«Вибухова хвиля підняла жінку у повітря й викинула з квартири»: військкор Олена Грамова про роботу у Краматорську
Військова кореспондентка каналу FREEДОМ (державне іномовлення України) Олена Грамова з початку повномасштабного вторгнення рф лише кілька разів на пару днів виїжджала з Краматорська. Вона була в місті під час страшних ударів росіян по залізничному вокзалу та житловому будинку. Разом із жителями допомагала пораненим та шукала під завалами людей. Журналістці пропонували виїхати з міста. Але Олена щоразу відмовляється. Щоб бачити, фіксувати та висвітлювати злочини російських військових, які дев'ять років тому позбавили її рідного дому.
В ексклюзивному інтерв'ю «ФАКТАМ» Олена Грамова розповіла, чому залишилася без відеооператорів, як бореться зі стресом і де зустріне нашу Перемогу.
«Ми були у Бахмуті на місці, де загинув американський волонтер»
— Пам'ятаю, коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, керівництво каналу запропонувало мені виїхати з міста на більш спокійну територію, — розповідає Олена. — Я мала змогу переїхати до Києва, де пропонували житло. Але сказала: «Ні, залишаюсь у Краматорську, буду працювати тут». Ще тричі протягом цього часу пропонували виїхати, але я відмовлялась.
— Попри відверту небезпеку. Чому?
— В перші два тижні великої війни стало зрозуміло, що багато місцевих каналів зачинилися. Телевізійних журналістів у Краматорську практично не залишилось. Натомість за тиждень до вторгнення в місті з’явилося багато закордонних журналістів. Для мене це було питання професіоналізму — працювати на інформаційному фронті.
— Коли саме для вас почалася ця війна?
— Я досі прописана на тимчасово окупованій території — в Єнакієвому Донецькій області. Там залишається й зараз моя рідня. Тому для мене як простої людини війна почалася у 2014 році з появою труднощів щодо пересування у рідне місто. На початку 2014-го я ще могла проїхати через блок-пости, але коли почала працювати на регіональному телебаченні, посвідчення журналіста стало небезпечним. Зараз для моїх рідних в Єнакієвому дуже складна ситуація: їх примушують брати російські паспорти, погрожуючи, що інакше не буде доступу до лікарень, інших соціальних послуг. Знайома дзвонила, плакала, казала: «Що мені робити? Не хочу я того паспорта!» Я й сама у Краматорську у 2014 році відчула, що таке жити під окупацією.
— Росіяни тоді були в місті?
— Наймасованіша війна тоді була у Слов’янську. Краматорськ від нього на відстані 12 кілометрів, і ми постійно чули обстріли. У Краматорську росіян було менше, але присутність відчувалася. По місту їздили машини з російськими прапорами. На моїх очах військові зупинили громадянську машину, викинули з неї водія, побили його та відібрали авто. Тоді на фронті ще не працювала авіація, не було ракет. Працювала лише артилерія. А по Краматорську вперше «прилетіло» у 2015 році.
— Ви пам’ятаєте той день?
— Це було 9 лютого, я якраз була на вулиці — йшла отримувати посилку. Почула «виходи», які звучали дуже дивно. Наче вони були прямо поруч. Пам’ятаю, заховалася у будинку, і в одну мить все якось стихло, пропав зв'язок. А коли я вийшла, побачила, що за 20 метрів від мене стовбичить касета від снаряда. Це було прямо на центральній вулиці. Нещодавно знову пригадала той розпач…
— Ви тоді працювали як військовий журналіст?
— Ні, я взагалі не була пов’язана з телебаченням. Я багато років була ведучою радіопрограм. А коли мою станцію закрили, у 2016 році ми з чоловіком поїхали в Китай. І сталося так, що затрималися там на два роки. У 2018 році повернулися, та мені запропонували роботу на телебаченні. Тоді якось і посади такої не було — «військовий кореспондент». Але починаючи з 2022 року всі журналісти, які висвітлюють війну, стали військкорами.
— Пам'ятаєте свою першу поїздку на фронт?
— Це були передові позиції між Луганщиною та Донеччиною. У нас було редакційне завдання напередодні Дня Незалежності 2019 року. Пам’ятаю, тоді було дуже жарко, близько 35 градусів. А я у касці, бронежилеті. До місця, де ми знімали сюжет, йшла у цьому два кілометри! Бо на фронті не всюди можна потрапити на машині.
Тоді я вперше почула, як це, коли працює міномет. Зізнаюсь, було страшно. Ти ж не бачиш, а тільки чуєш свист. Дивишся на військових — вони стоять спокійно, а у мене всередині все вирує. Тоді хлопці навчили: «Не бійся, якщо чуєш, що щось летить — значить, не по нас. А от коли прилетить по нас, ми й не почуємо».
— Кажуть, на війні не можна втрачати страх.
— Це вірно. Відверто, за цей рік ми з водієм декілька разів були на межі життя та смерті. От нещодавно працювали під Бахмутом біля «пункту незламності». А потім дізналися, що, як тільки поїхали, туди прилетів снаряд і чоловіку відірвало ногу. Ми були у Бахмуті на місці, де загинув американський волонтер. Поїхали туди буквально наступного дня: біля його машини, яку розстріляла протитанкова ракета, вже стояло ще три розкурочені. Ми зняли сюжет за сім хвилин і поїхали. Пізніше рятувальники сказали, що це дуже небезпечне місце, бо воно повністю прострілюється. В той момент у мене всередині щось аж тьохнуло.
— Ви кажете — з водієм. Оператор з вами не їздить?!
— Зараз я знімаю сама. У мене були два оператори, але в березні минулого року вони поїхали. Залишились ми вдвох з водієм, який мешкає в селищі між Слов’янськом і Краматорськом. Так і працюємо.
— Де берете сили та мужність?
— Це точно не бажання мелькати у кадрі. Донбас — це мій дім, який я дуже люблю. Я хочу показувати, яке жахіття зараз там роблять росіяни. Це повинні бачити й розуміти люди, що знаходяться не тільки в Україні. Я знаю, що все роблю на своєму фронті. До того ж я займаюсь волонтерством. Бачу, як змінюється думка місцевих жителів, серед яких є й ті, що чекали на росію.
«Я чула голос з-під завалів. Неможливо передати, що я тоді відчувала»
— Яким був ваш ранок 24 лютого 2022 року?
— У Краматорську було два вибухи. Перший пролунав десь пів на п’яту ранку. Ми з чоловіком прокинулися, але не розплющили очі. Обидва вирішили, що це нам наснилося. А коли вибухнуло вдруге, підірвалися з ліжка. Все було зрозуміло: почалася війна. Відверто, для нас це не було несподіванкою. Я швидко одягнулася, приїхав водій, і ми стали працювати. Тоді в місті зчинилася паніка, ми спілкувалися з людьми, робили «прямі включення». А далі почалася звичайна робота військового кореспондента.
Читайте також: «Будинок піднявся у повітря й почав на нас падати»: військкор Євгенія Китаїва про роботу на фронті
— По Краматорську під час повномасштабного вторгнення, на жаль, не раз припадали нищівні ракетні удари. Нещодавно було зруйновано житловий будинок.
— До цього будинку від мене півтори хвилини пішки! Тоді я була вдома, спілкувалася зі знайомим телефоном. Вибуху майже не почула, але вмить по квартирі пішла дуже сильна вибухова хвиля. Вона зайшла через вхідні двері й вийшла через вікно, все затрусилося. Я зрозуміла, що щось страшне трапилося зовсім поруч. Швидко одяглася, побігла на вулицю й побачила пекло… Половини будинку просто не було!
— Що ви тоді відчували?
— Це була страшна для мене ніч. Коли прийшла додому, ще довго не могла заснути. Я бачила тіло жінки, яку вибухова хвиля підняла у повітря і просто викинула з квартири, вдаривши об землю. Я чула голос з-під завалів. Неможливо передати, що я тоді відчувала. Відверто, я розплакалась. Спочатку здавалося, що це дитина. Потім виявилося, що дітей там не було. Це була жінка, яку таки врятували.
Читайте також: «Мамі та сестричці ампутували ноги»: 11-річний Ярослав доглядає за пораненими рідними після обстрілу вокзалу у Краматорську
— Психологи кажуть, що буде тяжко виходити з психологічного стану, у якому зараз ми всі перебуваємо.
— Ми часто про це говоримо. Але… подумаємо вже після Перемоги. Насправді не все так погано. Ось нещодавно ми були на зйомках недалеко від Святогірська. Раптом по дорозі побачили виїзний ресторанчик, дуже красивий, як за кордоном. Виявилося, що це два волонтери-голландці, які ще з початку війни їздять із цим ресторанчиком по різних містах, і от тепер на Донецькому напрямку. Набридло вже знімати руйнування, а тут така історія! Вийшов дуже позитивний матеріал. Після такого віриш, що скоро все буде добре! Таке саме відчуття з’являється, коли розмовляєш з нашими військовими. Навіть у Бахмуті ніколи не чула від них, що там жахіття. Настрій у захисників офігенний!
— Де хочете зустріти Перемогу?
— На Донбасі. Ми заслуговуємо на те, щоб все повернулося. Коли лунає слово «Перемога», мені хочеться плакати. І зараз всі працюють для того, щоб вона скоріше наступила! Заради неї ризикують своїм життям дуже багато людей. Багато хто поклав своє життя. Тому Перемога неминуча!
Проєкт «Репортери на війні» створений за участі CFI, Французького агентства з розвитку ЗМІ, у рамках проєкту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.
Нещодавно «ФАКТИ» публікували також розповідь військкора ICTV Олега Корнієнка, який зізнався, що мріє зустріти Перемогу у звільненому Донецьку. Вже восьмий рік репортер їздить на фронт, побував в найгарячіших його точках. Нещодавно Олег повернувся з Бахмута.
1733Читайте нас у Facebook
