ПОИСК
Україна

«Росіяни в Авдіївці поранених у полон ніколи не брали», — рідні українського бійця, розстріляного окупантами під час виходу ЗСУ

12:20 24 лютого 2024
бойовий медик Іван Житник

Ще не так давно на кожному сантиметрі авдіївської землі вирувало життя, нині ж це місто називають «примарою», «гігантським цвинтарем», де море крові, болю та сліз. Від 2014 року українські захисники мужньо та самовіддано боронили місто, яке всього за 13 кілометрів знаходиться від окупованого Донецька. У жовтні 2023 року Авдіївку почали штурмувати колони російської техніки й на початку лютого цей наступ вже сягнув своєї кульмінації й минулого тижня українські війська залишили місто. Але, на жаль, не всім вдалось вийти із цього пекла на землі. Весь світ облетіло відео, на якому 31-річний бойовий медик Іван Житник розповідає сестрі Катерині, що він та п’ятеро його побратимів — найсміливіших, яким доручили атакувати позиції росіян й прикрити безпечний прохід для інших, змушені були залишитись на позиції «Зеніт». Тому що майже всі отримали поранення. Й командування обіцяло їм евакуацію, але так і її не провело. Почувши це, жінка не стримує відчаю… Далі зв'язок обірвався й рідні шести військовослужбовців були впевнені, що їх взяли у полон окупанти. Вірили, що після лікування бійці обов’язково повернуться додому в рамках обміну.

18 лютого російські пабліки поширили відео з тілами мертвих українських військових з позиції «Зеніт». Тіла опізнали рідні військових. На них — українські захисники Георгій Павлов, Андрій Дубницький, Іван Житник. З ними також були Олександр Зінчук та Микола Савосік. Інформація щодо шостого бійця ще не підтверджена. У 110-ій бригаді, де служили загиблі, пізніше заявили, що ворог погодився на евакуацію, але натомість українців цинічно розстріляли.

«ФАКТИ» поспілкувались із рідною сестрою Івана Житника — Інною Шубіною, яка розповіла всі подробиці цієї трагедії й чому саме, на її думку, її можна було уникнути.

«Півтори доби захисники чекали на евакуацію, тому що їм пообіцяли її»

- Іван — найменший у родині, й ми з сестрою Катериною няньчились з ним й всіляко опікувались. Брат був людиною з добрим серцем. Із дитинства разом нами приходив до Євангельської Церкви Віфлеєм у Васильківці Дніпропетровської області. Ваня змалку читав Біблію. Він розповідав вірші у церкві про Бога, а також співав у дитячому хорі недільної школи. Коли підріс, продовжував відвідувати храм, а також брати участь у молодіжному служінні, — розповідає «ФАКТАМ» Інна. — Також брат ходив до музичної школи, любив грати у футбол й проводити час у дідуся з бабусею. Далі було навчання у ПТУ, після закінчення якого брат отримав диплом слюсаря-сантехніка. Невдовзі Ваня переїхав у Запоріжжя, де мешкала я з родиною. Вони з моїм чоловіком потоваришували і той багато чого навчив Івана по спеціальності. Тому досить швидко брат опанував свою справу й виконував усі роботи дуже професійно. Головне — йому подобалось те, чим він займався.

Читайте також: ЗМІ назвали 5 міст, де росія намагається прорвати українську оборону

РЕКЛАМА

— Як Іван опинився на війні?

- Строкову службу в армії він не проходив. А в перші дні великої війни брат взявся всіляко допомагати країні, займався будівництвом укріплень в Запоріжжі. Але за кілька місяців, коли він проїжджав блокпост, йому дали повістку. Іван, не сумніваючись жодної хвилини, вирішив воювати. Мовляв, це обов’язок кожного чоловіка — захищати державу. У травні 2022 року у складі 110-ої бригади ЗСУ брат вирушив до Авдіївки, був бойовим медиком, дослужився до молодшого сержанта. І від того дня Іван та всі інші бійці тієї бригади героїчно тримали оборону міста. За цей час йому дали всього 10 днів відпустки за сімейними обставинами. Іван ділився з нами, що на тій ділянці дуже важко, але бійці надзвичайно сильні духом і справжні титани, один за одним. Це братерство на фронті між звичайними захисниками дуже імпонувало Івану. Й разом із тим він не приховував — дуже втомився, не можеш розслабитись, навіть нормально поїсти, бо треба відбивати атаки…

— Останні тижні ситуація у Авдіївці погіршувалась й стала критичною. Що брат розповідав про це? Як так сталось, що йому та побратимам довелось залишитись на позиції?

РЕКЛАМА

- Так, там творилось пекло. Але ж вони військові, і все робили згідно наказу командування. У кожній розмові Іван просив молитись за нього та побратимів, бо ситуація важка. Ми писали до наших братів та сестер із храму, і всі разом звертались до Господа. Й це справді диво, але були такі дні, коли ставало трохи легше. Весь цей час ми надсилали Івану та побратимам все, що просили, кожного дня тримали зв'язок та всіляко морально підтримували. 13 лютого ввечері брат написав моєму чоловіку, що їм дали команду виходити з міста з боями. Й вони маленькими групами покидали місцевість, в якій перебували. Я знаю, що Іван пішов з позиції «Зеніт» у першій групі, наступного дня з ним зовсім не було зв’язку. Ми дуже переживали, місця собі не знаходили. Але разом з тим сподівалися, що Ваня вийде.

Іван Житник під час розмови з сестрою

РЕКЛАМА

О шостій вечора 15 лютого Іван через соцмережі повідомив моєму чоловіку, що він живий, але поранений — під час виходу їх настільки оточили росіяни, що вони бачили один одного. Й почався танковий обстріл. Із групи у десять чоловік практично нікого не залишилось. Лише троє «трьохсотих», серед яких мій Ваня. Він лежав у полі, і тільки вранці його змогли забрати, бо зв’язався по рації. Інші двоє якось доповзли. Брату уламками перебило дві ноги і посікло спину. Він розповів, що перебуває в імпровізованому шпиталі. Й за ними ніхто не приїде, їх кинули, так би мовити.

Брат розповів, що їх там було шестеро, четверо із сильними пораненнями, в одного щось із ногою, а ще один воїн залишився з ними, тому що не міг покинути. Півтори доби захисники чекали на евакуацію, тому що їм пообіцяли її. Й зрозумівши, що надії нема ні на що, вирішили зв’язатися з рідними. Ми забили тривогу, треба було рятувати бійців, які розуміли, що вони вже нікуди не дійдуть та не доповзуть. Ми писали Залужному, Сирському, дзвонили на «гарячу лінію», де нам дали номера телефонів. Якісь відповідали, якісь — ні.

Читайте також: Все, що залишається — це оборона: польський генерал прокоментував ситуацію на сході України

Поки ми кудись дзвонили й благали рятувати бійців, а в цей час сестра Катерина тримала зв'язок із Іваном. Можна сказати, що в ті хвилини захисники практично вже прощались зі своєю ріднею… Так як ми забили тривогу, керівництво зрозуміло, що бійці не покинуті і про них знає рідня, нам подзвонив чоловік, який назвався Іваном. Але свого прізвища та посаду не сказав, хоч і я питала. Він повідомив, що вдалося зв’язатись з координаційною службою росії й домовитися. Щоби Івана та його 5 побратимів взяли у полон, підлікували й потім обміняли. Після цієї розмови я набрала брата й сповістила про це.

«Думаю, що командири могли якось вплинути на ситуацію, але просто ніхто не захотів»

— Як він відреагував?

- Хлопці посміялись та сказали: «Це неправда. Може вони і зв’язались, але росіяни ніколи не беруть поранених у полон. Відразу розстрілюють. Вони здорових у рідкісних випадках беруть». Захисники добре знали про це, тому що на цій ділянці знаходились майже два роки! І про це не могли не знати всі ті командири, офіцери. Впевнена, що останні розуміли, що звідти мій брат та його побратими вже не вийдуть. Але мовчали. Й пообіцяли віддати їх на лікування у полон до окупантів, щоби ми просто паніку не підіймали.

Додам, що 14 лютого Іван ще дзвонив своєму ротному й пояснив ситуацію. Той сказав: «Кидай все і виходь». Коли брат додав, що тут поранені, але відповідь отримав ту ж саму. Ваня не міг зрозуміти як можна щось спалювати, якщо тут лежать твої поранені побратими й ти сам серед «трьохсотих». Зрештою, ротний заявив, що буде машина. Якби він не дав надію хлопцям, то ми би били тривогу ще із 14 лютого! Й можливо б врятували Ваню та інших хлопців… Розуміючи це, так нестерпно болить в душі. Бо виходить, що командири могли повпливати якось на ситуацію, але просто ніхто не захотів.

Зліва направо: молодший сержант та бойовий медик Іван Житник з позивним «Джанго», Андрій Дубницький з позивним «Байрактар» та Георгій Павлов з позивним «Панда», тіла яких впізнали родичі на відео, що з’явилося у соцмережах

— Як дізнались, що пораненого брата та інших бійців окупанти цинічно вбили?

- В останній день життя брат розмовляв відеозв'язком з моїм чоловіком, а потім з пастором Богданом і Церквою «Асамблея Божа» в Запоріжжі, вони разом молилися за Івана і за тих п’ятьох хлопців, які були з ним. Брат тоді молився молитвою покаяння і просив прощення у Бога.

Коли ми вкотре набрали Івана й спілкувались по відео, то зайшов російський солдат. Такий дідуган із борідкою. Ваню тихо промовив нам: «Це зек». Окупант оглянув все навколо й сказав усім виходити. Один з бійців відповів, що не має сил, бо в нього поранення у пах. Російський військовий заявив: «Я тебе що виносити буду? Став і вийшов». Перед тим мій брат вколов собі сильні знеболювальні й піднявся. Він багато пив води, бо його сушило. Хліба вже не було. І та пляшка, в якій було трішечки рідини, була для Івана спасінням. Він попросив в окупанта дозвіл взяти її з собою. Хто його знає, може в них і булі надія, що їх візьмуть у полон, й ця вода допоможе протриматись трохи. Російський солдат дозволив. Потім той боєць Микола Савосік, який серед всіх них не мав поранення, а залишився до кінця із побратимами, допоміг їх вивести.

Далі ми вже нічого не чули та не бачили. Потім нам знайомі скинули російську групу, в якій публікують фото полонених. На одному із відео й впізнали нашого Ванічку. Братик, будучи мертвим, тримав у руках ту саму останню пляшку води, щоби втамувати спрагу та біль… Також впізнала свого чоловіка дружина, він мав особливе татуювання. Сумнівів не було — ми зрозуміли, що хлопців цинічно вбили! Зізнаюсь — це було так неочікувано. Так несправедливо. За що?! Єдина втіха — тепер мій Іван з Господом.

Читайте також: росія хоче повернути час на 40 років назад, це мета війни з Україною, — польський дипломат

— Із командуванням бригади ви спілкувались щодо даної ситуації?

- З нами досі ніхто не зв’язувався, ніякого сповіщення. Я самотужки ходила у військкомат, поліцію, здавала документи, тому що мама не в силах… Зараз Іван рахується як безвісти зниклий, адже тіла немає. І я прошу всіх, хто може допоїти повернути додому наших героїв — допоможіть, будь ласка. Хочеться поховати по-християнськи.

Знаєте, я добре розумію, що це війна, щодня втрачаємо цвіт нації. Але одне діло загинути в бою, але інше — їх не вивезли… Всі звинувачують лише росіян. Так, не сперечаюсь. Але винні й ті, хто не забрали. Скажу, як рідна сестра Івана — це, на мою думку, злочин. А ще я дуже хочу, аби наша держава відзначила посмертно Миколу Савосіка. Бо ця людина варта звання Героя України. Уявіть собі, цьому бійцю пропонували виходити, а він обрав побратимів… Це дійсно героїчний вчинок.

Раніше «ФАКТИ» повідомляли, що кажуть експерти про бої за місто: «Авдіївка має символічне значення, як і Бахмут».

2507

Читайте нас у Facebook

РЕКЛАМА
Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів