Рано чи пізно, але кожній людині судилося завершити свій земний шлях. Настав такий час і для шанованого всіма вчителя. Він помирав. Сорок років він вів за собою сотні послідовників, і практично кожен із них йшов за вчителем, не замислюючись.

І ось зараз він помирав. Він сказав: Це мій останній день. Якщо у вас є що запитати, запитуйте. Настав час, коли кожен має далі піти вже своїм шляхом".

Невтішне горе наче накрило учнів із головою. Найулюбленіший учень, не соромлячись сліз, заплакав, як мале дитя. Він бив себе в груди, намагаючись щось сказати.

— Що тебе так непокоїть, мій друже? — спитав його учитель.

— Як нам усім тепер жити без тебе? - Насилу сказав учень. — Ти завжди був тут. Ми йшли за тобою. Все було зрозуміло та добре. Ми ніби забули, що є темрява. Адже з тобою все було світлом. І ось ти йдеш. Що ж нам тепер робити?

— Послухай, — відповів учитель. — Сорок років ти йшов за мною, так і не визначившись у своєму власному шляху. Невже ти розраховував, ось так слідуючи за мною ще сорок років, стати одного разу самостійним? Зрозумій: чим довше людина живе в запозиченому світлі, чим більше лише наслідує когось, тим більше вона втрачає. Краще мені піти.

Останніми словами, сказаними вчителем, були: «Станьте ж, нарешті, самі світлом собі…»

Усім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, гарного дня. Як завжди, щиро ваш.