На місці масового вбивства азовців в Оленівці росіяни розкидали уламки від «Хаймарсів»: чи був шанс запобігти теракту
Інтерв’ю «ФАКТАМ» Анна дала на презентації розслідування «Воєнний злочин в Оленівці: реконструкція подій масового вбивства полонених азовців». Це розслідування провела команда Медійної ініціативи за права людини на основі свідчень в’язнів Оленівки, яких вдалося звільнити в рамках обміну полоненими. Вони зокрема розповіли, що зразу ж після теракту до колонії примчали карети «швидкої», але російські військові не пустили їх на територію. Вцілілі азовці рвали на собі одяг, щоб хоч якось перев’язати рани. Врешті окупанти підігнали КамАЗи й завантажили в кузови цих машин ноші з пораненими, поклавши їх штабелями одне на одного, і так повезли в лікарні Донецька. Принаймні двоє з поранених вмерли дорогою.
«Деякі родини навіть сварились через те, чий то чоловік, син, брат на відео чи фото з жертвами теракту в Оленівці»
— Першого грудня минулого року в рамках обміну військовополоненими вдалося звільнити бійця ЗСУ Артема Митрофанова, який лежав в Донецьку в одній палаті з моїм чоловіком Олегом — розповіла «ФАКТАМ» Анна Лобова. — Мій чоловік назвав Артему контактний номер. Але хлопець переплутав одну цифру, тому й не додзвонився нам, і його мама почала шукати нас через інтернет. Я побачила її пост в чаті родичів військовополонених.
Моя розмова з Артемом відбулася наступного дня після його звільнення — 2 грудня. Він розповів, що мій чоловік на той час ще знаходився в лікарні. Я спитала, чому так довго? Адже теракт в Оленівці стався в кінці липня, а на момент розмови вже настала зима. Артем не міг відповісти на це запитання. За його словами, тоді в лікарні знаходилося ще багато хлопців, поранених під час того теракту в Оленівці. Від Артема я дізналася, що допити полонених продовжуються навіть в лікарні. Наших хлопців там так-сяк годували та давали можливість читати книжки.
— Артем розповів про те, які поранення отримав ваш чоловік?
— Ні, про це не казав. Я знаю про характер ушкоджень Олега лише з відео, яке з’явилося на одному з пропагандистських каналів: багато осколкових поранень голови та тулуба. На відео помітно, що у чоловіка була перебинтована долоня, а рука — на підтримувальній пов'язці.
— Коли з’явилося це відео?
— В серпні минулого року. Тоді теракт в Оленівці був одною з провідних тем. Тому в пропагандистських медіа з’являлися фото і відео з лікарень з пораненими жертвами теракту. Деякі родини навіть сперечалися, чий то чоловік, син, брат на тому чи іншому відео або знімку. Сімнадцятого серпня під одним з відео з’явився коментар: «Можливо, хтось побачить своїх рідних». На ньому після п’ятої хвилини був мій чоловік. Зробила скриншот, розіслала рідним. Не сумнівалася, що це Олег — хоча він дуже сильно схуднув, я впізнала його по очах, міміці, голосу. Він виглядав дуже втомленим.
До війни, коли Олег був в одязі, важко було помітити, що він трошки повненький, бо високого зросту. Чоловік погладшав, коли почалося наше сімейне життя. Але через два тижні після початку повномасштабного вторгнення Олег сказав мені телефоном: «Малиш, на мене все велике». Вже тоді дуже схуднув.
— Артем — єдина людина, яка розповідала вам про життя Олега в полоні?
— Після теракту так, єдина. Але до того з полону повернулися декілька побратимів Олега. Вони розповіли, що він дуже переживає через те, що ще під час прориву на «Азовсталь» загинув його брат-близнюк. До полону в Олега ще була надія, що брат вижив. Як я розумію, в полоні росіяни не тільки повідомили Олегу про смерть близнюка, але й, скоріш за все, ще й показали кадри, на яких знято загиблого… Вони сироти, були дуже близькими.
Читайте також: «На моїх очах росіяни забили до смерті українського військовополоненого»: розповідає колишній в’язень Оленівки
— Коли почалася велика війна, ви знаходились в Маріуполі?
— Ні, бо за кілька днів до того Олег знайшов привід, щоб відправити нас з маленької донечкою в інше місто в гості до родичів. Причому наполіг, щоб я забрала з собою документи та найцінніші та найпотрібніші речі — мовляв, небезпечно лишати їх в пустій квартирі. Ми з донькою поїхали з Маріуполя в неділю, а в четвер почалося відкрите вторгнення.
— Виходить, ваш чоловік передбачав, що буде велика війна?
— Так, тепер я це розумію. Але він прямо про таке не казав, щоб я не нервувала.
— В яке місто ви тоді поїхали в гості?
— Поки що не можу його називати. Головне, що ми згодом змогли виїхати на територію, підконтрольну українській владі.
— Як ви познайомилися з Олегом?
- Завдяки спільним знайомим. Тривалий час просто товаришували. Олег ще жартував, що найкращі сімейні пари створюють друзі. В певний момент прийшло розуміння, що ми не просто друзі і в мене з’явилися права на цю людину.
Щоб бути разом, комусь з нас слід було покинути роботу і переїхати в інше місто. Це зробила я — переїхала до Олега. У нас народилась дитина, а через місяць почалася повномасштабна війна.
До 2 березня він телефонував щодня. Потім зник зв’язок. Лише час від часу приходили СМСки з повідомленнями: «Я командир вашого чоловіка. В нього все добре». Знаю, що після прориву на «Азовсталь» в ніч з 14 на 15 квітня Олег втратив свій телефон. Але після цього інколи приходили від нього СМСки з інших номерів. Крайня — в ніч з 16 на 17 травня. Написав, що обіймає мене і донечку, завтра з побратимами опиниться в полоні.
— Отримували інформацію про чоловіка від Міжнародного комітету Червоного Хреста?
— Ця організація підтвердила, що Олег потрапив в полон. Я сама зв’язувалася з функціонерами МКЧС, казала, що мені потрібна допомога в отриманні відомостей про чоловіка. Повідомила їм, яку інформацію маю. На тому поки що все.
— Як ви назвали доньку?
— Марія. Мій брат, коли чує пісню «Місто Марії», каже, що Вакарчук співає в ній про мою дівчинку. Вірю, що настане день, коли Олег знову буде з нами. Знаю, що його вже давно кудись перевели з лікарні. Куди саме, невідомо.
«Від моменту першого вибуху до того, як поранених стали евакуювати, минуло 6 годин!»
Події, що відбувалися напередодні, під час і в перші години після теракту в Оленівці, відтворила по розповідях звільнених бранців команда Медійної ініціативи за права людини.
— Приблизно за тиждень до теракту в Оленівці почали ходити чутки про списки в’язнів, яких планується кудись перевести, — розповіла одна з авторів розслідування Марія Климик. — То були списки 198 азовців, котрих 27 липня перевели в цех в промзоні, поспіхом облаштований під барак. П’ятьох з них згодом відправили в Донецьк. Лишилося 193.
Ліжка в тому цеху поставили у два яруси й дуже щільно — лишили дуже вузькі проходи. В невеличкому приміщенні облаштували кухню і місце чергового по бараку. Увечері 28 липня в’язням того цеху наказали вишукуватись, провели перекличку, по одному завели в барак і заборонили виходити звідти. Це було дивно, адже зазвичай в Оленівці дозволялось вільно виходити з барака до відбою, навіть не заборонялося спати на вулиці (цим правом в’язні користувалися, бо в бараках влітку було дуже жарко).
В цеху вже всі спали, коли десь за територією колонії пролунав вибух. Прокинулися не всі азовці, бо подібне траплялося і раніше: поблизу Оленівки росіяни розміщали «Гради» і гатили з них по територіях за лінією фронту. Десь о 23.30 пролунав потужний вибух безпосередньо в цеху біля вхідних дверей. Хлопці, які спали в тій частині приміщення, біля епіцентру вибуху, фактично одразу ж загинули. Спалахнула пожежа.
Читайте також: Підірвали зсередини: у мережі з'явилися фотодокази військового злочину рашистів у Оленівці
Серед тих, кому пощастило вижити, найбільше постраждали хлопці, які спали на нижньому ярусі ліжок. Хоча дісталося й тим, хто був на верхньому ярусі — окрім іншого, на них рухнули конструкції даху.
Незабаром стався другий «приліт» по цьому цеху. Один зі звільнених полонених, який наступного дня брав участь в розборі завалів, розповів нам, що через другий вибух частина стіни провалилася в сусідню будівлю. Проте на жодних фото і відео, які оприлюднила російська сторона, цю частину цеху не показано — значить, окупанти намагалися приховати, що стався другий вибух.
Серед тих, хто вижив, було чимало поранених. Хлопці перебували в шоковому стані. Палала пожежа, все було в диму. Через це цілком можливо, що дехто з бранців почав рухатись не в той бік і задихнувся від чаду.
Решта азовців, які вижили, вибігали з барака через передні двері. Але потім, не зважаючи на пожежу і дим, йшли назад витягати побратимів, в тому числі загиблих (щоб родичі отримали хоча б тіла).
Барак обнесено сіткою рабиця. Хлопці з криками про допомогу проломили її й побігли в напрямку виходу з колонії на алею. Охоронці відреагували — почали стріляти (певно, в повітря). Важливо, що в ту ніч жоден представник адміністрації колонії навіть не наблизився до цеху в промзоні, в якому сталися вибухи та не робили спроб якось допомогти постраждалим. Азовці розривали залишки свого одягу, щоб зробити перев’язки побратимам та собі. Тим часом до огорожі колонії прибуло декілька машин «швидкої». На жаль, на територію їх не запустили. Хлопці змогли передати лікарям одного з важкопоранених через браму. Але його повернули назад.
Серед полонених були медики. Почувши вибухи, вони зібрали ту невелику кількість медичних засобів (кілька турнікетів, трохи знеболювального, бинтів), яка була в їхньому розпорядженні. Але їм довелося чекати десь 2−3 години, поки прийшли охоронці, щоб відвести їх до поранених. Один зі звільнених медиків розповів, що побачив в ту ніч на алеї колонії картину, яка меркне навіть перед тим, що пережив в Маріуполі на оточених ворогом «Азовсталі» та комбінаті Ілліча: поранені всі в крові, з черепно-мозковими травмами, глибокими ранами черевної порожнини тощо. За його словами, принаймні п’ятеро з поранених, які змогли дістатися до тієї алеї, померли там. Згодом хтось з охоронців почав кидати шматки тканини, щоб хлопці порвали їх на бинти.
Від моменту першого вибуху до того, як поранених стали евакуювати, минуло 6 годин! Окупанти підігнали військові вантажівки КамАЗи і стали класти в кузови ноші з пораненими, причому одна на одну. Дорогою в лікарню в першому КамАЗі загинуло 2 або троє поранених.
Наступного дня одного з азовців привели до зруйнованого барака пізнавати загиблих. Але пізнати тіла було практично неможливо — так сильно вони обгоріли. Цей азовець став тоді свідком того, як російські військові привезли мішок з уламками й розкидали на місці трагедії — щоб показати їх журналістам як «доказ» того, що в барак влучила ракета «Хаймарса».
— Тепер зрозуміло, що інформаційну підготовку вбивства полонених Оленівки росіяни почали майже за два місяці до цього теракту, але ми тоді не звернули на це увагу, — вважає Анна Лобова. — Ось факти: 5 червня минулого року в пропагандистських медіа зарясніли повідомлення, що Україна отримає «Хаймарси». На цих каналах давали 3 версії, для чого передається ця зброя. Одна з версій — обстріл полонених в Оленівці. А в другій половині червня росіяни записали й розповсюдили відео з Владиславом Дутчаком (науковцем, кандидатом філософських наук, сержантом «Азову», на той час полоненим). Його змусили звернутися на камеру до української сторони з проханням, що вона не обстрілювала колонію в Оленівці. Якби відповідні служби відреагували на ці «дзвіночки», зробивши заяви для медіа, можливо, вдалося б запобігти теракту.
Анна розповіла, що розпочато збір підписів під петицію з пропозицію на державному рівні встановити День пам’яті жертв теракту в Оленівці.
— Після теракту в Оленівці ООН створила комісію з розслідування цього дикого злочину, але 5 січня нинішнього року її було розпущено, бо «сторони не змогли гарантувати безпеку членам комісії», — каже співавторка розслідування, виконавча директорка Медійної ініціативи за права людини Тетяна Катриченко. — Виникає питання, наскільки наполегливо комісія добивалася від російської сторони дозволу на проведення розслідування на території колонії. Станом на сьогодні ця колонія фактично не працює. За попередніми висновками українських слідчих, масове вбивство там росіяни вчинили за допомогою термобаричної зброї, бо тіла загиблих сильно обгоріли.
Днями стало відоме ім'я ще одного загиблого захисника під час теракту в Оленівці — заступник командира полку «Азов», підполковник Дмитро Букарьов з Черкащини з позивним «Білотур».
Фото з відкритих джерел
780Читайте нас у Facebook
