ПОИСК
Інтерв'ю

«У стіні, біля якої розстрілювали українців, досі дірки від куль»: Святослав Грінчук про жахіття великої війни

9:20 17 липня 2023
Ведучий ТСН Святослав Гринчук

Ведучий ТСН (1+1) Святослав Гринчук зізнається, що повномасштабне вторгнення росії в Україну змінило не лише його життя, а й бажання планувати майбутнє. Точніше, він думатиме про це лише після нашої Перемоги.

В ексклюзивному інтерв'ю «ФАКТАМ» Святослав розповів про розлучення з дружиною та дочкою, свої страхи та невміння прощати.

«Була купа повідомлень, що танки перетнули кордон і прямують на Київ»

— Святослав, яким було ваше 24 лютого 2022 року?

- Мабуть, усі закарбували собі цей день майже погодинно. Така, здавалося б, проста деталь, але дуже запам'яталася мені: майже шоста ранку, викликаємо таксі з дому на вокзал — у дружини з донькою були квитки якраз на цей ранок до Львова, вони мали поїхати на вихідні до бабусі, на випадок «якщо щось таки справді почнеться». І от сідаємо в таксі, вже і вибухи десь вдалині чути було кілька разів, і всі новинні канали гримлять, що почалась війна, але наш водій, схоже запрацювався і не в курсі. Радіо у нього вимкнуте. Запитує: «Ви не знаєте, що там таке відбувається в Києві, бо мені кум надзвонює, а я все не можу віддзвонити, бо за кермом». Якось на мить навіть позаздрив чоловіку, який ще не розумів усієї ситуації.

Читайте також: «Розраховувати треба тільки на себе»: Григорій Решетник звернувся до мережі після саміту НАТО

РЕКЛАМА

— Зрештою її тоді ніхто остаточно не розумів.

- Так, була купа повідомлень, що танки уже перейшли кордон, прямують на Київ… На мить проскочила думка: а що якщо сісти теж зі своїми у потяг, адже у нас два квитка, а донька теоретично ще може їхати безкоштовно на колінах, але я швидко таку думку відігнав. Зрозуміло було, що будемо працювати в ефірі цілодобово, допоки буде така змога, і що більше «вільних рук» — то краще. Словом, мої поїхали у Львів, а я повертався додому на метро, ще зазняв на телефон величезну смугу машин на проспекті Перемоги. Це, до речі, як виявилось, єдина фотографія з того дня у моєму мобільному, якось не до того було. Ну, а потім вже поїхав на канал 1+1 і там ми майже до опівночі змінювали один одного в ефірі.

— Що зараз відчуваєте після півтора роки повномасштабної війни?

РЕКЛАМА

- Усі ми змінились. Але водночас намагаємось не дати війні себе зламати. Зміни у моєму житті — це ніщо у порівнянні з тим, як змінилось життя наших героїв на передовій, чи людей, які втратили рідних, майно, оселі. Отже, скаржитись і бідкатись я точно не маю морального права. Зараз, мабуть, більше намагаюсь зосереджуватись на роботі. Раніше завжди у голові будувались якісь плани наперед: що зробити, що спробувати, куди з'їздити, чого навчитись. Тепер я трохи оці всі речі відклав у шухляду. Більше хочу думати про сьогодні і лише про сьогодні, без жодного загадування, чи планування «а що завтра». Бо «завтра» від нас залежить лише частково.

Святослав Гринчук із дружиною та донькою

РЕКЛАМА

«Сміх не дає остаточно з’їхати з глузду»

— Багато хто вже зіткнувся з депресією.

- Навіть не знаю, була у мене депресія чи апатія. Може, навіть, радше фрустрація, яка час від часу нахлинає. На щастя, не надовго. Є кілька речей, які мене гнітять найбільше. Коли гинуть герої, знайомі. Коли десь читаю новини про те, що гинуть діти. Відео з дівчинкою з Вінниці, яке вони з мамою записували за годину до того, як загинути від російської ракети — досі перед очима. Мама з закривавленим немовлям в Маріуполі, дитина, яку затисло під завалами на Дніпропетровщині і ще багато іншого. Ну і третє — це гортання соцмереж. Коли виявляєш, що багато людей і досі готові гризти один одному горлянки за речі значно менш важливі, ніж монолітна стійкість перед обличчям ворога. А у закордонних — бачиш як багато російських ботів, або просто обдурених різноманітними російськими маніпуляторами людей. Тішить, що на Заході тих, хто нас не підтримує — не так і багато. Але галаслива меншість часто значно помітніша за раціональну більшість. Принаймні, коли доходить до суперечок у мережі.

Читайте також: «Нами прикривалися, як щитом»: популярна акторка про життя в окупації

— Що допомагає вам триматися психологічно у такий час?

- Ніщо так зараз не мотивує як добрі новини. Я завжди наприкінці випусків ТСН бажаю їх нашим глядачам, бо саме в час війни і на собі відчув: як це важливо. Це як, знаєте, рятувальний круг у морі. Читати про наших героїчних співвітчизників, підтримку, взаємоповагу. Ну, а ще, мабуть, гумор дуже допомагає. Бо це теж те, що робить людину людиною. Сміх — надпотужна терапія, яка не дає нам усім остаточно з'їхати з глузду від усього цього стресу.

— Який період став для вас найскладнішим?

- Дуже моторошно було бачити, що залишив по собі ворог, наприклад, на околицях Чернігова, чи на Київщині. Жахливо було у Бучі, коли ми зайшли за будівлю, де розстрілювали українців, де досі дірки від куль в стінах чи склі. Коли розповідаєш про усе це у новинах зі студії — одна справа, а коли вибираєшся на ефір туди, бачиш, як людські життя просто стерті з лиця землі — зовсім інше. Але це радше був жах, а не страх. А от найстрашніше за весь час, мабуть було торік у вересні.

Тоді після кількох місяців за кордоном дружина і донька приїхали до Києва. І якраз у ці дати терористи проводили свою імітацію референдумів на захоплених територіях півдня країни. Тоді було чимало розмов, що все це путін може використати для нового походу на нашу столицю, чи для потужних ракетних ударів, чи взагалі для ядерних ударів. І мені лячно думати, що все це може початись якраз у цей тиждень, коли мої вдома. Бо це було б вкрай по-дурному, що пів року ми намагалися тримати доньку якнайдалі від загроз, а тут все так збіглось, що самі ж «привезли» її туди, де зараз може бути небезпечно. Словом, у ці дні я увесь час був на голках. Але потім, коли вони повернулися туди, де безпечно — видихнув.

«Ще моя бабуся розповідала, як росіяни крали нічні горщики»

— Як ви переживаєте розлуку з дружиною і донькою?

- Зараз вони якраз повертаються до України. Після початку повномасштабної війни вони переїхали на захід України, а потім — за кордон, у Чехію, де їх прихистила давня подруга. Доньці — п’ять років, вона пішла у тамтешній садочок, паралельно ходить в український гурток. Планували повертатись ще торік восени, але тоді почались атаки дронів і ми усе відтермінували до кінця навчального року. Хоча вони приїжджали на кілька тижнів на Різдво і на Великдень. Тепер будемо залежно від безпекової ситуації вирішувати: залишаються, чи ні. Хотілось аби з вересня дочка пішла вже до київського садочку. Щодо розлуки — то в час новітніх технологій все це, на щастя, не так страшно. Щовечора балакаємо, співаємо, дуркуємо, якісь трюки один одному показуємо. Словом, намагаємось не втрачати зв'язку. Для мене важлива їхня безпека. Це додає позитиву рівно настільки, щоб переважити змогу обійматись наживо.

Читайте також: Чудом вирвався з пекла: зірка «Кіборгів» про життя після другої окупації

— Як вважаєте, чи зможемо ми коли-небудь пробачити росіян?

— Ми, думаю, ні. Можливо, наші діти, онуки, якщо у сусідської нації відбудуться ментальні зміни — очищення, протверезіння, покаяння. Але у них це теж справа не одного покоління, там усе дуже глибоко промито і зазомбовано. Я пам'ятаю, що мої бабуся і дідусь, які застали у Львові звірства червоноармійців і нацистів, навіть у 80-х — 90-х роках не могли позбутись історичних рефлексій. Дід, який воював у Другій світовій, навіть коли ми дивились матч футбольної збірної ФРН у 1990-му, пам'ятаю, якось так «по-чорному» жартував, що мовляв, «головне їм автомати до рук не давати». Бабуся постійно використовувала іронічне «визволителі» щодо росіян, якісь смішні історії згадувала про те, як ті крали нічні горщики у маєтках людей на заході України… Можливо, навчимося з часом тримати цей гнів у собі і не виявляти його кожного разу коли десь йтиметься про росію і росіян. Але не забудемо.

Святослав Гринчук із колегою Наталією Островською

— Про що мрієте після війни?

- Щоб після війни ми жили з розумінням, що загроза минула і можна було далі займатись якимись буденними дурницями і не відчувати себе на пороховій діжці, яка може у будь-який момент вибухнути. Припускаю, що на жаль, такий оптимістичний сценарій — малоімовірний. Хочеться запланувати якусь спільну подорож разом з дружиною та донькою. По Україні, чи за кордон, це вже не так важливо. Головне — щоб без постійного тривожного гортання стрічок новин. А ще чекаю того, якими будуть наші ефіри після перемоги. Колись ми з моєю колегою, ведучою 1+1 Наталією Островською перечікували тривогу у сховищі і щоб підтримати одне одного жартували, що ще проведемо впуск новин з набережної Ялти. Сподіваюсь, це теж справдиться.

Раніше «ФАКТИ» публікували ексклюзивне інтерв'ю популярної журналістки 1+1, ведучої марафону «Єдині новини» Наталії Островської: «Під нашим будинком горів російський танк, у стінах — осколки від снарядів».

1402

Читайте нас у Facebook

РЕКЛАМА
Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів