Невдовзі після нещасного випадку у голови невеликого селища на півночі Туреччини почалися проблеми з ногами. Довелося йому якийсь час користуватися милицями. Поступово він так навчився ходити на них, що почав робити це досить швидко, а потім навіть навчився танцювати і виконував на втіху своїм сусідам невеликі піруети.

Згодом йому спало на думку навчити ходити на милицях усіх своїх дітей. Вийшло в нього і це. Місцеві жителі навіть не помітили, як милиці стали в селищі такою собі ознакою заможності їхніх власників.

У четвертому поколінні ніхто в селищі вже не міг уявити собі, як можна ходити без милиць. У навчальну програму місцевої школи було внесено предмет «Милицезнавство: теорія і практика», а сільські ремісники прославилися виробництвом милиць на всю країну. Почали говорити про створення принципово нового виду милиць, небачених досі.

І ось одного разу до старійшин селища звернувся юнак, який закінчив університет і вирішив повернутися до рідних місць. Він зажадав відповіді на таке запитання: чому всі повинні ходити на милицях, якщо Бог дав людям ноги? Старійшини довго думали, як поставити надто розумного вискочку на місце. А потім запропонували йому:

— То покажи нам, як це робиться.

— Добре! — вигукнув хлопець.

Випробування вирішили провести в неділю о десятій ранку на невеликій місцевій площі. Молодий чоловік вийшов на своїх милицях на середину площі і, як годинник пробив десять, відкинув милиці в різні боки. Натовп онімів, а хлопець відважно зробив перший крок — і впав на курну землю, встигнувши в останній момент виставити вперед руки.

І що ви вважаєте? Цей випадок тільки зміцнив у мешканцях селища віру в те, що ходити без милиць зовсім неможливо.

Усім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, гарного дня. Як завжди, щиро ваш.