«Медики відправили мене до «двохсотих»: морпіх з Херсонщини втратив свідомість після танкового обстрілу, а отямився вже в полоні
«Небо сяяло від обстрілів, і не було зрозуміло, то захід чи світанок»
На початку російсько-української війни в 2014 році, Олександр Дідур працював барменом в курортному селищі Коблево. Чоловік зізнається, що жив тоді своїм життям і на війну особливо не зважав. Все змінилося після того, як він дізнався про загибель в АТО свого знайомого з Олешок, звідки родом і сам Олександр.
«На війні загинув знайомий з Олешок. Не скажу, що він був мів близький товариш, але коли я дізнався про його смерть, почав цікавитись що відбувається в країні й навколо нас», — пояснює Дідур.
Маючи досвід строкової служби, чоловік підписав контракт з ЗСУ і з 2015 року боронить Україну.
На момент широкомасштабного вторгнення, Олександр Дідур ніс службу на маріупольському напрямку у складі 36-ї окремої бригади морської піхоти. Це той самий підрозділ, який героїчно боронив Маріуполь.
«Я до кінця не вірив у можливість вторгнення, хоча чутки були постійно. Я думав, що росіяни знову будуть проводити якісь навчання, як це було раніше, — пригадує Дідур. — 24 лютого все сталося зненацька. За декілька днів до вторгнення почались точкові обстріли позицій з важкої артилерії, а в ніч на 24 лютого небо над нами просто сяяло. І не було зрозуміло: чи то захід, чи то світанок, а просто летіли снаряди різних калібрів. Спочатку закидували „Градами“, важкою артилерією, а потім піднялися в небо їхні літаки. Били по цивільним людям».
«Дуло танка повернулося на мене»
Навала росіян змусила піхотинців відійти до Маріуполя та зайняти позиції на заводі «Азовмаш».
«Ми знаходилися в круговій обороні, тримали позиції біля театру „Іскра“, адже орки підійшли дуже близько до заводу», — розказує Олександр.
В ті дні оборони приморського міста чоловік і отримав важке поранення.
«Сам момент поранення я не пам’ятаю, адже у мене раптово потемніло в очах, однак сам той день пам’ятаю дуже добре», — пояснює Дідур.
Піхотинець пригадує, що за позиціями його підрозділу полював рашистський танк.
«Спочатку він виїжджав із-за багатоповерхівок та працював здалека. Попадав і по заводу, і по театру, де ми були. „Іскра“ загорілася, і ми відійшли до чотириповерхової будівлі — колишнього заводського цеху. Танк під’їжджав все ближче й одного разу виїхав зовсім не з тієї сторони, звідки ми його чекали. Він знаходився метрів за 400 від нас. Я хлопцям дав наказ, щоб вони спустилися в бункер, а сам залишився на поверсі. Потім я тільки встиг побачити, як дуло танка повернулося в мою сторону. І все… Пролунав вибух. Снаряд потрапив в стіну за 2−3 метри від мене», — каже військовий.
Та на щастя чоловіка, не всі послухалися його наказу сховатися. Один з побратимів на ім’я Антон в бункер не спустився.
«Він не втік, а піднявся за мною, не злякався і в той момент, коли танк міг і далі по нас працювати, Антон схопив мене за лямки бронежилета і східцями стягнув донизу у бункер», — розказує Дідур.
Олександр зізнається, що побратим, який його не послухався, буквально врятував йому життя, адже з такими пораненнями він би не вижив.
«Все обличчя обпалене, волосся не було — згоріло, вибиті зуби, — пригадує військовий. — Замість очей — дві надуті кульки, бо ж я отримав опіки очей. Уламки були по всьому обличчі та в лівому оці, в руках, нозі, а на правій руці відірвало пальці разом з автоматом. До речі, уламок і досі є в моїй голові, і це трохи нереально — мати такий уламок і залишатися при здоровому глузді та і взагалі жити».
Побратими надали чоловікові першу допомогу і під обстрілами перенесли у бункер, де ще залишалися медики.
«Та спочатку мене визначили до „двохсотих“. Це й не дивно: весь в крові, все лице обпалене… Мене поклали й не надавали допомоги, тому що думали, що я вже все. Та, мабуть, я подавав якісь ознаки життя, і мені почали надавати медичну допомогу», — каже морський піхотинець.
Що було далі, чоловік практично не пам’ятає.
«Я чув голоси хлопців, але потім вони почали затихати й віддалятися», — розповідає Олександр.
«Кати вже самі втомлювалися бити полонених»
Отямився чоловік вже… в полоні. 36 бригада морської піхоти пішла на прорив, а важкопоранені бійці потрапили в неволю до окупантів.
Першим місцем утримання Олександра була сумнозвісна Оленівська колонія, де в липні минулого року росіяни вбили 53 українських захисників.
«Утримання було жорстке, і знущалися з людей, але не в бараках, а коли викликали на допити. Особливо жорстко знущалися з полонених „азовців“. Поліційні шокери, побиття палицями — все це було. Один з полонених був поранений, уламок знаходився у нього недалеко від серця. В один з днів, коли його в черговий раз били, уламок почав рухатись, увійшов у серце, і людина загинула. Полонених було багато, і кати вже просто заморилися їх бити, то ж вони робили по-іншому: заводили на допит і зв’язували в позі лотоса. Спочатку тобі просто не зручно, але 2−3 години, й людина починає стогнати, судоми зводять по всьому тілу. Або ж зав’язували руки за спиною і через них кидали петлю на шию: руки поступово починають опускатися, і виходить так, що ти наче сам себе душиш», — пригадує дні пекла в Оленівці Дідур.
Читайте також: На місці масового вбивства азовців в Оленівці росіяни розкидали уламки від «Хаймарсів»: чи був шанс запобігти теракту
Потім був етап до Горлівської виправної колонії. Там з полоненими окупанти намагалися проводити «політичну» роботу, розказуючи, що вся Україна вже захоплена і залишився тільки Київ.
«Вони казали, що намагаються нас віддати назад, а Україна просто не хоче нас забирати, тому що ми їй не потрібні. Тобто намагалися морально задавити. Але кожного дня я чув вибухи, а це означало, що війна тривала і ми не програли. Втім, в полоні з усім погоджуєшся, тому що один неправильний погляд, і тебе просто можуть забити. Забити чим завгодно: гумовими шлангами від пральної машини, залізною лінійкою… Тим, що є під рукою», — пояснює військовий.
Олександр Дідур провів в полоні довгих 15 місяців.
«Якщо бути чесним, то надія на звільнення інколи втрачалася. Та підтримку мені надавало знання того, що моя дружина вдома, що все добре, що у мене двоє діток. Я дуже вірив, що настане мій час і я повернуся додому. Питання було тільки в тому, коли ж він настане? Когось забирають на обмін, але не тебе, і вогник надії в душі поступово починає згасати», — ділиться емоціями захисник.
«Ми всі козаки»
Однак час Олександра все ж таки настав.
«Одного дня назвали моє прізвище і забрали. Та я не знав, що їду на обмін, адже в полоні ти не розумієш, чи тебе знову везуть по етапу, чи ні. Я повірив, що нарешті вдома, коли зустрілися два автобуси: наш і автобус з російськими полоненими. Охорона, що нас супроводжувала, вийшла, і ми перейшли в інший автобус. Коли там нас привітали „Слава Україні!“, ми зі знайомим переглянулися, мовляв, а може не треба поки що відповідати „Героям слава“, бо це ж могла б бути якась провокація. Та все закінчилося добре», — пригадує морпіх.
На чоловіка ще чекають складні операції та період відновлення, адже, окрім пальців на руці, Олександр втратив і одне око. Та після завершення реабілітації Дідур планує повернутися на службу у свій підрозділ як інструктор.
За словами морпіха, Україна здобуде перемогу, бо: «У нас є коріння! Міцне, справжнє! Ми всі козаки. У кожного українця є оселедець, навіть якщо він його не вистриг. Тому що це є наші корені. Наші люди завжди за волю, за своє. Не лізь до українця — й у тебе не буде проблем. Та якщо ти вже лізеш, то тобі капець», — резюмував Олександр Дідур.
Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію студента-фізика Андрія Голопапи, який у 18 років опинився на війні, отримав важке поранення, втратив кінцівку, та замість жалощів до себе сповідує активну допомогу своїм побратимам.
1917
Читайте нас у Facebook
