«Мене продали у рабство в російську військову частину»: колишня цивільна полонена добивається покарання її мучителів у Міжнародному кримінальному суді
У Києві відбулася презентація дослідження експертів «Після полону: з чим стикаються цивільні». Навіть за консервативними оцінками, у російській неволі зараз щонайменше 7 тисяч цивільних українців. Ворог йде на їх обмін вкрай неохоче, тож кількість звільнених збільшується дуже повільно.
«Нема за що навіть морозива купити. Подивишся на те морозиво — і йдеш собі»
Тим людям, кому все ж вдається вирватись з полону, доводиться постати перед чималими труднощами. Уявити це нескладно: припустимо, житло у недавнього невільника знаходиться на окупованій території, документи (паспорт, дипломи про освіту тощо) так само лишились там, грошей — ані копійки. Здоров’я сильно підірване катуваннями й жахливими умовами утримання в ув’язненні («сиплються» зуби, проблеми з нирками, шлунково-кишковим трактом, хвороби шкіри).
Одразу ж після звільнення з полону цих людей відправляють в лікарню на медичне обстеження. А далі починається ліс проблем. Треба лікуватися, але де взяти гроші? Потрібно житло, однак не те, що придбати, але й орендувати нема за що. Один з учасників презентації, колишній цивільний полонений Костянтин Давиденко, розповів: «Якби не фінансова допомога громадських організацій, то, може, й досі жив би в лікарні, в яку мене направили на обстеження зразу після звільнення. І ходив би без зубів (бо отримати безплатно якісну стоматологічну допомогу найскладніше)».
Колишнім цивільним полоненим виплачується 100 тисяч гривень разової державної допомоги. Проте чекати її доводиться декілька місяців. А до того, як розповів авторам дослідження один з колишніх невільників, «нема за що навіть морозива купити. Подивишся на те морозиво — та йдеш собі». Важливо розуміти, що разова допомога 100 тисяч гривень була визначена ще у 2020 році. Відтоді інфляція сильно знецінила цю суму. «У 2020-му дістатися на маршрутці до мого села коштувало 35 гривень, а зараз — 100 гривень», — розповів авторам дослідження один з опитаних колишніх цивільних полонених.
Учасниця презентації Олена Ягупова (на фото у заголовку) розповіла, зокрема, про те, що один раз спробувала отримати як колишня цивільна полонена медичну допомогу безплатно та це закінчилося для неї нервовим зривом.
— Я маю повне право сама заробляти на свої потреби, — каже Олена Ягупова. — До полону відсотків 90 цивільних невільників, в тому числі я, десь працювали, знаходились в трудових відносинах. Було б справедливо, щоб після того, як я знову стала вільною людиною, мене поновили на роботі. Вже три роки я на свободі. Але досі не вдається знайти спільну мову зі своїм роботодавцем, який перебрався з окупованої частини Запорізької області на підконтрольну українській владі територію.
— Хто ваш роботодавець?
— Комунальне підприємство міської ради, яке після того, як я дивом вирвалась з полону, дало мені розкладачку та фактично викинуло мене на вулицю. І це не зважаючи на те, що маю другу групу інвалідності й статус людини, яка постраждала від торгівлі людьми (з відділку окупаційної поліції мене фактично продали в рабство російським військовим, щоб я рила окопи біля лінії бойового зіткнення).
Як це не дивно, закон на стороні мого роботодавця. Бо в жодному законі не передбачено, щоб цивільна людина, яка вийшла з полону, мала право повернутися на своє робоче місце. Для військових таке право законом передбачено, а для нас, цивільних, які пережили полон, — ні. Мене це сильно дивує.
Я пройшла безліч адвокатських установ, щоб допомогли владнати стосунки з моїм роботодавцем, але ніхто не береться зайнятись цією справою. Кажуть, що безсилі щось зробити.
Важливо розуміти, що я не маю на меті покарати роботодавця або добитись виплати, компенсації. Ні — справа не в грошах. Я добиваюсь поновлення мене на роботі. Припустимо, я після цього звільнюся. Але хай спершу поновлять. Для чого це мені? Я добиваюсь прецеденту повернення на роботу колишньої полоненої. Хочу довести, що з цивільними, які повернулися з російської неволі, роботодавці не повинні вчиняти так, як зі мною. Щоб інші роботодавці так не робили з людьми, які повертаються на свободу після жахливих мук полону.
Зауважу ще таке: з моїм станом здоров’я важко влаштуватися на роботу. Але ж я можу виконувати посильну роботу, щоб забезпечувати себе. Не можна ж у всьому покладатися на соціальний захист держави. Я хочу працювати, приносити користь суспільству. Це зрозуміло!
— Що вам дав статус людини, яка була в полоні?
— Виплату 100 тисяч гривень, яка доволі швидко була витрачена на нагальні потреби. І фактично більше нічого суттєвого. За послуги лікарів (в тому числі за операції), медичні обстеження, аналізи платила і плачу з власної кишені. Спочатку я була навіть без пенсії по інвалідності. Допомогли благодійні фонди, представники яких привозили мені ліки в лікарню.
«Ефесбешник витяг пістолет, сказав: „Давай поіграєм“. Лишив в обоймі один патрон, наводив на мене дуло й натискав на курок»
— Як ви потрапили в полон?
— Почну, певно, з того, що після повномасштабного вторгнення російські війська просто заїхали в наше місто Кам'янка-Дніпровська Запорізької області. Перші пів року окупації мене не чіпали. Але шостого жовтня 2022-го в мій дім увірвались військові з автоматами. Керував ними чоловік, який представився як Заневський Ян В’ячеславович, співробітник фсб (за даними Медійної ініціативи з прав людини, він син охоронця президента-втікача Віктора Януковича. — Авт.). Цей ефесбешник показав службове посвідчення. У моєму будинку провели обшук. Заневський пояснив, що на мене написали доноси про те, що мій чоловік Артур з 2019 року служить у ЗСУ. До речі, я знаю, хто на мене доніс.
— Напередодні мали передчуття, що вас арештують?
— Якщо чесно, я розуміла, що рано чи пізно це станеться.
— Ваші діти були тоді з вами?
— На щастя, обидві мої доньки в той час знаходились не в нашому місті, а в Одесі — вчилися там в університеті.
Мене запитують, чому не евакуювалась, чому досиділась до арешту. Ці люди не розуміють, що виїхати було дуже й дуже непросто: мене могли затримати на чисельних російських блокпостах. Та й взагалі, щоб евакуюватися, слід перетнути лінію фронту, а там стріляють, може трапитись що завгодно.
— Що відбувалося після того, як окупанти провели у вас в домі обшук?
— Мене завезли у відділок поліції. В кабінеті посадили на офісний стілець, замотали руки й ноги скотчем. Прийшла ціла ватага (десь 5 чи 6) кадирівців. Вони вигукували погрози й брутальні слова. Вимагали, щоб «згадала», де мій чоловік. Височенний кадирівець, що стояв праворуч, гамселив мене по голові, по потилиці, дволітровою пляшкою з водою.
Катування продовжились. Мені на голову натягнули пластиковий пакет, перев’язали його на шиї скотчем. Пальцями затискали ніс, щоб не могла дихати повітрям, яке лишалося під пакетом. Коли мені ставало зовсім зле, пакет з голови знімали, давали віддихатись десь хвилину й повторювали екзекуцію. Залякували тим, що віддадуть мене на тиждень у полк до кадирівців, і тоді я «все згадаю». Дротом від електрочайника мене душили. Командував катуванням Заневський, про якого вам вже говорила. Він витяг пістолет, сказав: «Давай поіграєм». Лишив в обоймі один патрон, наводив на мене дуло й натискав на курок.
Я не мала інформації, яка могла б зацікавити російських військових. Думаю, вони й самі це розуміли. Тож знущалися просто заради самого процесу — їм це приносить задоволення. Мене тримали у відділку поліції два місяці, тож я знаю, що простих людей, яких кидають «на підвал» (часто просто за порушення комендантської години), безжально катують: виривають нігті, б’ють електричним струмом, відбивають нирки, ламають ребра.
— Вам висунули якесь конкретне звинувачення?
— Ні. Катування тривали декілька днів. Мене кидали обличчям на український прапор, били, погрожували зґвалтуванням, роздягали… В загальній камері доводилося спати просто на брудній підлозі. Це було вже наприкінці осені й взимку, тож я сильно мерзла.
В один з днів мені повідомили, що маю дати інтерв’ю. Якщо не погоджуся, розстріляють. Якщо скажу щось проти них, також вб’ють. А якщо проговорю на камеру те, що вони хочуть (що я ледь не коригувала обстріли по російських військових), то увечері мене відпустять.
— Відпустили?
— Ні. Та я й не надто йняла віри їхнім обіцянкам. В слідчому ізоляторі мене тримали чотири місяці, які здавалися нескінченими. А після СІЗО росіяни влаштували мені й двом арештованим чоловікам жорстокий «цирк».
— В чому він полягав?
— З мішками на головах нас відвезли у Василівку. В цьому місці відсканували наші відбитки пальців, сфотографували. Передали якомусь чоловіку, що мав позивний «Бетмен». Тут слід нагадати, що тоді люди евакуйовувались на вільну частину України саме через Василівку. Біля того міста знаходився останній російський блокпост. Поруч з ним вже чекали російські телевізійники. Кожному з нас на камеру зачитали рішення зрадника Балицького (гауляйтера окупованої частини Запорізької області) про «видворєніє». Мене «видворялі» за те, що «прєпятствовала органам соцстраха». Звинувачення абсурдне, не має нічого спільного з реальністю.
Нам трьом наказали взятися за руки (мене поставили у середину) та йти у бік вільної української території. Телеоператор знімав. Було зроблено два дублі цієї сцени. Потім «Бетмен» дав коментар на камеру, що ми «нє раскаялісь, но всьо равно нас отпустілі». Він також сказав, що «дал женщінє (тобто мені) дєнєг». Ось я й кажу — цирк. Бо все це була фікція.
Після зйомок «Бетмен» наказав нам сідати у багажник зі словами: «Ну что, індєйци, поєхалі!» — і повіз у розташування російської військової частини. Там передав командиру й поїхав геть. Виявилось, що нас продали у трудове рабство. Командир сказав: «Тєпєрь прішло врємя поработать на російскую фєдєрацію». До речі, думаю, десь процентів 80 цивільних, яких арештовують на окупованих територіях, згодом продають в трудове рабство. Бо їх привозили туди регулярно.
— Які роботи ви мали виконувати?
— Основна робота — риття окопів. Але доводилось й готувати їжу, прибирати. Було й те, що неминуче трапляється, коли безправна жінка знаходиться серед великої кількості чоловіків.
Мені видали військову форму. Чоботи 45-го розміру. Ставлення до нас було, як до полонених.
Читайте також: «Зрізають шкіру разом із волоссям»: Лубінець шокував деталями катувань проти українських військових
— Яким чином вам вдалося звільнитися?
— Допоміг людський фактор. Один солдат подзвонив в одну з російських інстанцій, розповів про мене. Врешті приїхали посадові особи з силових структур і нас звільнили. Я повернулася додому. У будинку все було вкрадено (навіть дзеркала зі стін зірвали). Я стала шукати можливості виїхати на підконтрольну Україні територію, і, на щастя, мені це вдалося.
— Коли ви змогли зустрітися зі своїм чоловіком після повернення з полону?
— Спершу мого Артура не могли відпустити до мене, бо він знаходився на «нулі» (на передовій). Його командування сказало, що слід, аби я привезла довідку, що знаходилась у полоні. Врешті я звернулася до знайомих журналістів з Associated Press з проханням допомогти, адже півтора року не бачилася з чоловіком. І вони через свої зв’язки добилися, щоб Артуру дали відпустку. Я поїхала до нього в Харківську область, яку тоді боронив його підрозділ.
P. S. Восени минулого року Олена Ягупова подала в Гаазі заяву та надала свідчення про злочинні дії російської федерації у Міжнародному кримінальному суді.
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію нацгвардійця, який провів у чеченському полоні три роки.
Фото у заголовку зі сторінки Олени у фейсбуці
205Читайте нас у Facebook
