На березі великого гірського озера жив старий, навчений життєвим досвідом, морський капітан. Після виходу на заслужений відпочинок він перебрався від морських берегів подалі в гори, де його ніхто не знав, де йому ніхто не набридав спогадами про колишні життєві випробування, де його ніхто не турбував дрібними проханнями і не набридлив настирливими пропозиціями пропустити ввечері келих міцного місцевого пива.

Йому подобалося жити життям пустельника — доглядати невеликий город, на якому росло все, чим була багата гірська природа, та іноді на невеликому човні вирушати на середину озера, щоб виловити кілька рибин на вечерю.

Якось, сідаючи в човен, він почув, як сусідський хлопець просить затриматися хоч на хвилинку.
- Щось важливе? — спитав капітан.
- Не знаю, як для вас, а для мене це питання важливіше за багато інших, — зніяковіло відповів той. — І до кого б я з ним не звертався, до ладу відповісти на це запитання ніхто з наших так і не зумів. Можливо, ви допоможете.
- Ну, розказуй, що це за запитання таке, — капітан поклав у човен весла і приготувався слухати.
- Ось поясніть, чому Бог, думаючи про кожного з нас і наділяючи кожного почуттями любові, доброти і справедливості, водночас припускає існування зла, проблем, нещасть та жорстокої озлобленості, які доводиться переживати нам час від часу на собі?

Замість відповіді капітан запропонував хлопцеві сісти з ним у човен і, відштовхнувшися від берега, почав щосили гребти одним веслом. Човен кружляв на місці все більше і більше, але при цьому ні вперед, ні назад він, природно, не плив.
- Ну, це просто якась дурість! — вигукнув юнак. — То човен нікуди не попливе. Якщо ми хочемо досягти іншого берега, необхідно взяти до рук і друге весло!
- А ти, я бачу, не такий уже дурний хлопець, яким здався мені спочатку, — усміхнувся старий капітан і взяв у руки друге весло. — Ось і відповідь на твоє запитання…

Усім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, гарного дня. Як завжди, щиро ваш.