«Маю особистий вівтар, на який молюся, там шеврони й прапори військових бригад»: співачка Анна Добриднєва про творчість і допомогу армії

«Цей день ніби тривав вічність і змінив мене назавжди»

— Анно, чи вірили ви, що почнеться велика війна? Готували «тривожну валізку»?

— Ні. І я скептично ставилася до знайомих, які збирали «тривожні валізки». Мовляв, божевільні, сіють паніку. Не могла навіть на мить припустити, що почнеться повномасштабна війна.

— Яким було для вас 24 лютого 2022 року?

— Це був найбільший стрес, якій я пам'ятаю за все своє життя. Цей день ніби тривав вічність і змінив мене назавжди. Не випускала з рук телефон, писала й дзвонила рідним, друзям, гортала месенджери, моніторила новини. Я вперше у житті почувалася по-справжньому розгубленою. Жахливе відчуття, що я не здатна захистити своїх близьких.

«Усі 100% коштів, зібраних під час наших концертів і аукціонів, йдуть на потреби ЗСУ»

— Знаю, що ви постійно виступаєте та збираєте кошти на ЗСУ.

— Так, майже через місяць після повномасштабного вторгнення у мене відбувся перший благодійний концерт, де був збір коштів на допомогу ЗСУ. Я розуміла, що таким чином можна акумулювати теплі, щирі емоції в допомогу. Логіка кричала: «Якій, на фіг, концерт?! Кому зараз потрібна музика?» Та після першого виходу на сцену було стільки обіймів, стільки важливих слів підтримки одне одному. Наче терапія. І для людей, і для мене. Бо ми всі відчували одне й те саме.

Відтоді ми з деякими артистами об'єдналися в благодійний соціальний проєкт «Команда А» та почали давати благодійні концерти по всій Україні, щоб підтримати ВПО, медиків, діток, всіх мирних жителів. Ну, і в першу чергу — щоб допомогти нашій армії. Адже всі 100% коштів, зібраних під час наших концертів і аукціонів, йдуть на потреби ЗСУ. У нас за цей час відбулося понад 250 благодійних концертів, і ми будемо продовжувати до самої Перемоги.

— Можливо є якась історія, яка закарбувалась у пам'яті, пов’язана з нашими воїнами?

— Я часто їжджу в гарячі точки з концертами. Кожна зустріч з нашими захисниками — це спогади на все життя. Чи то в посадці на Донеччині, чи в підвалі напівзруйнованого будинку на Запорізькому напрямку, чи в ангарі на кордоні, чи у полі, чи в бункері. Там немає сцени. Дві колонки, мікрофон. Але там завжди найкращі концерти в моєму житті. Адже я маю можливість подивитися в очі нашим захисникам і сказати: «Дякую!». Маю можливість бути поруч у найскладніший час і висловити свою любов, підтримку й безмежну повагу.

— Чого зараз, на вашу думку, найбільше потребує наша армія?

— Зброя! Зброя! Зброя! І ще раз ЗБРОЯ!!!

— Анно, ви з Кривого Рогу. У це місто чи не щодня летять ракети, були влучання й жертви… Як особисто переживаєте всі ці події? Чи залишились у місті ваші рідні та друзі?

— Так, мої батьки й інші родичі в Кривому Розі. Тому весь час на карті тривог підсвідомо фіксуюся лише на Дніпропетровській області. Весь час моніторю, що там «криворожата», дзвоню ночами й вмовляю батьків піти в коридор. Іноді вдається. Так і живемо.

Читайте також: «Кожного разу, як на сцені стріляли „пушки“, я падав на підлогу»: переможець «Голосу країни» про свої страхи

«Після початку великої війни я злякалася, що вже ніколи в житті нічого не напишу»

— Надзвичайно зворушує ваша пісня та кліп «Дитинство». Розкажіть, будь ласка, про її створення.

— Дякую, це особлива пісня для мене. Після початку великої війни я злякалася, що вже ніколи в житті нічого не напишу. Ніколи! Нічого! Така була емоційна прірва. Весь час хотіла якомога сильніше обійняти всіх наших дітлахів, в яких ворог безжально вкрав безтурботне дитинство. Наші діти поїхали з рідних домівок, тримаючи в руках улюблені іграшки. Наші діти ховаються в укриттях. Наші діти втратили батьків. Пісня «Дитинство» — перша, яку я написала з початку великої війни. І присвятила діткам. Досі не можу співати її без сліз. Особливо, коли в залі є дітки. Особливо, коли вони вибігають на сцену та стискають мене в обіймах.

— Торік ви презентували хіт Happy End рідною мовою, й українці дуже схвально відреагували на нього. Розкажіть, чому наважились на це та як тривав сам процес перекладу? З чим для вас асоціюється ця пісня?

— Переклад пісні я зробила досить давно. Але сумнівалася, чи варто її випускати. Та, відвідуючи військових, час від часу чула: «О! То це ж ви співали Happy End?! А ну заспівайте!» І я вирішила її випустити. Бо багато в кого ця пісня дійсно асоціюється зі щасливими моментами життя, прекрасними подіями. Хтось під цю пісню освідчився, хтось танцював перший весільний танець. А хтось співав на шкільному випускному. Саме це я нещодавно почула під час виступу на Донеччині від одного з військових. І ми заспівали Happy End разом з під оплески його побратимів.

— Як вважаєте, музикантам місце все ж на сцені чи, якщо потрібно, треба боронити країну?

— На мою думку, публічним людям треба робити все можливе, щоб допомогти Україні, щоб допомогти армії. Треба бути прикладом і мотивувати свою аудиторію. Треба кричати про війну в Україні, звертаючись до іноземної спільноти. У нас є неймовірні артисти, які потужно допомагають ЗСУ! Передають на фронт пікапи, дрони та ще багато необхідної допомоги у величезних обсягах! Це дійсно дуже ефективні й продуктивні волонтери! Вони працюють благодійно 24/7. Кажу, бо знаю таких особисто. І дуже пишаюся. Щиро сподіваюся, що таких свідомих артистів у нас більшість.

— Як змінився український музичний простір після початку повномасштабного вторгнення? Взагалі, як знаходити сили творити у такий непростий час?

— З'явилося багато молодих талановитих артистів! І це круто! А ще ніби скоротилася дистанція між слухачем і музикантом. В якийсь момент відпала потреба стукати до аудиторії через топові радіостанції та мерехтіти лише в дорогих глянцевих кліпах по ТБ. Все стало простіше. Душевна музика просто потрапляє у душу. Швидко й без посередників. Це дає можливість дійсно класним молодим артистам голосно заявити про себе. Це створює здорову конкуренцію.

Читайте також: «Війна змінила музичний ринок в Україні до невпізнанності», — автор пісень Андрій Парфенов

— Чому молодь продовжує слухати російську музику?

— Чесно кажучи, я очманіла, побачивши звіти з діджитал-платформ. У мене вся ця «пітушарська гівномузика» вже два роки викликає огиду. І, що дивно, у нас досі є люди, які не розуміють, що своїми прослуховуваннями фінансують окупанта.

— Як ви під час війни справляєтеся зі стресовими ситуаціями?

— Ой, це діаметрально протилежні засоби. Іноді кричу триповерхові матюки на адресу русні. Іноді запалюю свічки й медитую. Іноді спілкуюся з друзями та ми разом кричимо триповерхові матюки на адресу русні. А ще у мене є особистий вівтар, на який молюся. Там шеврони та прапори бригад, які подарували військові. Заспокоює.

— Як ви підтримуєте фізичну форму? Адже багато українців через стрес або сильно схудли, або ж набрали зайву вагу.

— На початку повномасштабної війни відчувала, що тіло в постійній напрузі, та знову почала займатися боксом. Мені було життєво необхідно на той період скажено лупашити грушу або ставати у спаринг. Зараз взагалі не має часу ходити в зал, тому займаюся спортом вдома. Сама себе треную й сама себе хвалю.

— Давали волю сльозам та емоціям після 24 лютого?

— Сльози… Добре, коли психіка має таку функцію. Це дає можливість тут і зараз прожити та вивільнити всі тяжкі емоції. Тому я не стримую себе. Плачу після концертів для військових. Плачу після візитів до дитячих будинків. Це нормально.

— Можливо, хтось з ваших рідних чи друзів боронить Україну?

— Багато моїх друзів і знайомих на фронті. Хрещений зі своїми синочками теж. Намагаюся допомагати, передавати те, що потрібно.

— Що насамперед зробите після нашої Перемоги?

— Впевнена, що ми з «Командою А» будемо й надалі волонтерити, спрямовуючи після Перемоги допомогу на відбудову України. Але насамперед… Насамперед я нап'юся «в дрова», гулятиму Києвом до ранку (без комендантської), волатиму пісні та обійматиму всіх, кого зустріну.

Раніше зірка серіалу «Плут», дружина актора та військового Макса Девізорова Світлана Гордієнко розповіла «ФАКТАМ» про виклики під час війни.

Фото з особистого архіву Анни Добриднєвої

911

Читайте нас у Facebook