм татом. Розповідаю, як пройшов день, які отримала оцінки в школі, про що сперечалася з сестричками.

Сьогодні розказувала про те, що за вікном уже весна, що вона вже прогнала холодні дні, а сонечко так яскраво світило, так лагідно всміхалося, наче хотіло витіснити все сумне з душі, висушити сльози. Мені навіть почало здаватися, що настав мир, що не рвуться за кількасот кілометрів від нашого Старобільська снаряди, не гинуть люди.

Та дорогою додому я раз по раз зустрічала військову техніку, повз мене проходили люди в камуфляжній формі, зі зброєю в руках. Серед них не так давно був і мій батько Куліш Іван Володимирович.

Був… Це слово — як той страшний постріл, що назавжди забрав у нас татка того нестерпно жаркого липневого дня 2014 року під Георгіївкою, що біля Лутугиного. Досі не віриться, що я більше не побачу його — сильного, лагідного, вродливого найкращого у світі! Щоразу кидалася до телефону — може, то татків дзвінок? Востаннє я чула його голос 26 липня, за день до загибелі. Він заспокоював: «Іще трохи — і я прийду. Відіб'ємо ворога, щоб не ступив і на нашу землю, — і знов до вас, мої рідні. Не бійтесь, захищатиму вас до останку. До наших домівок снаряди не долетять».

І він справді зупинив снаряд, хоч і ціною власного життя. Та герої не вмирають. А мій тато — герой, і він продовжує захищати нашу землю, але вже в небесному батальйоні «Айдар». І я щодня чую його голос — уві сні, готуюся до нашої нічної зустрічі. Сьогодні я читатиму йому свого вірша:

Півроку вже спливло давно,
А сльози не всихають,
І вкотре я кричу: «За що?!»,
Та тиша лиш лунає.
Ти міг би жити, як і всі,
Любити, посміхатись,
А ти пішов бійцем в АТО
Країну рятувати.
Віддав життя за рідний край,
За мир наш і за спокій,
Та я з тобою, так і знай,
Серденько б'ється поки.
Татусю рідний, ти герой!
Герої не вмирають!
Вони живуть в серцях живих,
Їх спокій захищають.

Валерія Куліш, учениця 8-А класу
Старобільської гімназії,
м. Старобільськ Луганської області

***
Добрий день. Пишуть вам братик та сестричка з села Сухоліси, що на Київщині. Звати нас Ілона та Павло Котовщики. Нам 13 років (ми двійнята). Наша родина давним-давно виписує газету «ФАКТИ», з неї ми і дізналися про конкурс.

Події, які відбуваються нині в Україні, нікого не залишають байдужими. Ми — не виняток. Під час шкільної практики плели захисну сітку для бійців АТО, збираємо всією школою пластикові кришечки для виготовлення протезів нашим постраждалим героям, виготовляємо обереги… Ілона пише вірші, Паша малює до них ілюстрації. От деякі з цих робіт шлемо вам. В них — наші мрії та надії. Про мир, про майбутнє нашої Батьківщини. Про те, що все буде добре. Адже добро завжди перемагає зло. Світло прожене пітьму…

З повагою Ілона та Павло Котовщики.

Україна не стане колишньою…
Україна не стане колишньою —
Те минулось, як збігла вода,
Розцвітала душа її вишнею
І країна немов молода.
Вже не буде наш край поневолений
«Старшим братом», як було колись,
На своїй рідній землі господарем
Волелюбний народ пробудивсь.
І не буде вона «Маларосієй»:
Не малі ми — великий народ!
І від Канева й до Феодосії
Станем в дружби тісний хоровод.
Україна не буде колишньою —
Згуртувалась вона у борні,
Перед чорною раттю ми вистоєм,
Не згоримо у «градах» вогні!
Україна ланами красується
Й піднебесся її голубе…
Знаю я, що шукали Європу ми,
А знайшли Україну й себе!!!


Рисунок Павла Котовщика

***
То, что я вам хочу рассказать, случилось со мной летом 2014 года. Эта история — часть меня. Это — фрагменты моего дневника. Тут будут описаны не только страхи войны, но и те события, которые пережили я и моя семья. Они запомнились навсегда.

Предисловие… Я жила в Луганске почти всю свою жизнь, мои бабушка с дедушкой жили в Лутугино — пригороде Луганска. 27.05.2014 года умер дедушка, с которым я была очень близка. Эта утрата стала началом всех последующих бед…

Записи из дневника:

27.05.14.

Я проснулась раньше обычного, встала, будто что-то предчувствовала. Через пару минут, в 6.05, зазвонил телефон. Мама проснулась и взяла трубку. Я не слышала, что она говорила, разговор был меньше минуты. Услышала только, как она вздохнула и начала плакать. Я подошла к ней, спросила что случилось, — и не могла поверить, что дедушки, с которым я говорила по телефону пару дней назад (до сих пор помню его жизнерадостный голос), больше нет… Мы с мамой быстро собрали вещи и поехали к бабушке. Это был последний день, когда я видела Луганск. В тот же день к нам приехали папа с сестрой. Спустя какое-то время после похорон начались обстрелы Луганского аэропорта. Помню, как я сидела с друзьями во дворе, и мы играли, прислушиваясь, пытались определить взрыв или залп. За несколько недель научились определять по звуку виды орудий, из которых стреляют: «Град», «Ураган» или что-то еще.

19.07.14.

23.00. Я рассказываю дедушкиному портрету свой день, прошу, чтоб он защитил нас. Сегодня бежала домой из центра города под канонаду обстрелов. Я слышала, как осколки бьют стекла, боялась, что один из них попадет в меня, слышала, как кричали люди. Прибежав, спустилась в подвал, где были мои бабушки. Не могла говорить, вся тряслась от страха, сердце билось. Весь день не могла прийти в себя. Рассказав все, я успокоилась. Легла, смотрю на часы со вздохом облегчения: «Слава Богу, тишина…» Минутная стрелка доходит до 12-ти, и тут я слышу свист, встаю с кровати… Взрыв!!!

Бабушка побежала закрывать балкон, я — к двери, ищу ключи от подвала. Из комнаты с моей младшей сестрой на руках выбегает папа… Свист, взрыв, свист, взрыв… Я посмотрела в зеркало, оно шатается, и я не могу увидеть своего отражения. Бабушка дала ключи, и я бегу в подвал. Туда спускаются все соседи из нашего подъезда и моя семья: три бабушки, папа с мамой, я с сестрой и собака Элька.

Спустя полчаса все стихло, но страх и ужас присутствовали в каждом. Чтобы моя сестра смогла уснуть, родители с ней поднялись наверх, в квартиру. Меня трясло, я была в подвале до утра. До четырех я просто сидела, писала о том, что со мной случилось; с четырех до шести спала на полке для консервации.

Но были и те, кто задавал такие странные вопросы: «А чьи снаряды на вас летели? Чьи самолеты над вами кружили?»

Хочу ответить им: «Вы спросите тех, кто вышел на остановку ждать автобуса, а дождался „Града“. Для них важно, чьи снаряды оставили их там навсегда?!! Важно то, что война эта в головах граждан одной страны. И пока кто-то готов сострадать только при условии „правильного“ ответа, война эта будет продолжаться…»

P. S. О пережитом — мои стихи.

Уроки войны

Мальчики, не нужно воевать,
Это не судьба и не игра!
Разве сложно каждому понять:
Важно жизнь прожить, а не отдать!
Чашу жизни нужно пить до дна,
В жизни есть Божественная суть —
Каждому дана она одна!
Жизнь легко отдать, нельзя — вернуть!
Чему учит нас с тобой война?
Жизни дар бесценный осознать!
Научиться верить и любить,
Ждать, надеяться, молиться и… простить!

Шембелян Ксения, ученица
11 класса Северодонецкой
гимназии Луганской области

***
Ми не цінували Країну, поки на неї не ступила нога ворога.

Ми не цінували Свободу, поки мало не втратили її.

Ми не цінували небо, поки його не вкрив дим від вибухів снарядів.

Ми не цінували Мир, поки до нас не прийшла війна.

Ще два роки тому я жив у звичайному невеликому місті, яке мало чим відрізнялось від безлічі міст України. Я ходив до школи, займався музикою, разом з батьками їздив відпочивати, а канікули проводив у бабусі в селі. Я читав про Гаррі Пот­тера і грав у футбол з друзями.

А ще часто грав в «World of Tanks». Для гри обирав собі танки нашої нації та союзників, бо пишався своїми прадідусями, які пройшли Другу світові війну заради мого мирного майбутнього. Про них мені багато розповідали мої батьки. Про подвиг героїв того часу я багато читав і бачив у кіно. Я співчував дітям тієї війни. У всякому випадку, мені здавалось, що я їх розумів.

Я помилявся.

Підбити уявного ворога в комп’ютерній грі дуже весело. Пересідати подалі від класних вікон під час вибухів неподалік — страшно. Дивитись, як горить на моніторі графічний танк супротивника, — радісно. Бачити, як вилітають від вибухів вікна з оточуючих п’ятиповерхівок, а в квартирі падає карниз зі шторами, — моторошно. Натиснути кнопку на клавіатурі, щоб навести ціль на недружню техніку, — просто. Вийти в місто після обстрілу і побачити ями від снарядів і переляканих дорослих — жахливо.

Я більше не граю в «Танки».

На порозі моє найулюбленіше свято — Новий рік. Буде сніг, яскраві вогні і подарунки. Одного разу я зустрічав Новий рік біля теплого моря. Разом із батьками ми чекали літак в новісінькому донецькому аеропорті, в просторному терміналі, в якому стояла прикрашена ялинка. Крізь скло великих вікон я спостерігав, як прилітали рейси з різних міст України і світу, а з них виходили люди. Мабуть, вони поспішали додому, щоб готуватись до свят. Через декілька місяців весь світ дізнався про наш новий і красивий аеропорт. Згодом його називатимуть просто — ДАП, а в новому терміналі вже не буде пасажирів, лише героїчні Кіборги триматимуть небо до останньої хвилини.

Я більше не мрію про канікули в теплих краях.

Мій батько не служив в армії, він навчався в університеті. І завжди казав мені, що треба добре вчитись, щоб вступити до вишу. Після обстрілів нашого міста мій батько добровільно поїхав у військкомат і прослужив в АТО півтора роки. Він не один. Багато чоловіків з мого міста захищали і захищають нашу країну від ворога. Про них я зняв відеофільм «Маленьке місто великих людей».

Я буду намагатись навчатись добре, щоб вступити до вищого навчального закладу за воєнною спеціальністю.

Кажуть, що новорічні бажання здійснюються. Тому я не проситиму дорогих подарунків. Я лише хочу, щоб всі діти України ніколи не знали жахів війни. Щоб всі наші військові повернулись додому живими і здоровими. Щоб всі ми жили в мирній і найкращій країні у світi.

Віталій Долгушин, 13 років,
м. Гірник, Донецька область

***
«Школа у нас хорошая, и учительница добрая. На линейке в понедельник мы поём гимн Украины. Я его уже весь знаю. Мама купила мне красивые красные шаровары и вышиванку, теперь на праздниках в школе я настоящий казак!

…Война — это очень страшно. Когда по улице проезжает техника, внутри всё замирает. Мы по звуку уже можем отличить танки от БТРов или другую технику. Когда всё начиналось, у нас по окраинам стреляли, звук был очень громкий и жуткий, окна и двери дрожали, мы клеили окна скотчем, чтобы они не разлетелись на осколки и не ранили. Сейчас у нас тихо, редко слышны залпы орудий. У нас очень много военных. Я вообще не понимаю, зачем кто-то должен погибать и страдать?

Я всем-всем желаю МИРА БЕЗ ВОЙНЫ! Ведь жизнь прекрасна!"

С уважением, Илья Скрынник, 9 лет, Волноваха

***
«Я дуже втомилася від війни, мені 10 років, але я знаю, що таке війна. Війна — це коли ти прокидаєшся не від будильника, а від вибухів, це коли ти сидиш всю ніч у холодному без світла підвалі, це коли ти вийшла в школу і почали бомбити, і ти біжиш додому під парканами і присідаєш від кожного вибуху, коли в під'їзді голосно закрили двері — і ти думаєш, що знову бомблять. Кожен вечір перед сном я читаю молитву про тиху і спокійну ніч. У мене одне бажання: нехай на Новий рік закінчиться війна і настане мир».

Євгенія Дорохова, учениця 5-Б класу, Красногорівка

***
«Если бы я была Дедом Морозом, поборола бы жестокость и бесчеловечность в людях, поставила бы большую елку и устроила праздник для всех детей. Подарила бы своим близким подарки. Я хочу, чтобы в Новый год все водили хороводы около елки и веселились вместе с родными людьми. Я считаю, что дарить людям счастье — это здорово! Я бы хотела быть Дедом Морозом!»

Деменкова Мирослава, 10 лет.
Донецкая область, г. Селидово


Рисунок Мирославы Деменковой

***
Что для меня война? Война — это страшно, это когда окна в доме крест-накрест заклеены скотчем. Когда приходится выезжать из дома, оставляя все родное и близкое.

Меня зовут Будакова Настя. Я живу в г. Рубежное Луганской области. Мне 9 лет.

Высылаю вам рисунки. Мне очень хочется победить на вашем конкурсе и съездить в Харьков.

Настя Будакова

***
Мене звати Маринка. Я навчаюся у четвертому класі ЗОШ № 2 м. Селидове. Може, я ще маленька, але вже розумію, що таке війна. Ми живемо у місті Селидове. Це за 20 км від Авдіївки, за 20 км від Мар'їнки. Ніби і далеко від бойових дій, але мені дуже страшно чути гуркіт гармат і приліт снарядів. У моєму місті багато переселенців. І в моєму класі є діти-переселенці, які виїхали з окупованих територій, з тих місць, де йдуть бойові дії. З ними постійно працює шкільний психолог, бо вони дуже налякані, з раненими бійцями.

Мій маленький братик теж дуже боїться стрілянини. Ми живемо тільки з мамою, а тому сподіваємося і віримо, що нас захистять українські солдати. Чудес від новорічних свят я не чекаю, моя найбільша мрія — спати спокійно, жити у мирній Україні, щоб скоріше закінчилася війна.

Вірш

За Україну борються всі.
І дорослі і малі.
Ми вистоїмо до кінця,
Бо Україна — наша земля.


***

Лист до чудотворця

Святий отче, Миколай,
Мою хату не минай!
Подаруй мені потіху
І торбину, повну сміху,
І здоров’я для родини,
Красну долю для Вкраїни.

Привіт! Мене звати Аня, мені 6 років. Цей лист допоможе мені писати моя матуся, але я вже доросла дівчинка і все розумію.

Я цілий рік була чемна, слухала маму, тата і всіх старших. Ділилась смачними цукерками зі своїми друзями. І кожний рік я передавала листа мамі, а вона Святому Миколаю. Не знаю, цього року прийде до мене Миколай?

Сьогодні у нас вдома тиша… Я ще маленька і не дуже розумію, що таке війна. Але коли я чую за вікном гуркіт, постріли… Я біжу до мами і уявляю себе принцесою з довгим-довгим білявим волоссям, у рожевому пишному платтячку і з запашним, квітучим віночком на голові. Ця дівчинка щаслива и вірить, що мрії її збудуться і попаде вона у країну, де не буде нарешті війни…

Кожного вечора я молюся і прошу Святого Миколая, Діву Марію, Бога, щоб вони зробили чудо і ми зажили нормальним життям. У День святого Миколая я сподіваюсь на чудо! Сподіваюсь, що буде мир, світле небо, радісні мої друзі, щасливе майбутнє. Я думаю, що ти знаєш, що я заслужила за цілий рік.

Аня, селище Новотроїцьке
Волноваського району Донецької області

***
Я живу в селі Гранітному, що знаходиться на першій лінії вогню. Такими дорослими, але вже звичними для дітей словами я починаю сповідь про своє життя.

Моє рідне село… В його розкішних полях, степах чебрецевих (бо я живу на околиці) проходить моє дитинство. А якою щасливою була наша родина! Мама і тато працювали. Ми зі старшою сестричкою Марійкою ходили до школи. Але, на жаль, долю нашої родини понівечила війна, несподівана, страшна, люта.

Восени 2014 року у нас, дітей, відібрали найкраще шкільне свято — свято Першого дзвоника. Сподівалася, що через декілька днів будуть заняття, що я зустрінуся з друзями. Але ні… «Канікули» були дуже довгими і нерадісними.

Почалися обстріли села, перший страх, перші руйнування. На нашій вулиці Набережній не залишилося ні одного цілого будинка. У нас теж вибило вікна, знесло дах, розірвало ворота. Скільки ми тоді плакали: і від страху, і від безсилля, і від безнадії. Мені здавалося, лилися ріки сліз: дитячих, маминих, батькових, сліз всіх гранітненців.

Одного дня мама забрала нас і ми виїхали із села. А татко, бабуся, дідусь залишились. Жити далеко від домівки було важко, а ще й до школи ми не ходили. Татусь нас забрав. А ось мама не повернулася…

Боялася, дуже боялася страшних вибухів, від яких здригалася земля, рушилися віковічні гранітні скелі, тьмяніло небо.

Вир війни забрав у мене найдорожче — мою рідну матусю.

Я знаю, що не стану переможцем у цьому проекті «Війна і мир очима дітей». Моя вчитель і директор Леся Степанівна каже, що я не лірик. Це правда. Я більше люблю спорт: займаюсь вільною боротьбою, ганяю футбол, граю в теніс. Але якщо буде чудо і я отримаю планшет, то відразу через соціальну мережу буду шукати свою маму кожного дня. Я розкажу їй, що цілую її фотографію, що у нас уже стріляють рідко, що ми засклили вікна, зробили дах, купили вугілля, що ми не ховаємося у підвалі, що мені кожного місяця Бумбурас Пантелеймон Васильович, меценат із Одеси, видає велику допомогу — 1000 гривень. І я стараюсь добре вчитися. Я віддала б весь свій скарб, який у мене є, тенісні ракетки, і ялинкові іграшки, і свої прикраси, тільки б повернулася матуся. Я з нею розмовляла б день і ніч, і навіть один день в школу не пішла б.

В першу чергу розкажу мамі, як до нас приїжджав генерал Аброськін В’ячеслав Васильович, начальник усієї поліції Донецької області, і грав з нами у футбол. Мама не повірить, що шкільна команда виграла з рахунком 3:0 у самого генерала і його заступників. І він сказав, що вони не піддавалися дітям і грали чесно. Він бував у нашій школі дуже часто: піклувався про нас, привозив продукти харчування і завжди там були солодощі, які я так любила, а татусь не мав змоги мені їх купити. А ще поліцейські привозили в школу багато скла, вставляли його в класах та коридорах, бо школа була без вікон. Тепер у нас в школі тепло і затишно. Я буду розповідати мамі, як ми жили без неї, і міцно її обнімати.

Осінь 2016… Два роки війни. Стою на подвір'ї, чекаю маму і дивлюся в небо. Курличуть гуси, відлітають у вирій. Я так хочу, щоб вони забрали на свої крила війну і загубили її у глибокому океані.

25 грудня, коли будуть підводитися підсумки конкурсу, я і ще 26 учнів нашої школи відпочиватимемо в санаторії Люздорф міста Одеси, який розташований на самому березі Чорного моря (нам допомагає благодійний фонд Київського військового шпиталю та фонд «Пролісок»). Я мрію, щоб у мене була в санаторії рожева подушечка, тоді будуть снитися рожеві сни: і прийде до мене уві сні матуся, усміхнена і щаслива.

Це моя найзаповітніша різдвяна мрія. І вона здійсниться. Я вірю. А коли приїду додому, в Гранітне, то мама вже буде дома і своїми теплими руками вимиє мені, як маленькій дитині, голівку і заплете косички.

Кажуть, що в Одесі у грудні море штормить. А я не боюсь. Це ж не вибухи від снарядів. Під шум моря я буду мріяти. А мрія в мене одна…

Колесникова Альона,
учениця 6-го класу Гранітненської ЗОШ
Волноваського району Донецької області

***
Мене звуть Богдан. Я навчаюсь у 5-му класі. Хоча у мене глухота, навчаюсь у звичайній школі, слухові апарати допомагають мені чути.

Війну я бачив тільки по телевізору, коли в новинах показують. Кілька днів тому показували школу в Мар'їнці, яка була пошкоджена снарядами. В школі були розбиті всі вікна, поламані парти і дошка. Мені шкода тих дітей, що мусять ховатися в підвалах.

Я живу в місті Остер Чернігівської області. Недалеко від нас знаходиться навчальний центр «Десна», де навчають майбутніх танкістів. І на початку війни на Донбасі я бачив, як перевозили через наше місто танки на тягачах, їхали солдати в автобусах. Часто було чути стрільбу при навчанні солдат.

І як добре, що мені не довелось бачити війну. Я співчуваю тим дітям, яким довелось залишати свої домівки і друзів. Нехай у них все буде добре. Скоро Новий рік. Бажаю всім отримати подарунки і нехай збуваються їхні мрії.

Ганкевич Богдан,
місто Остер, Чернігівська область

***
Ми — люди — самі розв’язуємо війну: через політику, через владу, через релігію та ще багато можна назвати прикладів, чому ми не можемо жити в мирі та щасті.

Наприклад, мій клас живе своїм життям, своїми радощами та досягненнями, але інколи раз — і сварка та бійка. Чому? Через лідерство або зіпсований настрій через погану оцінку? Так, це тільки один клас. А в світі у людей проблеми та конфлікти набагато серйозніші. Звідси і бійки, і сварки, а найстрашніше — війна. І боляче те, що люди не розуміють, що це дуже страшно, що це смерть — смерть дітей, жінок, людей похилого віку, які не можуть себе захистити.

Качанова Марія,
учениця 8-го класу
школи № 17 Торецької міської ради

***
Доброго дня, шановна редакціє газети «ФАКТЫ»!

Пише вам учень 8-го класу загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 7 Торецької міської ради Донецької області Васильєв Ярослав.
Укотре мені дуже приємно відчувати підтримку, співчуття, справжню щирість моїх земляків. Чому? Я просто хочу поділитися з вами невеликим фрагментом мого життя.

Щаслива сім'я. Миті радості: відпочинок веселою родиною на морі, уїк-енди на вихідних на місцевих водоймищах, походи в ліс, екскурсії до сусідніх міст, приємні подарунки від люблячих батьків на свята, плани, сподівання, мрії…

І раптом все це перекреслила, навіть спалила жорстока війна. Навалилася, як та орда татарська, сарана, яка, крокуючи по землі українській, нищить усе на своєму шляху: будинки, мости, дороги, поля, ліси…

Більше трьох років страждань… А й досі не хочеться вірити в реальність, усе здається страшним кошмарним сном. З пам’яті не стираються жахливі картини 2014-го.

Гуде земля, вибухи змушують щільно заплющити очі, затулити вуха, скрутитися їжачком у підвалі. Котру добу поспіль не можна вилазити з льоху, все сиди тут і чекай. А як же батьки там, на вулиці, як їм допомогти на багатті приготувати їжу, прибрати дещо, помити? Адже майже місяць у серпні того року не було світла, а згодом і газ перебили. Не знали на той час, що блакитного тепла 2 роки ще не буде і доведеться взимку просто якось виживати. Та не про те й думали того літа. Метою було зберегти своє життя, вижити попри все.

І все це було лише початком пекла. Уже й призвичаїлися спати в підвалах, їсти абищо, забулися колишні мрії, бажання, сподівання. Усе чекали спокою та миру. Не вийшло: розлютився украй ворог: ущент розбиті сусідні хати, уламки поцілили в сусідів — нема… Кожної ночі — люті снаряди шквалом сиплють. І думаєш: «Боже, аби пронесло».

Не витримали батьки обстрілів одного січневого дня. Блискавичним рішенням їх було відправити мене з бабусею на Захід, до рідні, яка вже давно переймалася нашим становищем і підтримувала. Поїхали ми втрьох (ще з сестричкою Катрусею, яка саме до війни вступила в Горлівський педагогічний університет іноземних мов) у січні 2015 року. Як зараз пам’ятаю той день. Світла не було вже чотири дні (знов перебили високовольтну лінію), збиралися хутко ввечері з ліхтариком. Та швидше, щоб на ніч сховатися в підвал. А вранці татко нас відвіз. Сльози й зараз на очах, коли згадую прощання з батьками. Вони залишилися тут: робота, дім, худоба. Казали, до останнього тут будуть, а якщо все ущерть — приїдуть.

Розлука наша тривала півроку.

Звісно, зустріли нас на батьківщині моєї бабусі (с. Залужжя на Яворівщині Львівської області) щиро, оточили любов’ю, ласкою, увагою. Мої рідні все намагалися звеселити, втішити. А в гімназії імені Осипа Маковея у Яворові, де я навчався, всі школярі відразу стали моїми справжніми друзями. Був я там вперше, та навіть не очікував на таку гостинність та співчуття. Єдине, що ще жахало мене, — тренування наших бійців на місцевому полігоні. Пригадую, коли я почув вибухи, перелякався, хутко сховався в шафі для одягу, бо думав: «Почалося…» Або ще один випадок. Шкільний автобус під'їхав. Знову почув вибухи. Від переляку впав на землю, руками голову прикрив, як на Сході в школі вчили. Та друзі-шестикласники, вчителі розуміли мене та заспокоювали. Так я і призвичаївся до яворівського життя. Лише ночами плакав (щоб ніхто не бачив — не маленьким вважав себе), бо переживав за батьків: як вони, чи вціліли, чи ночами не в льосі сплять, чи дім цілий?.. Святом для мене було спілкування з батьками по скайпу. Тоді я гладив рукою монітор і уявляв, що мої татусь і матусенька поруч і ніякі 2000 км нас не розділяють. А ще я просив намилуватися моїми улюбленцями: папужкою Кєшею та джунгариком Ларискою. І після цього — знову сльози в подушку. Дуже жахливо розлучатися з рідними, не мати можливості насолоджуватися спільним родинним життям.

Пройшло півроку. Я повернувся додому, бо відчув неможливість бути без батьків, та й не так стріляти вже стали. Завжди буду згадувати момент моєї зустрічі з батьками. Це і є справжнє щастя.

Зараз я продовжую навчатися в своїй рідній школі, що знаходиться в зоні розмежування. Щодня й щоночі за вікном чуємо вибухи, вранці збираємо інформацію про пошкодження. Знаю, що до лісу більше ми ніколи не підемо, грибів не назбираємо, на водоймищі не покупаємося, бо все у напрямку Дружба — Майорськ — Горлівка заміновано. Сумно, що з сестричкою бачуся один раз на рік (вона перевелася до Дрогобицького педагогічного університету та там і залишилася). Та це все — дрібниці. Головне — мати мир, спокій, родину та підтримку.

Я маю багато друзів із Західної України, які завжди готові протягнути руку допомоги. Я пишаюся, що я — українець, що земляки мої щирі, відверті, що ми — одна сім'я. І я вірю, що спільними зусиллями ми поборемо лютого ворога, встановиться мир на землі українській!

Це і буде моїм найзаповітнішим побажанням на Різдво. Та ще б маленького чуда я хотів: поїхати на Різдвяні свята до сестри на Захід, зняти вертеп, колядки, щедрівки на новенький планшет (якого я, чесно кажучи, не маю) чи на фотоапарат і показати це дивовижно чарівне святкування моїм однокласникам. То і буде моєю мрією! Кажуть, на Різдво мрії збуваються? Хтозна, може, воно так і є?..

Нехай мрії наші здійсняться! Я всім бажаю миру та сімейного тепла, а також веселих Різдвяних свят!

На все добре!

Васильєв Ярослав,
тел. 095…

***
Війна прийшла на мою землю несподівано. Телевізор, газети кожного дня розповідають і показують події, що відбуваються сьогодні в нашій країні. Щоденно я бачу українських бійців, бачу воєнну техніку, чую, як лунає автоматна черга, вибухають міни, адже наше шахтарське місто Селидове знаходиться в кількох десятках кілометрів від Донецька. А ще я знаю, що гинуть не тільки бійці, але й мирні люди, навіть діти. По телевізору я бачу зруйновані міста і села, багато дітей покинули свої домівки й з батьками знайшли собі притулок в нашому місті.

Про таке можна читати тільки в книгах. Але ні, війна поруч, вона триває уже довго на моїй землі. Я часто замислююсь з цього приводу і запитую маму чи бабусю: «Чому війна прийшла до нас та коли вона закінчиться?» Та відповіді я не почув, тому що ніхто не знає, коли прийде мир. Мені жаль тих дітей, що залишилися без батьків, без своєї оселі. А коли я бачу по телевізору десь зруйновану від вибухів школу, мені стає страшно за мою рідну школу, за моє місто.

Чому люди воюють, чому вбивають одне одного, чому ми, діти, повинні страждати від думки, що хтось може загинути з рідних людей?!

Люди! Зупиніться! Дайте нам спокійне дитинство! Дайте нам мир і наше майбутнє!

Семенов Олексій, 10 років,
учень 4-Б класу
Селидівської ЗОШ № 2
Донецької області

Життя без війни

Війна — це дуже страшна сила,
Кого скалічила, а кого й убила.
Не треба людям воювати,
Не треба гинути, стріляти.
А треба всім у мирі жити
І діточок своїх любити,
Щоб наші діточки зростали,
Здоров’я й сили набували.
Війна — біда, війна — розруха,
Життя дається один раз.
Його прожити нам потрібно,
Щоб з гордістю згадали нас!
Любіть же ви свою країну,
Вона багато нам дала,
Кохайте рідну Батьківщину,
Бо кращої ніде нема!

Кононенко Вероніка,
9 років, учениця 4-Б класу
Селидівської ЗОШ № 2

***
Меня зовут Саша. Я великий путешественник. Знаете почему? Когда мне было 6 лет, мы жили в Донецке. У меня было много игрушек. Я собирался идти в первый класс осенью. Но там начали бахать, и мы с мамой и папой Ваней уехали в Бердянск. Мы жили там пока не закончились денежки. Потом поехали к дедушке в Николаевку. Там тоже бахали. Кота Дымка ранило в лапу, бабушка его бинтами перевязывала… И гусю в животик попал осколок. И стекла посыпались. Потом скотчем бабушка склеивала окна. А еще однажды в стенах появились вдруг такие трещины, дом поднялся и опустился — так сильно бахнуло. Я боялся почему-то, когда бахало. Но, Слава Богу, все остались живы и здоровы.

Я уже два года живу в Мариуполе. Здесь тоже бахают, но не так сильно. Я учусь уже во втором классе. Немного вредничаю, но обещаю исправиться и быть таким сильным и смелым, как мой папа Ваня. Он герой, ему правительство вручило орден за мужество. Мама говорит: чтобы стать героем, надо хорошо учиться и хорошо себя вести. Но у меня не всегда это получается. А еще я очень люблю играть или хотя бы смотреть, как играют в «Майн крафт». Это моя любимая игра. Скоро Новый Год. Конечно, мне бы хотелось много чего попросить у Деда Мороза для себя. Но я решил попопросить у него, чтобы перестали стрелять и наступил мир в Украине. Чтобы мы не боялись взрывов и не прятались больше в подвал. И чтобы больше никого не убивали, особенно деток и собачек. Пусть всегда буде мир. Слава Украине!

Мой адрес: Мариуполь, пр. Строителей.
Телефон мамы Татьяны 099…

Друзья, первый этап конкурса «Война и мир глазами детей» завершен, и мы хотим подвести итоги. Выбрать из сотен прекрасных детских рассказов лауреатов конкурса жюри, в которое входили сотрудники «CIMIC» и журналисты «ФАКТОВ», было очень нелегко. Ведь все без исключения работы, присланные в редакцию, предельно искренние, полные боли и… любви. Любви к родителям, друзьям, родной школе, селу или городу, к своей стране. И все они — лучшие. Тем не менее лауреатов мы, как и обещали, определили.

Итак, авторы рассказов, которые награждаются планшетами:

Ярослав Васильев, ученик 8 класса школы № 7, г. Торецк Донецкой области (публикация в номере газеты от 25 ноября);

Виталий Долгушин, 13 лет, житель г. Горняк Донецкой области (публикация от 9 декабря);

Ксения Шембелян, ученица 11-го класса, Северодонецк Луганской области (публикация от 9 декабря);

Валерия Кулиш, ученица 8-А класса Старобельской гимназии, г. Старобельск Луганской области (публикация от 16 декабря);

Ариадна Устименко, ученица 7-го класса Новотроицкой школы № 2 Волновахского района Донецкой области (публикация от 16 декабря);

Станислав Дубовой, ученик 8-Б класса Старобельской гимназии, Луганская область (публикация от 23 декабря);

Мария Гончарова, ученица 8-Б класса школы № 5, г. Волноваха Донецкой области (публикация от 28 декабря);

Елизавета Рухленко, ученица 11-го класса школы № 20, г. Торецк Донецкой области (публикация от 29 декабря);

Антон Бойко, 14 лет, г. Торецк Донецкой области (публикация от 29 декабря);

Анастасия Синидяк, ученица 8-го класса, Красногоровка, Донецкая область (публикация от 5 января).

Фотоаппараты получают:

Алена Колесникова, ученица 6-го класса, село Гранитное Донецкой области (публикация от 2 декабря);

Диана Антипова, г. Краматорск (публикация от 22 декабря);

Богдан Линевич, ученик 2-го класса школы № 9, г. Торецк Донецкой области (публикация от 22 декабря);

Анита Смирнова, 8 лет, с. Сахновцы Староконстантиновского района Хмельницкой области (публикация от 23 декабря);

Женя Головкин, 9 лет, пгт Зайцево Донецкой области (публикация от 29 декабря);

Дарья Тарасенко, ученица 9-го класса школа № 20, г. Торецк Донецкой области (публикация от 29 декабря);

Ксения Александрова, ученица 10-Б класса, Докучаевск, Донецкая область (публикация от 5 января);

Егор, 8 лет, Макеевка, Донецкая область (публикация от 5 января);

Дима Коротков, Красногоровка, Донецкая область (публикация от 11 января);

Анна Иванова, 14 лет, Волноваха, Донецкая область (публикация от 11 января).

Обладателями футбольных мячей с автографами игроков и тренеров «Динамо» (Киев) стали:

Богдан Ганкевич, ученик 5-го класса, г. Остер Черниговской области (публикация от 2 декабря);

Илона и Павел Котовщики, 13 лет, с. Сухолисы Киевской области (публикация от 16 декабря). Илоне будет также передан поощрительный приз;

Миша, 8 лет, Краматорск Донецкой области (публикация от 28 декабря);

Алексей Семенов, 10 лет, ученик 4-Б класса Селидовской школы № 2, Донецкая область (публикация от 25 ноября);

Роман Корсун, ученик 8-Б класса Старобельской гимназии, Луганская область (публикация от 11 января).

А футболки с такими же автографами вскоре получат:

Саша Сараев, Мариуполь (публикация от 18 ноября);

Никита Пятченко, ученик 7-го класса школы № 20 Торецка Донецкой области (публикация от 28 декабря);

Назар Васильев, Селидово, Донецкая область (публикация от 22 декабря);

Илья Одинцов, 12 лет, пгт Станица Луганская (публикация от 11 января);

Виталий Маркохай, 11 лет, село Гранитное Донецкой области (публикация от 25 ноября).

Еще нескольким авторам конкурсных рассказов будут переданы поощрительные призы:

Ольга Сорокина, пос. Горняк Донецкая область (публикация от 13 декабря);

Вероника Кононенко, 9 лет, ученица 4-Б класса Селидовской школы № 2, Донецкая область (публикация от 25 ноября);

Аня, 6 лет, пос. Новотроицкое, Волновахский район Донецкой области (публикация от 2 декабря);

Маринка, ученица 4-го класса школы № 2 г. Селидово (публикация от 2 декабря);

Илья Скрынник, 9 лет, Волноваха (публикация от 9 декабря);

Евгения Дорохова, ученица 5-Б класса, Красногоровка, Донецкая область (публикация от 9 декабря);

Мирослава Деменкова, 10 лет, г. Селидово, Донецкая область (публикация от 9 декабря);

Надя и Ганнуся Беликовы, 8 и 7 лет, с. Нижнетеплое, Станично-Луганский район, Луганская область (публикация от 22 декабря);

Настя Будакова, 9 лет, г. Рубежное, Луганская область (публикация от 2 декабря);

Мария Качанова, ученица 8-го класса школы № 17 Торецкого горсовета (публикация от 2 декабря);

Юлия Пилипенко, ученица 4-А класса школы № 10, г. Северодонецк (публикация от 23 декабря);

Анна Коваленко, ученица 9-Б класса школы № 5, г. Северодонецк Луганской области (публикация от 28 декабря);

Анастасия Румянцева, 12 лет, ученица 7 класса Селидовской гимназии (публикация от 28 декабря);

Анна Дикая, ученица 3 класса, с. Мирское, Бильмакский район, Запорожская область (публикация от 11 января).

К сожалению, мы не имеем возможности опубликовать все работы, поступившие в редакцию. Но мы благодарны всем их авторам. А школы № 20 города Торецка и № 2 поселка Селидово, Старобельская гимназия, школа № 3 Красногоровки, Краматорская школа № 10, Нижнетепловская школа, Гранитненская школа, школа № 7 Волновахи, профтехучилище поселка Горняк и Владимировская школа Днепропетровской области, из которых мы получили десятки писем, получат соки и сладкую воду.

Благодарим за участие и напоминаем, что с 13 января начинается второй этап нашего конкурса. Его условия будут опубликованы на сайте нашего издания в четверг, 12 января, а на страницах газеты — в пятницу, 13 января.

Читайте нас в Telegram-канале, Facebook и Twitter

Читайте также
Новости партнеров