«М*скаль завжди добиває»: ветеран про страх на фронті, ампутацію і нове життя
Коли за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення Олексія Чевичко з Запоріжжя друг запитав що він робитиме, якщо почнеться «велика» війна, чоловік не знайшов, що йому відповісти. Працюючи комплектувальником на місцевому ливарно-механічному заводі, Олексій був людиною далекою від військової справи. Строкову службу не проходив, мав «білий» квиток, та й взагалі не вірив, що в ХХІ сторіччі можливі такі жахливі бойові дії. Та доля розпорядилася так, що чоловік опинився на передовій, вижив після важкого поранення, втратив ногу, але довів самому собі, що життя після ампутації не закінчується. Свою історію ветеран розповів «ФАКТАМ».
Зі сталевара у військового
Олексій зізнається, що до останнього сподівався на те, що здоровий глузд у північного сусіда візьме гору і ніякої війни не буде.
- Я думав, що на тій стороні є якісь притомні люди, які не дадуть цьому відбутися. Але адекватних там не знайшлося, — каже чоловік.
24 лютого 2022 року Олексій прокинувся від звуків ракетних ударів. Попри це він, як і багато українців того ранку, все одно вирушив на роботу. Завод працював, але про роботу майже ніхто вже не думав.
- Всі колеги сиділи в телефонах, шукали інформацію, ніхто нічого не розумів, — зазначив ветеран.
Не маючи військового досвіду, чоловік почав із того, що було йому під силу, — волонтерства. Але чим ближче російські війська підходили до Запоріжжя, тим сильніше він відчував, що цього недостатньо. Все змінила одна сімейна зустріч.
- 8 березня до мене з дружиною в гості завітала сестра з хлопцем. Він був у формі та зі зброєю. Я спитав: «Де ти?» Він відповів, що служить в добробаті. Я тоді ще не знав, що це таке, та згодом дізнався і сам доєднався до добробатів в Запоріжжі, адже м*скаль йшов дуже швидко і всі думали, що вони будуть лізти на Запоріжжя, — пояснив військовий.
.JPG "Олексій не мав військового досвіду і почав з волонтерства, але потім доєднався до ТрО")
Майже рік Олексій прослужив у добровольчому формуванні, виконуючи завдання із захисту міста. Разом із побратимами вони патрулювали берег Дніпра та входили до складу мобільних вогневих груп, які полювали на російські дрони.
Коли ж добробати розформували, Олексій навіть не розглядав можливість повернутися до цивільного життя.
- Ми з хлопцями вирішили, що ми ж готувалися, маємо навички, тому лишатись в місті сенсу немає і пішли в 128-му ТрО, — зазначає боєць.
Читайте також: «Я був вражений тим, що сталося в Бучі»: військовий про польоти на дронах, поранення та другий день народження
«Думав, що додому вже не повернусь»
Так чоловік опинився на Донеччині — окопи, обстріли, фронтовий побут і життя, де кожен день може стати останнім. Але страх, говорить Олексій, виявився не таким, як його уявляють ті, хто ніколи не був на війні.
- Ті, хто більше за всіх кричав, що треба йти валити м*скалів, вони найперші налякалися. Я ж мав розуміння, куди я йду, тому для мене все, що відбувалося на фронті не було здивуванням. Ясна річ, що коли по твоїм позиціям насипають, то це страшно. Та мозок ще той шахрай: коли ти знаходишся в бліндажі, мозок тобі каже, що ти в безпеці і боятися не варто. І я не боявся, — пригадує доброволець.
Та в березні 2024 року під час виконання бойового завдання Олексій зазнав важкого поранення.
- Ми з побратимом виходили з позицій і в цей час почався обстріл. Я почув вихід, побачив його, опустив погляд до землі і одразу побачив спалах під ногами. В наступний момент я вже стою навкарачки. Спочатку не надав цьому значення: ну щось гепнуло, я впав, трохи заніміла нога. Я вирішив, що все добре і треба рухатися далі, — каже військовий.
Лише за мить Олексій зрозумів, що продовжити шлях уже не зможе.
- Я підвівся, наступив на ліву ногу і почув хрускіт кісток. Зрозумів, що нога зламана. Скерував побратима в окоп і сам туди вирушив, тому що лишатися на відкритій місцевості пораненому не варто: м*скаль добиває завжди, — зазначив ветеран.
До укриття він діставався вже повзком. Каже, хотілося тоді лише одного — заплющити очі.
- Дуже хотілося спати. Думав про те, що додому я вже навряд чи повернуся. Сумував, що більше не зможу обійняти дружину та вибачитись перед нею, адже я їй обіцяв, що повернуся додому живим і з перемогою, — розповідає співрозмовник.
Побратими змогли врятувати Олексія і надати йому першу допомогу. Але евакуацію постійно зривали російські обстріли та штурм. З турнікетом на нозі військовий провів понад добу. Цього вистачило, аби розвинувся турнікетний синдром. Уже в Запоріжжі лікарі були змушені ампутувати кінцівку.
«Для мене немає обмежень»
Та прокинувшись після операції, Олексій здивував навіть самого себе.
- Коли зрозумів, що у мене вже немає ноги, я подумав: «Ну якщо я таке вже пережив, то все, що чекає на мене в майбутньому, просто порох». Я все переживу і зможу. Для мене немає обмежень, — пригадує чоловік.
Єдине, що тоді по-справжньому його непокоїло, — реакція дружини.
- Я ж чув багато історій, коли після ампутації хлопців кидають дівчата, дружини, — зазначив Олексій.
Та її реакція виявилася зовсім іншою. Побачивши чоловіка і почувши його звичні жарти, вона зрозуміла, що війна не забрала людину, яку вона кохає.
.jpg "Олексій на реабілітації")
Попереду на ветерана чекали місяці реабілітації та протезування у Львові. Першими супутниками стали страх упасти й тростина.
- Було тяжко. Був страх падіння, тому довгий час я ходив з тростиною. А потім одного дня я кудись дуже сильно поспішав і вийшов з дому без неї. На вулиці отямився: я ж паличку не взяв! Та вирішив вже не повертатися. Ну впаду, то й впаду. Дружина це підмітила і сказала, що якщо ще раз побачить мене з тростиною, то я нею і получу. І з того часу я став ходити без допомоги. Так, спочатку мене дратувало, що я дуже повільний, мене навіть літні люди обганяли. Та все прийшло з досвідом: спочатку техніка, а потім швидкість, — пояснив боєць.
Сьогодні Олексій уже не лише впевнено пересувається без сторонньої допомоги, а й активно займається спортом. Одним із найемоційніших випробувань став похід у гори.
- Так, я там впав мільйон разів, але емоції, перевірка самого себе на що я здатен — це потужно, — ділиться ветеран.
Зараз Олексій живе та працює у Львові в центрі національно-патріотичного виховання.
- Спочатку дуже боявся. Це ж робота з дітьми, а раптом я скажу чи зроблю щось не так і зламаю дітей? Та потім вирішив — ну якщо мене запросили, значить все буде добре, — каже боєць.
Озираючись назад, він переконаний: рішення стати на захист країни було єдино правильним. І пояснює його ветеран дуже просто.
- Я керувався почуттям справедливості. Мій дім намагаються забрати якісь покидьки і розповідають мені, як мені тут жити. А я цього не люблю. Саме я визначаю як мені жити і що робити, — резюмував Олексій Чевичко.
.jpg "Зараз Олексій живе та працює у Львові")
Українці з інвалідністю можуть отримати допомогу на сайті організації EnableMe Ukraine. Поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу ви можете у спільноті EnableMe.
Раніше у «ФАКТАХ» військовий з Донеччини Олександр Андрієнко розповів про бої під Бахмутом, ампутацію та тріумф на «Іграх нескорених».
98Читайте нас у Facebook
