«Єврейського хлопчика Веню від гітлерівців переховували в піаніно»: 80 років тому в маріупольському Бабиному Яру нацисти розстріляли близько 12 тисяч євреїв
Рівно 80 років тому у маріупольському Бабиному Яру нацисти розстріляли близько 12 тисяч євреїв. Серед небагатьох, кому в ті трагічні дні вдалося уникнути загибелі, опинився восьмирічний Веніамін Борисковський, якого врятувала українська сім'я Олейниченків.
— Під час окупації гітлерівцями Маріуполя мої рідні цілий рік переховували у своєму приватному будинку єврейського хлопчика Веню Борисковського, який дивом врятувався під час масового розстрілу євреїв нашого міста 20 жовтня 1941 року, — каже Таїсія Лобанова з Маріуполя. — Мої дідусь Яким і бабуся Поліна Олейниченки не злякалися взяти хлопчика, попри те, що у двох кімнатах їхнього будинку оселилися німці (господарям залишили лише одну найменшу кімнатку). Причому у бабусі та дідуся були власні діти, які жили разом з ними: 14-річна Валентина (я її дочка) та мій дядько Віктор, якому тоді було 16 років. А старший син Костянтин у цей час воював в лавах Червоної армії. Сім'я Олейниченків дуже ризикувала, адже нацисти розстрілювали за приховування євреїв. У найменшій кімнаті, в якій вчотирьох тулилися мої рідні, стояло піаніно німецької фірми Uebeld & Lecheiter. До війни на ньому грали бабуся та мама. Під час окупації міста у цьому музичному інструменті наша сім'я переховувала Веню від непроханих гостей.
«Як тільки пролунали кулеметні черги, мама штовхнула Веню в рів — щоб врятувати»
— Історію порятунку Вені Борисковського я чула не тільки від своїх рідних, а й від нього самого, — розповідає Таїсія Лобанова. — Адже після війни він повернувся до Маріуполя, дружив з нашою сім'єю. Веніамін запам'ятав, як їх з мамою разом з великою кількістю інших людей гітлерівці гнали по дорозі, потім в якомусь місці змушували зняти з себе одяг. Він запам'ятав, що мама йшла в колоні роздягнена попереду нього і нелюди у військовій формі ударами палиць підганяли її та інших євреїв.
Потім їх поставили біля краю яру. Як тільки пролунали кулеметні черги, мама штовхнула Веню в рів — щоб врятувати. Хлопчик знепритомнів. Коли прийшов до тями, лежав під тілами вбитих. Він сам був поранений, але не важко. На той час уже було темно, в жовтні у нас темнішає рано.
Насилу вибравшися з ями, дитина наткнулася на підлітка років 15−16, який теж дивом залишився живий. Вони попрямували до найближчого селища Агробаза. Постукали в хату. Господар їх не пустив, сказав, що можуть відпочити в сараї. «Але пам'ятайте: я вас не бачив», — додав він.
Хлопчики перевели дух і пішли до Маріуполя до Веніної тітки Ганни Веніамінівни. Вона єврейка, була одружена з українцем (як склалася її доля, я не знаю). Залишати у себе племінника тітка побоялася, оскільки до неї в будинок могли у будь-який момент нагрянути гітлерівці, щоб заарештувати. Вирішила відвести Веню до Олейниченків. Вона добре знала цю сім'ю: в мирні часи замовляла в моєї бабусі пошив одягу та постільної білизни. Бабуся працювала, як тоді говорили, модисткою. Вона шила і на замовлення Веніної мами, в тому числі дитячі речі.
До війни Веня неодноразово бував в нашому будинку зі своєю мамою. Його тітка розуміла, що мої рідні — чуйні та надійні люди. Вона не помилилася. Привела хлопчика, і бабуся з дідусем без зайвих слів забрали його в дім, попри те, що під одним дахом з Олейниченками оселилися гітлерівці.
Я неодноразово подумки ставила себе на місце дідуся з бабусею, щоб зрозуміти, як сама вчинила б, якби опинилася в такій ситуації. Впевнена, ані секунди не вагаючись, я взяла б хлопчика.
— Як прийшла ідея використовувати піаніно як укриття для нього?
— Як я розумію, бабуся з дідусем побоювалися, що гітлерівці можуть відняти піаніно і відправити до Німеччини, оскільки воно виготовлене німецькою фірмою. До того ж моїм рідним потрібно було на чомусь спати — непрохані «квартиранти» користувалися їхніми ліжками. Тому Олейниченки придумали покласти піаніно спинкою догори. Це дозволило використовувати музичний інструмент як тахту. На нього поклали матрац, застелили простирадло, покривало. Причому покривало взяли велике — до самої підлоги, щоб з-під нього не було видно клавішів і при поверхневому огляді не можна було зрозуміти, що це піаніно. Воно опиралося об підлогу панеллю з клавішами. Завдяки цьому під піаніно була невелика ніша. У ній і переховували Веню.
— Його виводили на вулицю?
— Звісно. Потрібно було промивати та перев'язувати рани на тілі хлопчика, годувати його, давати йому можливість подихати свіжим повітрям, порухатися. Поки була зима, все це робили вночі. Прогулювали Веню у дворі свого будинку. Мама згадувала, що Веня був тямущим і слухняним. Вони його дуже любили. Коли на вулиці потеплішало, почали виводити хлопчика вдень. Німці йшли у своїх справах, і тоді він міг грати у дворі.
Мій дядько Віктор ставав на варту на вулиці, мама — біля хвіртки. Коли на дорозі з'являлися німці, Віктор давав знати сестрі (моїй мамі), і вона командувала, щоб Веня біг ховатися. За цілий рік ніхто зі сторонніх його не побачив. Проте одного разу хлопчика випадково помітив один з гітлерівців, які були в Олейниченків на постої. Бабуся з дідусем сказали, що хлопчик — їхній родич. Але німець заявив: ні, він єврей. Однак не доніс. Це було восени 1942 року. Якраз тоді окупанти розстріляли в Маріуполі кілька сімей за приховування євреїв.
Продовжувати переховувати у себе Веню стало аж надто ризиковано. Якби той німець побачив його ще раз, це могло б мати фатальні наслідки і для хлопчика, і для моїх рідних. Тому дідусь повіз його з Маріуполя до родичів в Київ (за іншими відомостями, в одне з сусідніх сіл до знайомих. — Авт.). Якщо я все правильно запам'ятала, після визволення столиці Веня ріс у дитячому будинку. А потім його призвали в армію. Відслуживши строкову службу, він повернувся до Маріуполя. Звичайно, прийшов провідати моїх рідних. Вони стали з ним регулярно спілкуватися.
Веніамін влаштувався механіком на завод і пішов вчитися у вечірню школу, щоб здобути повну середню освіту. У школі познайомився з дівчиною Аллою, яка згодом стала його дружиною.
Я до дев'яти років жила у будинку по вулиці Радянській (нині Харлампіївська), 30, в якому мої рідні переховували під час війни Веню. Потім мої батьки отримали квартиру в багатоквартирному будинку-сталінці. А в сусідньому будинку жив Веніамін Борисковский з дружиною і донькою Іриною. Ми з ними дружили.
У 1990-ті вони поїхали в Ізраїль. Мабуть, там Веніамін і розповів, хто врятував його. В результаті у 1998 році мої дідусь, бабуся, мама та дядько були удостоєні звання праведників світу (його отримують неєвреї, які під час Голокосту, ризикуючи життям, рятували євреїв. — Авт.). Їхні імена написані на Алеї праведників народів світу в Єрусалимі. Я мрію побувати там.
Мої мама та її брат Віктор ще були живі, коли отримали звання праведників. Віктор помер у 2000-му, а моя мама — у 2010-му.
— Веніамін ще живий?
— На жаль, ні. Він з дружиною Аллою щороку аж до 2010-го приїздили до Маріуполя побачитися з родичами подружжя, друзями та знайомими. Потім Веніамін захворів, і вони перестали їздити на батьківщину. А Алла жива. Ми з нею регулярно спілкуємося телефоном. У неї є вже не тільки онуки, а й правнуки.
«Сарра Глейх, яка дивом вижила під час масового розстрілу маріупольських євреїв, понад місяць йшла до лінії фронту»
— Піаніно, яке сім'я Олейниченків використовувала як схрон для єврейського хлопчика Вені, збереглося, — говорить Віталій Горобець, старший науковий співробітник Національного музею історії України у Другій світовій війні. — У нинішньому році Таїсія Олександрівна Лобанова передала цей музичний інструмент в наш музей. Зараз він демонструється на виставці «Голокост», яку ми відкрили у вересні.
Під час масового розстрілу євреїв, який вчинила в Маріуполі нацистська зондеркоманда 10-а, загинули 11 родичів Веніаміна Борисковського, в тому числі мама та трирічний братик.
Багато подробиць тих страшних подій ми знаємо зі щоденника та інтерв'ю Сарри Глейх. На початку війни вона була молодою дівчиною, приїхала до Маріуполя з Харкова до своїх рідних, влаштувалася на роботу в місцевий вузол зв'язку. Вся сім'я Сарри повинна була виїхати в евакуацію 10 жовтня 1941 року. Однак за два дні до цього місто захопили гітлерівські війська. Окупаційна адміністрація одним з перших своїх розпоряджень зобов'язала євреїв носити на одязі шестикутну зірку. Незабаром усім євреям Маріуполя та околиць наказали з'явитися з документами, цінностями та мінімально необхідним запасом речей до казарм, де колись розташовувався один з підрозділів Червоної армії (нині це корпус Приазовського технічного університету).
— До місця збору Сарра пішла з батьками, сестрою Фанею, маленьким сином сестри Владом і тіткою, — продовжує Віталій Горобець. — У казармах місць усім не вистачило, хоча люди зайняли навіть підвали та горища. Деяким довелося залишатися на вулиці. Німецькі солдати вартували, щоб ніхто не втік. Приходила домогосподарка Сарриної сестри, пропонувала віддати їй Владика, щоб сховати його. Але Фаня відмовилася.
Їжі їм не давали. Сарра та її рідні голодували — продуктів у них взагалі не було. Через день (в понеділок, 20 жовтня) вранці гітлерівці підігнали автобуси. На них вивозили людей похилого віку та жінок з маленькими дітьми. На автобусах відвезли Сарриних батьків і сестру з маленьким Владом.
Решту нацисти вишикували в колони та пішки погнали до місця розстрілу — до селища Агробаза. Там знаходилися протитанкові рови, які незабаром стали братською могилою. Сарра з тіткою йшли в колоні. Німці запевняли, що євреї прямують до нового місця проживання.
Біля селища Агробаза Сарра наздогнала Фаню та її сина. Запитала, де батьки, але Фаня їх не бачила. Незабаром їм наказали роздягнутися до спідньої білизни. Якийсь німець зірвав з руки Фані годинник. Їх погнали до краю одного з протитанкових ровів. Фаня взяла на руки сина. Есесівці відкрили вогонь у спину. Це останнє, що запам'ятала Сарра під час розстрілу. Вона прокинулася в рові під трупами загиблих, коли вже сутеніло. Сильно боліла рана біля лопаток. Трупи над нею як би здригалися — есесівці стріляли по них, щоб добити поранених. Лунав плач ще живих малюків, похованих під тілами дорослих. Сарра стала кликати Фаню. Але живий чоловік, що лежав поруч, сказав мовчати, щоб їх не виявили кати.
Вибираючись назовні з-під тіл, Сарра зірвала нігті на пальцях ніг. Було вже темно. Незабаром вона зустріла ще одну дивом уцілілу жінку Віру Кульман, і вони пішли разом. У селищі вони постукали в одну з хат. Їх не пустили. У наступній — теж відмовили в допомозі. Господиня третього будинку дала старенький одяг. Закривавлені, вони пішли по нічному степу. Відпочивали вдень в копицях сіна. Дорогу в темряві знайти не могли. Тому насамкінець пішли в місто засвітла. У Маріуполі їх прийняли знайомі — сім'я Роянових. Їм принесли теплий одяг, який залишився в будинку Сарриних батьків.
Трохи відпочивши, Сарра пішла на схід. Минуло понад місяць, поки вона натрапила під Ростовом на радянських розвідників. Ті спочатку прийняли її за німецьку шпигунку і хотіли було розстріляти. Але все ж привели в розташування свого підрозділу, і командир вирішив її відпустити. Опинившись на радянській території, Сарра спочатку не афішувала те, що перебувала на окупованій території. Тоді це було небезпечно, адже чекісти запросто могли звинуватити її в шпигунстві. Але все ж вона написала щоденник і відіслала його знаменитому письменникові Іллі Еренбургу. Він допоміг: влада перевірила, чи дійсно вона та, за кого себе видає, і видали їй новий паспорт.
На фото в заголовку: Піаніно, яке сім'я Олейниченків використовувала для порятунку Вені Борисковського, зараз демонструється на виставці «Голокост» в Національному музеї історії України у Другій світовій війні
Фото з сайту Національного музею історії України у Другій світовій війні
2240Читайте нас у Facebook
