У ті далекі часи, коли ліхтарі в Парижі запалювали вручну, міськими вулицями щовечора ходили ліхтарники і приносили світло в кожен провулок.

Був серед них один незвичайний ліхтарник. Такий собі, знаєте, непоказний дідок маленького зросту. Щовечора він ходив по провулках і чиркав сірником по своїй підошві, запалюючи ліхтарі. Від цього темна вуличка ставала світлішою та затишнішою. Не кажучи вже про безпеку.

Сім'ї в нього не було. Він мав славу тихої і непомітної людини. Навіть люди, які мешкають поруч, не знали про нього нічого. А діти часом насміхалися, обзиваючи карликом. Ось чому він вважав за краще виходити на вулицю тільки вечорами, запалювати ліхтарі, а потім, сидячи на лавці, милуватися зоряним небом.

Була ще одна дивна особливість цього нашого героя. Щоразу, чиркаючи сірником по підошві своїх черевиків, і без того маленький ліхтарник дедалі більше зменшувався у зростанні. Якось до нього підійшов інший ліхтарник і спитав: «Навіщо ти продовжуєш це робити? Адже згодом ти можеш зникнути зовсім. Ти для людей не шкодуєш свого життя, а вони натомість не дають тобі нічого, крім хіба що образ. Адже це несправедливо, неправильно …»

На що маленький чоловічок йому відповів: «З часом із життя йде кожен із нас. І це не привід відмовлятись від того, щоб робити людям добро. Ти зрозумій, якщо я не запалюватиму на своїй вулиці ліхтарі, то її мешканці залишаться без світла. А як вони без світла? Хіба це справедливо? У той же час, якщо світло на вулиці буде, то будь-яка людина і додому спокійно дійде, і в глибині душі подякує…»

Так і продовжував маленький дідок чіркати сірником по підошві і зменшуватися буквально на очах, поки зовсім не зник. Ніхто так і не помітив, що на одного ліхтарника поменшало. Ось тільки вечорами його вулиця занурювалася в темряву і люди, боячись виходити з дому, починали згадувати часи, коли тут було світло і затишно.

Усім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, гарного дня. Як завжди, щиро ваш.