«Кожна моя фотографія — не просто страшна. Вона — як правда, як істина», — фотохудожник з Кобеляк Костянтин Бобрищев

«З огляду на вік уже давно боюсь не встигнути чогось завершити»

Наступного року Костянтину Васильовичу виповниться 80. Рідні давно просять його «вгамуватися». А він відповідає, що робота над фотографією його рятує й тримає на цьому світі. Навіть під час презентації, що відбулася на днях у Полтавській обласній філармонії, головний винуватець заходу не випускав свою «Мінолту» з рук. Хоча дійство мав би знімати на неї дорослий внук…

— На превеликий жаль, не можу дозволити собі досконалішу апаратуру, — каже пан Костянтин. — Мрію про фотооб’єктив, що приближає з великої відстані без утрати якості. Збирав на це кошти, але всі вклав у видання «Портретів…». Мені багато допомогли кілька місцевих підприємців, а потім збір зупинився. І я, щоб пришвидшити процес, доклав свої понад сто тисяч гривень. Жодним чином не шкодую про це, клянуся. З огляду на вік уже давно боюсь не встигнути чогось завершити.

— Хоча, — усміхається, — була думка… мобілізуватися. Якось побачив у Інтернеті сюжет про 71-річного військовослужбовця з позивним «Дід» і подумав, що теж міг би чимось прислужитися хлопцям на передовій. Це було б ще й утечею від самотності.

— Минуло одинадцять років після смерті дружини, а я досі не можу з цим змиритись, — каже Костянтин Васильович. — Лишився один у здоровенному будинку, який не можу взимку весь обігріти. Продавати його і перебиратися в менший категорично не хочу, бо тут живе пам'ять про Людмилу. Мої розрадники — дві собаки. Зазвичай, коли повертаюсь зі зйомки й починаю опрацьовувати відзнятий матеріал, вони влягаються біля мене на підлозі й, певно, переживають зі мною мої емоції.

Одна, Зевка, мене вже двічі рятувала від очевидної смерті, коли починав диміти камін.

Додому зі зйомок фотограф привозить щонайменше близько двох тисяч кадрів, а то й три тисячі. І тоді починається чи не найважче: чергове занурення у зафіксований на камеру біль і розпач, щоб вибрати той єдиний кадр, який вразить світ.

«Я об’їздив десятки сіл і міст, майже вщент зруйновних російськими загарбниками: Буча, Ірпінь, Гостомель, Макарів, Охтирка, Авдіївка… Зустрічався з сотнями людей, які в пекельному лихолітті втратили рідних та близьких, — написав у передньому слові до книги Костянтин Бобрищев. — Записував їхні розповіді про те, як рашисти вбивали, катували, ґвалтували, грабували. Записував і фотографував, чітко усвідомлюючи масштаби злодіянь і те, що в майбутньому ці моторошні кадри мають побачити наші онуки й правнуки. В них вони бачитимуть нашу незламність, реалістичну картину смертельно важких днів і років. Пишатимуться подвигами героїв, які загинули за право жити на своїй землі, розмовляти рідною мовою. Загинули за свободу й державну незалежність нашої України».

А з деяких пір Бобрищев почав фотографувати поховання воїнів, церемонії прощання. Ці знімки стали основою «Портретів війни».

Об’єктив стає несумісним зі скорботним ритуалом

— Це особливо важка робота. І далеко не завжди вдячна, — продовжує Костянтин Васильович. — Витягнути апарат і навести об’єктив на тих, хто переживає особисте горе, морально непросто. Просто об’єктив стає несумісним зі скорботним ритуалом. Але ти мусиш працювати. Бо це потрібно! Проте нерідко буває, мені у грубій формі забороняють це робити та ще й проклинають. «Що вам тут треба? Вас сюди ніхто не запрошував. Ідіть звідси!» — подібні слова я чув не раз і не два від учасників похоронних процесій. Доводилось вибачатися і відходити. Дуже шкода, але скільки красномовних, вражаючих кадрів із-за цього не вдалось зробити.

Навіть зараз жалкую, що на прощанні з рідними братами Миколою та Олександром Швецями у селі Вітрова Балка мені не вдалося сфотографувати їхнього побратима на кріслі колісному. Це був би такий пекучий і болючий кадр! Але мене попросили не знімати.

— Фотографувати ж можна лише з дозволу людини…

— Так, є відповідний закон, який передбачає питати дозволу в окремої людини сфотографувати її. Але якщо робиться знімок процесії (весілля, похорону тощо), то у цьому випадку, звісно, дозвіл кожного не потрібен. Я сфотографував того бійця на віддалі серед інших людей, але, на жаль, вийшло не так, як я це уявляв.

— Проте у книзі немало знімків, на яких зафіксовані емоції людей у моменти прощання із загиблими, зроблених зблизька. Ви питали дозволу?

— Так. Підхожу, вибачаюсь, прошу дозволити сфотографувати. «Та робіть, якщо надумали», — зазвичай відповідають мені рідні, вбиті горем.

Загалом я побував на більш як сотні похованнях загиблих захисників — своїх земляків. У цих церемоніях стільки трагізму, болю, надриву й документальної правди! Тому кожна моя фотографія — не просто страшна. Вона — як правда, як істина.

Фотографії з прощань мають вражаючу достовірність. Дві жінки ридають на домовині. Руки матері, що гладять холодну голову сина. Зомліла молода вдова, яку підхоплює чоловік, котрий стоїть поряд…

Кожна закарбована мить переходить у категорію вічності.

— Який кадр вас особисто найбільше вразив?

— Певно, все-таки з похорону братів Щвеців. Не можливо було без сліз дивитися, як їхня сімдесятирічна мама у невтішному риданні кидалась то до однієї труни, то до іншої, мов намагалась затримати своїх дітей на цьому світі. Коли домовини опускали в ями, жінка на колінах поповзла за ними. Люди підхопили її на самому краю могили, і мені вдалося зафіксувати цей момент.

Катерина Григорівна Швець була присутньою на презентації книги. З її слів, сини не ховалися від мобілізації. Так сталось, що їм разом вручили повістки на вулиці й невдовзі, непідготовлених, відправили на Курщину копати окопи. Брати, будівельники за фахом, загинули в один день. Одному було 49-ть, другому-39-ть.

Ведучий заходу Гліб Кудряшов, вручаючи осиротілій матері букет квітів, опустився перед нею на коліна. А присутні стоячи й зі сльозами на очах вшанували пам'ять її синів.

Воїн з обкладинки, який втомився втрачати побратимів

До книги «Портрети війни. На межі свідомості» ввійшло близько півтисячі фоторобіт автора. Це, каже він, якийсь чверть відсотка від знятого матеріалу. Значна частина їх виконана у його улюбленому чорно-білому форматі.

— Чорно-білими фарбами можна краще всього передати кольорову гаму, — говорить фотохудожник. — У кольорі неможливо поставити акценти, вони розвіюються. До речі, організатори фотовиставок уже давно вимагають від учасників, насамперед, чорно-білих робіт, а вже потім кольорових. Вони глибші.

На титульній сторінці — засмучене й мужнє обличчя молодого воїна з козацькою чуприною. Його голова схилена у скорботі. Наче лик святого.

Ім’я воїна з обкладинки — Олександр Кондаков. Він молодший лейтенант, командир розвідувальної роти. Дізнавшись про запрошення на презентацію книги, його командир без вагань виписав йому відрядження до Полтави.

— Я маю честь боронити державу вже понад десять років, — сказав Олександр. — За цей тривалий час утратив багато побратимів — справжніх друзів. Це найбільші мої військові втрати. Якщо чесно, я втомився від них.

Пан Костянтин схопив момент під час одного з прощань на кладовищі, коли я стою у зажурі над домовиною побратима. Вийшов дуже сильний образ. І це на віки. Про це я зможу розповісти своїм дітям. Дуже вдячний авторові за його вибір.

— Спочатку в мене був задум поставити на обкладинку фото трьох чоловіків, до яких притулилась жінка, — пояснює Костянтин Бобрищев. — Я зробив його під час поховання молодого воїна з багатодітної родини. Так сталось, що незадовго до цього його брат, також військовий, переніс ампутацію руки. Щоб потрапити на похорон, він просто втік з госпіталю. А назад повернувся з іншим братом, який погодився віддати йому свою нирку. Бо пораненому треба було терміново ще одна операція. Мене надзвичайно вразила ця історія.

І назва у мене була інша — «Матриця пекла». Однак двоє людей, які мають на мене певний вплив, сказали: «Тут має бути портрет!». Так на обкладинці з’явився Сашко. І змінилась назва. Хоча, якщо буде перевидання, я повернусь до назви «Матриця пекла». Але залишу портрет.

Європа дивиться на Україну через фотооб’єктив Костянтина Бобрищева

Костянтин Бобрищев — типовий перфекціоніст, відтак уже задумав перевидання щойно виданої книги. Просто йому не подобаються поєднання знімків на окремих сторінках. Хоче замінити їх на сильніші, щоб підсилити зміст. А також додати ще десятка півтора з останніх фоторобіт.

— Спитаєте, чому саме фотографії віддав перевагу над текстовим матеріалом? Відповідаю: бо за достовірністю написане не зрівняється зі знімком, — каже Костянтин Васильович. — У задокументованих фото багато спільних емоцій, думок, відчуттів… Свій особистий обов’язок перед загиблими героями вбачаю в тому, щоб донести світло їхнього життя до прийдешніх поколінь. І хай це буде їм духовним пам’ятником!

Втім, унікальна книга містить і щоденникові записи автора, які він почав вести з початку повномасштабної війни. У них зафіксовані найважливіші події, які переживав український народ за цей час й особисті оцінки та думки фотохудожника. І це теж вагома частка історичного літопису, який веде Костянтин Бобрищев.

— Я насмілюся назвати цю книгу, що є витвором поліграфічного мистецтва й бездоганного книжкового дизайну, біблією опору української душі ворогу, — зазначив архиєпископ Харківський та Ізюмський Афанасій (відомий у миру письменник Володимир Шкурупій). — Тут біль, тут горе, тут нещастя. Але найголовніше — сила духу нашого народу. Це не просто світлини, що вражають своєю глибиною і силою художнього образу. Це історія боротьби української нації в обличчях за право жити на власній землі, говорити і творити рідною мовою.

І це величезна подвижницька робота автора. Бо добровільно пірнути в глибину того горя, яке звалились на наш народ, щоб у митях світлин закарбувати епоху нашого часу, може лише людина з великим і небайдужим серцем, яке здатне відгукуватись на біль того, хто поряд.

Під час презентації «Портретів війни» автор представив ще одну невелику книгу своїх робіт, видану українською діаспорою в Італії з ініціативи Тамари Познякової за підтримки нашого посольства. У ній зібрані його фото, які з кінця минулого року демонструються на виставках у різних куточках цієї країни. Виставку забажали прийняти 20 міст, у тому числі Рим.

Європа дивиться на Україну через фотооб’єктив Костянтина Бобрищева…

Раніше «ФАКТИ» розповідали про фотовиставку, присвячену жінкам, чиї чоловіки, діти, батьки служили в 30-й окремій механізованій бригаді імені князя Костянтина Острозького і зникли безвісти на Бахмутському напрямку.

Фото надані Костянтином Бобрищевим та Олександром Розумом

66

Читайте нас у Facebook