Задишка замість змісту: журналістка про те, як Арестович продає страх і шукає спонсора
«Все таки як людина, яка хоче розуміти, з чим має справу, я уривками подивилась це жалюгіддя, — пише Тетяна Трощинська. — Як Арестович майже три години продає свою драматичну задишку Ксєнії С.
Оскільки алгоритми фб справді непристосовані для того, щоб пропонувати різне, то ви, дуже ймовірно, тільки про них і читаєте в ці дні. Але буду сподіватись, що цей пост трапиться на очі не лише тим, хто й так все розуміє.
Отже, я вважаю, що Арестович на цьому відрізку часу існує для того, щоб: а) поширювати лайняні ідеї, б) щоб знайти нового спонсора. Тому смішно думати про якесь кудись балотування. Він же — соціологічна похибка, а не претендент.
Чи знайде він спонсора — хз, а от на деяких ідеях я зупинюсь. Навіщо: бо вони показують, куди росія цілиться всередині України.
- Він каже, що «готовий піти на територіальні поступки росії» (хоча його ніхто й не питає) і віддати Крим та 4 області, які ворог навіть не цілком контролює. Ідея, що людожер здатен наїстится, циркулює і без нього, і от він — для закріплення — це розмащує по голові блогерці С.
- Він говорить про відмову від вступу України в НАТО та ЄС, і це апелює до ідеї «третього шляху» для України, вся ця багатовекторність, позаблоковість, яка завжди в усіх політиків, які це сповідували, чомусь закінчувалась росією.
- Він каже, що планує судити Володимира Зеленського «як воєнного злочинця», і щоб ви не думали про того чи іншого президента чи політика, судити їх не Арестовичу, а воєнний злочинець — все ж таки путін.
- Він каже може стати в Україні президентом (це реально жалюгідно звучить) або «провести партію в парламент», і ще й висуває умови. Зокрема, Україна має відмовитися бути «анти-росією».
Це цікава теза, росіяни недаремно її педалюють. Вона може добре зайти тій частині українців, які вирішили стати ними не з любові, а зі страху, несподіванки чи ненависті — у 2022-му, наприклад. Такі люди є, й чимало.
Але цікаво, що Україна і є Україною, ніякої антиросії не існує, крім як у запаленому мозку путіна, суркова й інших авторів цієї псевдотеорії, на яку я не витрачатиму літери.
- Він говорить, що йому не до душі «націоналістична, мілітаризована Україна» (ще б пак, в ній точно нема місця Арестовичу), зате він «любить своїх друзів українців», любить українців «як народ» (як казала у 2022 в якомусь лайно-шоу Сімоньян, «пєсні укрАїнскіє люблю»). І це от принципове протиставлення якогось «народу» державі й державницькій ідеології теж може знайти якусь кількість прихильників.
- Він дає оцінку Валерію Залужному, і теж нічого дивного, не про Мураєва ж йому розповідати. Тим більше в нього аж «33 вихода за лінію фронта». І це дає цьому пристарілому пікаперу можливість спробувати поставити себе на один рівень з реальною людиною з рейтингом довіри, чиї дії, знову ж таки можна оцінити і так, й інакше, але це реальні дії.
- Він бере на жалість — в тому моменті, де хоче зрозуміти «русского чєловєка», хоче триматися своєї позиції, «навіть якщо вона дуже ризикована й абсолютно безперспективна» (хіба здорова людина захоче зрозуміти русского чєловєка або триматися позиції такої, як в Арестовича?).
- Ну і він несе повну єресь, що в Україні нібито є «цензура всієї діяльності», «системні порушення прав людини» і «такого тоталітаризму» навіть в ссср не було (та ладно, яка цензура, ми навіть Арестовича маємо можливість побачити). Що в Україні існує «крайня форма націоналізму, яка близька до нацизму» (таким чином, намагаючись зняти дискомфорт з тих, хто ніяк не прийме, що рашизм — політична й ідеологічна реальність); тощо.
Я би могла ще довго цитувати це все, але вже й так досить, щоб зрозуміти, в які напрямки ці теми цілять. Чи може це спрацювати на якусь частину аудиторії? Я думаю, що не аж так прямо.
Але є немала частина людей, які схильні до сумнівів, які не довіряють здоровому глузду, не готові до реальних відповідей на свої питання. Та й рівень соціального цинізму в Україні високий.
Додаємо популістські орієнтації, додаємо поляризацію і дитячий безкомпромісний світогляд, додаємо немалу групу амбівалентних адептів «какой разніци» — і можемо очікувати на різноманітні сюрпризи. Наприклад, в майбутньому — електоральні.
Тому Арестович існує, щоб гадити, руйнувати згуртованість, шукати найменші тріщини. Людина потім може й не згадає, де це лайно чула, але осад комусь та й відкладеться.
Але.
З цього всього я так і не зрозуміла, чому він усе інтерв’ю смикається і непомітно намагається струсити з себе зелених чортів".
Фото — скріншот.
Матеріали, розміщені у рубриці «Блоги», відображають власну думку автора та можуть не співпадати з позицією редакції.
770Читайте нас у Facebook
