«У полоні нас змушували читати підручник з історії рф, від якого волосся ставало дибки»: маріуполець Петро Супрун провів у полоні понад чотири роки

«На „Азовсталі“ деякі хлопці наклали на себе руки»

Офіційно до батальйону «Азов» Петро Супрун приєднався вже під час повномасштабної війни. До цього він кілька років допомагав «Азову» як волонтер. У Маріуполі Петра багато хто знав як звукооператора міської філармонії, без роботи якого не обходився жоден міський захід — концерт, фестиваль чи виступи відомих політиків. Під час одного з таких заходів він і познайомився з бійцями батальйону «Азов».

— Ще у 2018 році я запропонував їм свою допомогу, — розповідає «ФАКТАМ» Петро. — І коли почалося повномасштабне вторгнення, був поряд. Дружину Аню з донькою Поліною, якій на той момент було шість років, вивіз до батька Ані в село неподалік Маріуполя (пізніше виявилося, що це теж було не найкращим місцем для евакуації), а сам повернувся до хлопців. У Маріуполі я під обстрілами розвозив людям воду, їжу та ліки, допомагав «Азову», коли їм щось було потрібно. У результаті мені запропонували офіційно приєднатися до батальйону. Я це зробив, тож на «Азовсталі», коли росіяни взяли нас у кільце, вже був у статусі бійця батальйону «Азов». Нас тоді доєдналося до «Азова» таким чином двоє: я і Олександр Куранов, який досі перебуває у полоні.

— Страшні 82 дні на «Азовсталі» в умовах повного оточення, без достатньої кількості їжі та води, під бомбардуваннями — що допомогло вам пережити цей період? Чи залишалася надія?

— Залишалася, але, на жаль, не в усіх. Деякі хлопці наклали на себе руки. Був один хлопець, який вистрілив собі в обличчя. Куля вибила йому лобову частину, але він не одразу загинув і перед смертю казав, що хоче жити… Не в усіх була короткоствольна зброя — деякі шукали щось, за допомогою чого можна було б швидко вчинити суїцид. Але це не моя історія. Я відчував, що зі мною Бог, відчував молитви дружини, доньки, мами — це те, що допомагало мені триматися.

— Коли у травні 2022-го «азовців» взяли у полон, була надія, що за три-чотири місяці їх обміняють, — розповідає «ФАКТАМ» дружина Петра Анна Супрун. — Те саме мені казав чоловік у наших листуваннях: мовляв, не переживай, через пару місяців буду вдома. На той момент із Петром ще був зв'язок.

— Ви справді у це вірили чи просто заспокоювали дружину? — запитую у Петра.

— Частково вірив, частково це справді було для Ані. Хотілося вірити у краще — точно не в те, що замість чотирьох місяців це будуть чотири роки полону. За ці роки я побував у трьох місцях: в Оленівці, Таганрозі, а потім у Кізелі Пермського краю рф. Перші місяці був зв'язок — міг навіть зателефонувати, потім — писати дружині повідомлення з телефону товариша. Щоб Аня знала, що це я, згадував деталі з нашого життя, які не міг знати ніхто сторонній. Наприклад, доньку Поліну ми хрестили як Пелагею. Або писав: «Моя Кхалісі». У «Грі престолів» кхал Дрого так називав свою кохану, і я так раніше називав Аню. Говорив їй: «Моя Кхалісі, люблю тебе від землі до місяця і назад».

— Наші кодові фрази допомагали переконатися в тому, що пише мені справді чоловік, — каже Анна. — Подзвонити Петру вдалося лише один раз — у червні 2022-го, наступного дня після річниці нашого весілля. Ми домовилися в один час щодня дивитися на небо й шукати Велику Ведмедицю. Тому що коли ми одночасно на неї дивимося, то ніби пов'язані одне з одним, хоч як би далеко не були. Я навіть купила собі обручку з двома ведмедицями, яку постійно гладила і практично стерла… А потім трапився теракт в Оленівці — і після цього повідомлення від Петра більше не приходили.

Читайте також: «Ті, хто вижив, виповзли на дорогу. І на цій дорозі лежали»: сповідь медика, що пережив теракт в Оленівці

Першу добу після трагедії в Оленівці Анна називає найстрашнішою у своєму житті. Тоді стало відомо, що внаслідок пожежі в колонії загинули десятки українських полонених, а від самого Петра не було жодних звісток.

«Я заборонив собі думати про сім’ю»

— Того вечора я вже ліг спати, — розповідає про події страшної ночі Петро. — Ми вже звикли до нескінченних прильотів та пострілів, але тут мене розбудив запах гару, палаючої плоті — запам'ятаю його на все життя. Ми з хлопцями вийшли з барака на вулицю й побачили, що решта бараків горять. Наш уцілів лише тому, що був далеко. Клуби диму, стогін, крики… Люди горіли живцем. Пам'ятаю крик хлопця — він був десь у вогні й кричав не своїм голосом, мабуть, понад годину: ніхто не міг до нього дістатися. Окупанти особливо й не поспішали на допомогу. Вони потім лише забрали кілька людей, яким ще можна було допомогти: тих, хто був у важчому стані, розподілили по лікарнях, тих, хто постраждав менше, — у штрафні ізолятори.

— Тільки за добу до мене дійшла інформація, що Петро вижив, — каже Анна. — Але після того не було жодного дзвінка й жодного повідомлення. Ускладнювало ситуацію ще й те, що Петро, по суті, не військовий — він волонтер, який на паперах приєднався до «Азова», вже бувши на «Азовсталі». І в мене, на відміну від дружин полонених військовослужбовців, не було можливості зв'язатися з його командуванням. Не було ні командира, ні військової частини, де б про нього щось знали, бо насправді він цивільний. Доводилося по крихтах збирати інформацію з різних джерел. Надію на те, що Петро живий, давали розповіді очевидців — людей, яких протягом цих років обміняли та які розповідали, що перетиналися з моїм чоловіком у якомусь із місць, де його утримували.

— Близько двох років я був повністю ізольований від будь-якої інформації, — розповідає Петро. — Росіяни казали, що нас усі покинули, ми нікому не потрібні, а України вже немає, її територію розділили між росією та Польщею. Так вони намагалися нас зламати. Більш-менш правдива інформація почала доходити лише тоді, коли до нас перевели полонених з інших СІЗО — деякі з них мали зв'язок із родичами, і ми хоч щось дізналися.

— Катування були не лише психологічні, а й фізичні?

— Не можу тут розповідати деталі, але, так, росіяни це називали «фізичним зауваженням». «Фізичне зауваження» можна було отримати за будь-що — наприклад, якщо відмовився читати вголос те, що тобі кажуть, чи неправильно заспівав гімн росії. У Кізелі це було одним із видів тортур — співати гімн рф шість разів на день. У ті моменти я думав про одне: сподіваюся, що полонені росіяни не виконують гімн України, не хочу, щоб ці виродки очорняли наш гімн. Змушували читати російську літературу чи, наприклад, їхній підручник з історії для десятого класу. Красива на вигляд, яскрава книжка, від змісту якої волосся ставало дибки. Якщо коротко, то там про те, що українці — це нацисти, а росія — єдина у світі країна, яка рятує всіх. Ще нас примушували читати пропагандистські брошури. В останньому місці утримання черговий вимагав, щоб ми читали їх уголос. Те, що зір не дозволяв мені нормально читати, нікого не цікавило.

Нікого не цікавило й те, що ти, наприклад, захворів. Доки не опинишся на межі смерті, допомоги не чекай. Я так мало не помер від гнійного фурункульозу. Поки чиряк на нозі розростався, а температура трималася близько 38, мої скарги ігнорували. І лише коли гнійний процес зайшов надто далеко, нога прогнила майже до кістки, а я з температурою 40 уже був, як овоч, вони схаменулися і почали колоти мені все, що в них було. При цьому ще й знущалися. «Зараз ногу тобі відрізатимемо», — говорили зі сміхом.

— З вами в камері були інші полонені?

— На щастя, так, — в одиночній камері я навряд чи все це витримав би. Я був у камерах на двох, на трьох, потім — на вісьмох, але нас там було дванадцять. Це було складно, проте ми весь час розмовляли. Теми знаходили різні. Наприклад, хлопець, який усе життя у селі займався молочним господарством, розповів всі нюанси того, як пастеризувати молоко, як варити сири та навіть як різати свиню. Ще ми з хлопцями детально обговорювали автомобілі, двигуни різних моделей.

На якомусь етапі я заборонив собі думати про сім'ю, бо це було надто боляче. Мені було простіше думати про якісь двигуни або про базові потреби — поїсти, поспати, не замерзнути, не бути побитим. Дехто переживав, що, поки вони в полоні, їх можуть не дочекатися дружини. У мене навіть таких думок не було, бо я точно знав: Аня мене чекатиме. Десять років, двадцять, тридцять — скільки завгодно. Траплялися моменти, коли я майже про це жалкував. Думав, що якщо я тут і справді на десятиліття, то краще б Аня була не одна. Але це неможливо. Ми з нею разом ще зі школи, і це той випадок, коли ти впевнений у людині на всі сто відсотків.

Читайте також: «Я їздила шукати чоловіка по колоніях і в’язницях окупованої частини Донбасу»: дружина полоненого «азовця», який був тяжко поранений в Оленівці

«Святий Миколаю, якщо ти не можеш повернути тата, подаруй мені, будь ласка, телефон, яким я могла б з ним спілкуватися».

— Я нічого не знав про дружину та доньку кілька років, — каже Петро Супрун. — І лише у квітні раптом отримав від Ані листа через Червоний Хрест. Дружина написала, що зріст доньки — вже 134 сантиметри, і ми з хлопцями у камері вирахували, що вона мені вже до плеча. У 2022 році вона була зовсім дитиною… Хлопці в камері плакали разом зі мною. Відповідати на лист мені було заборонено.

— Ви дозволяли собі думати про можливий обмін?

— Спочатку так. Чекав певних дат — Великодня, Нового року. Намагався щось вираховувати, заспокоював себе: мовляв, зараз не обміняли, але, можливо, наступного разу… Потім перестав це робити — втомився розчаровуватися. І коли вже справді відбувався обмін, я не вірив. Чув історії, коли полонені вже стояли біля літака, а росіяни їх розвертали й зі сміхом повідомляли, що обміну не буде, мовляв, їдеш до іншого СІЗО. Тому навіть коли ми вже сиділи в автобусах і бачили, як з українських автобусів виводили полонених росіян, я все ще боявся допустити думку, що це насправді відбувається.

— Всі ці роки я ні на секунду не переставала вірити, що Петро повернеться, і готувалася до моменту, коли його обміняють, — каже Анна. — На кожне свято купувала чоловікові подарунки — зараз він нарешті зміг їх отримати. Купувала одяг, адже всі наші речі залишилися у Маріуполі. Читала багато літератури про те, як поводитися з людиною, яка повернулася з полону, працювала з психологом — його, до речі, дружинам військовополонених надає держава, і я всім рекомендую скористатися цією послугою. І не було, напевно, дня, коли б я не боролася за визволення чоловіка — нескінченними листуваннями з різними інстанціями, участю в акціях, пошуками людей, які можуть допомогти.

Евакуювавшись із Маріуполя навесні 2022-го, ми з донькою опинилися у Швейцарії. Це нейтральна країна, де війну називають конфліктом, а на мітинги не можна виходити із символікою «Азова». Але через громадські організації я знайшла тут українок, чиї чоловіки теж були в полоні, — і ми зверталися куди тільки могли. Шукали третю країну, яка могла б виступити посередником (спочатку обговорювалася Туреччина, потім — Швейцарія), ходили в офіс Червоного Хреста як на роботу. Там тобі мило посміхаються, але рідко можуть допомогти. Але я так атакувала їх своїми зверненнями, що у 2025 році Петро все ж таки отримав мого листа.

Попри повне нерозуміння багатьма швейцарцями того, що відбувається (тут тебе запросто можуть запитати, чому, щоб дістатися до України, не можна просто сісти на літак, і не можуть повірити, що в мене не було контакту з полоненим чоловіком, адже, згідно з Женевською конвенцією, він має бути), я була рада можливості давати інтерв'ю місцевим виданням і порушувати питання українських полонених. Безумовно, були за ці роки дуже важкі моменти — коли стукаєш у всі двері, сподіваєшся, але нічого не відбувається.

Інформації про те, чи людина є у списках на обмін, ніхто не надає. Більше того, від деяких українських інстанцій я отримувала дивні відповіді про те, що Петро вважається зниклим безвісти, хоча було багато свідчень від різних людей, що вони бачили його у російських колоніях. І ця ситуація, на жаль, не виняток — багато дружин і матерів чекають на своїх близьких із полону ось уже п'ятий рік. Знаю тих, хто не дочекався, — люди померли у полоні. Українських полонених утримують у жахливих умовах — ось Петро розповідав про співкамерника, який за зросту два метри важив 45 кілограмів… Історії, коли людина померла після двох-трьох років полону, — на жаль, не рідкість. Я і зараз постійно переписуюся з дружинами полонених, намагаюся допомогти. Мій телефон, як і раніше, — це десятки чатів на цю тему.

А ще, прокидаючись уночі, я й досі перевіряю, коли чоловік востаннє був у мережі. Здається, ця звичка зі мною вже назавжди. Донька всі ці роки набирала татів номер… Усі загадані на день народження та Різдво бажання були про одне — щоб повернувся тато. Минулого року Поліна у листі до Святого Миколая написала: «Святий Миколаю, якщо ти не можеш повернути тата, подаруй мені, будь ласка, телефон, яким я могла б з ним спілкуватися». У день, коли її бажання здійснилося і вона почула голос тата, вона відмовлялася йти спати: боялася, що засне, а все це виявиться просто сном. Скажу чесно, такий самий страх був і в мене.

Зараз Петро Супрун перебуває на реабілітації, після чого Анна з донькою приїдуть в Україну й вони нарешті зустрінуться.

Раніше «ФАКТИ» розповідали історію «азовця», який дивом вижив в Оленівці.

63

Читайте нас у Facebook