Конкурс "ФАКТОВ" "Война и мир глазами детей": второй тур (обновляется)

«ФАКТЫ» при поддержке Управления военно-гражданского сотрудничества CIMIC продолжают конкурс детских рассказов «Война и мир глазами детей». Напомним, что по результатам первого этапа конкурса призы получили более 40 ребят.

Второй тур, итоги которого будут подведены 8 марта, посвящен женщинам: матерям, сестрам, учительницам, волонтерам, врачам, медсестрам, военнослужащим. Всем тем, чьи героические поступки, подвиги и доброта вас поразили.

О многих из них «ФАКТЫ» уже писали. Это и Евдокия Кулинич, жительница поселка Шульгинка Луганской области, которая в 2014 году в течение четырех месяцев каждый день с утра до вечера стояла у дороги с украинским флагом и пирожками и приветствовала проезжающих в зону АТО украинских военных, и Яна Зинкевич, медик-доброволец, возглавившая медицинский батальон «Госпитальеры», которая пострадала в тяжелейшей автоаварии, долго лечилась, родила дочку и недавно вернулась к своим обязанностям, и запорожский волонтер Елена Кунева, усилиями которой вернулся к полноценной жизни 12-летний Коля Нижниковский после того, как взрывом боевого снаряда ему оторвало обе ноги и руку. А о скольких наших девочках, девушках, женщинах и бабушках страна еще не знает. Это они пекут пирожки, лечат и помогают чем могут военным и переселенцам, собирают и отвозят посылки, да просто согревают добрым словом и своим теплом. Напишите нам о них. Сказать им «спасибо» — это самое меньшее, что мы можем.

Уже начали приходить первые работы второго этапа конкурса «Война и мир глазами детей», а мы все еще получаем письма с благодарностями от победителей первого этапа и их одноклассников, которые радуются победам своих друзей.

***
Пише вам учень 11-го класу школи № 12 м. Луцька. На даний час з однієї сторони України у нас іде війна, а з іншої — я спокійно ходжу в школу, допомагаю мамі, читаю газети. Правду кажучи, тільки деякі статті, які порадить мама. От і зараз я пишу з її «подачі». З одного боку, хотілося б виграти приз, а з іншого — зробити добре діло, щоб Україна дізналася, що і в нас в Луцьку є достойні великої поваги люди, які хоч і не на передовій, але наближають перемогу і допомагають нашим захисникам більш ніж я і як, напевно, більшість населення.

Якось ми вже звикли до ситуації, що зараз є дуже багато волонтерів: чоловіків, жінок, дітей. Але про жінку-волонтера, якій присвячений мій лист, знають небагато людей. Ця жінка виглядає дивно в цій ролі. Мені здається, що інформація, написана в «ФАКТАХ» відкладеться в головах людей більше, ніж сюжет по телебаченню. Мова піде про моїх земляків з Луцька — подружжя Мазуриків, а точніше, про Валентину Мазурик. Я не знаю, чи дякувала їй міська влада за її подвиг, але думаю, що про неї мають знати люди, а колись і написати в підручниках з історії.

Вони обоє з чоловіком — пенсіонери-інваліди, обоє не бачать, а пані Валентина ще й не чує. Як їм живеться у наш важкий час?! Але з початку АТО пані Валентина допомагає бійцям і плете рукавички. Їх вона зробила понад 600 пар. Ви тільки уявіть цю картину: сліпа, глуха жінка — і плете рукавички. Так, їй допомагає чоловік, але він теж сліпий. Правда ж, ситуація?! Вона казала в інтерв'ю місцевій газеті (я не пам’ятаю вже, якій), що нитки відчуває на дотик, а над однією парою працює біля 4 годин. А чому взялася за таку нелегку як для неї справу? Ви не повірите — син на сході. Такі у нас в Україні закони. Не один раз думав: «От закінчу школу і буду тікати з цієї „безглуздої“ країни». Але… почую ось такі історії, подивлюсь, як мама (теж інвалід) старається для мене, і виникає думка: на кого їх, таких, залишити? Треба вчитись, працювати тут і міняти щось самому".

РЕКЛАМА

Пані Валентина за порадою сина плете рукавички без пальців (щоб краще тримати зброю), нитки привозять волонтери, чоловік допомагає і є єдиним зв’язком зі світом. Спілкуються вони на дотик. Ось така у нас у Луцьку є волонтерка, і ви, я думаю, теж погодитесь, що про це треба написати. Це все, що я міг зробити зі свого боку для неї. А вас дуже прошу: вона ні в кого нічого не просить, але, здається, їй теж можна допомогти відновити слух.

Може, хтось подбає і про неї.

Дякую, що прочитали! Можливо, після мого листа зміниться життя людини, а інші задумаються над тим, що вони можуть більше зробити і для солдатів, і для свого ближнього!

РЕКЛАМА

Назарій Пархомчук, м. Луцьк

***
Коли ми, шестикласники, дізналися, що газета «ФАКТИ» оголосила конкурс на кращий твір «Війна і мир очима дітей», то вирішили взяти участь у ньому, бо про війну, на жаль, знаємо більше за всіх. Ми чули, як звучить війна з її вибухами, як вона виглядає з її розбитими вікнами, дахами і стінами, ми бачили нашу зруйновану школу. А ще ми вміємо бути вдячними за ту увагу, добро і, звичайно ж, подарунки, які ми отримуємо.

За участь у конкурсі Колеснікова Альона отримала фотоапарат і весь наш шостий клас має можливість робити фотознімки для шкільної стінгазети, фотовиставок, конкурсів. А ще нашому однокласнику Маркохаю Віталію подарували форму справжнього футболіста спортивного клубу «Динамо» з автографами всіх футболістів цього клубу.

Так, мрії здійснюються. Але найзаповітнішою нашою мрією є бажання миру на нашій багатостраждальній землі.

І ваша газета «ФАКТИ» (її нам привозять співробітники цивільно-військового співробітництва) робить неоціненний внесок у боротьбу за мир, бо сповідує правду про війну на весь світ.

З повагою ваші читачі,
учні 6-го класу Гранітненської ЗОШ І—ІІІ ст.
Волноваської районної ради Донецької області

Офицеры группы гражданско-военного сотрудничества ВС Украины доставили подарки призерам конкурса в Волновахском районе Донецкой области, которых оказалось довольно много.

На Луганщине призы были вручены четырем юным победительницам нашего конкурса, трое из которых проживают в городе Северодонецке, а еще одна — в Рубежном. Благодаря участию волонтерской организации «Сердца матерей Кировоградщины» дети получили в подарок и мягкие игрушки.

Фильм «Война глазами детей», посвященный нашему конкурсу, смотрите здесь

На первом этапе конкурса «ФАКТОВ» «Война и мир глазами детей» у нас не было писем от ребят из Авдеевки. Но несколько детей, приславших свои сочинения в редакцию, живут в Красногоровке. Это ближайший к обстреливаемой днем и ночью из вражеских орудий многострадальной Авдеевке. «Бой слышен не то слово. По прямой тут расстояние девять километров, — рассказал глава военно-гражданской администрации Красногоровки Олег Леванчук. — А если на девятиэтажку забраться, так и видно хорошо. Страшновато».

Сейчас мы перечитываем письма этих ребят, больше всего мечтавших о том, чтобы в новом году наконец наступил мир. И понимаем, что в эти страшные дни мечта кажется им очень далекой…

***
«Я не знаю, до кого звертаюсь, але як добре, що можна написати листа людям, які можуть мене зрозуміти, яким можна поплакати. Проте не думайте, що я намагаюсь вибити сльозу, ні. Мене звуть Діма, прізвище Коротков. Я життєрадісний, жвавий, активний в діях. Мешкаю в місті Красногорівка Мар'їнського району Донецької області. До війни я не замислювався, що таке родина, я був щасливий і безтурботний.

Так сталося, що саме жахлива війна забрала в мене маму.

Ми з мамою, сестричкою Каріною з початку війни багато бідували. Матуся дуже боялася за нас і змушена була шукати безпечне місце. Ми опинилися в Криму. Там на нас очікували лише незгоди й проблеми.

В травні 2016 року ми повернулися додому. Мама захворіла. Через тиждень ми її поховали. Вона все говорила, що для лікування потрібні гроші, а їх не було. Зараз нам дуже її не вистачає. Вона була молода й вродлива, найкраща людина в світі. Я думаю, що, якби не війна, так би не сталося.

Я хочу сказати, що страхіття війни в нашому місті продовжуються й зараз, і тепер мені необхідно піклуватися про дідуся й сестричку. Я більше не хочу нікого втрачати. Хочу, щоб нашу єдину в місті українську школу відновили, щоб ми більше ніколи нічого не боялися".

«Третя година ночі. На небі поодиноко сяють зірки. Зимно і пусто на душі. Я знаю, що інші діти у моєму місті теж зараз не сплять… Так останні три роки проходить майже кожна ніч у моєму місті.

Моє місто — Красногорівка. Місто, яке майже повністю перетворилося на руїни. Але, усупереч поширеній думці, тут все ще живуть люди. Тут працюють декілька шкіл і дитсадків. Працюють декілька магазинів і лікарня. У кого була можливість виїхати — виїхали, але багато людей залишилися у рідних домівках, маючи надію на відновлення міста.

У моєї мами була подруга — Ася. У неї двоє дітей. Але нещодавно її не стало — війна забрала. І у дітей більше немає матері — війна забрала. А у батьків немає дитини — війна забрала. Таких випадків безліч: з кожним днем стає все більше. Люди! Припиніть це! Ми — діти Донбасу. Ми хочемо миру і спокою! І ми хочемо, щоб нас нарешті почули!

…Ранок. Ще чийсь будинок зруйновано. Війна проковтнула ще чиїхось дітей чи батьків. Але ми йдемо до школи вчитися, не дивлячись ні на що. З буханцем хліба в руках прямують дідусь і бабуся. Думаю, вони вже пережили одну війну, але тепер вона повернулася знову. На обличчях, вкритих зморшками, смуток, втома. Дітей у них більше немає — війна вбила. І вони залишились зовсім одні. Він — останнє, що залишилось в неї. Вона — останнє, що залишилося в нього. Разом вони пережили одну війну. Але навряд чи переживуть цю. Я доходжу до школи. Сьогодні першокласників у першу чергу вчать, як правильно падати на підлогу, закриваючи рученятами голови, коли починається обстріл. І як поводитися, щоб під час прогулянки не підірватися на міні. І я розумію, що це ненормально. І я кажу собі: «Досить! Досить! Всі ці діти ні в чому не винні! Ті бідолашні люди, яких я щодня бачу на вулиці, ні в чому не винні! Досить! Вони цього не заслуговують».

Я учениця 8-го класу, мені 14 років. У вільний час я дуже люблю читати книжки і робити різні фото на свій телефон. Фотографувати я люблю з раннього дитинства. Фотографую природу свого рідного краю, фотографую цих прекрасних людей. Насправді всі люди прекрасні. В кожному з нас є щось хороше, потрібно тільки вміти це бачити. На мою думку, поганих людей не існує, існують лише гарні люди, які роблять погані вчинки. Але навіть у цих людей в серці є доброта. Їм потрібно тільки прислухатися до свого серця.

На Різдво у мене є лише одне бажання: я хочу фотографувати мирне небо і щасливих людей. Дорослі, будь ласка, припиніть війну!"

Синидяк Анастасія,
учениця 8-го класу
Красногорівської школи № 3

***
Я хочу розповісти про мою матусю. Моя мама найкраща! Коли наше селище обстрілювали вдень і вночі, ми нікуди не виїздили. У моєї улюбленої мами дуже важлива робота. Вона завідуюча господарством в лікарні. Навіть коли стріляли з гармат, мама ходила на роботу.

Коли через обстріл не можна було проїхати додому на машині, вона залишала її у друзів і йшла пішки через ліс. Їй було дуже страшно.

І на роботі і вдома моя мама всім потрібна. Я її дуже люблю. Я вважаю, що вона справжній Герой!

Одинцов Ілля, 10 років, 3-Б клас,
Станично-Луганська ЗОШ № 1,
смт Станиця Луганська, Луганська область

***
Доброго дня!

Нещодавно дізналася про конкурс «ФАКТІВ» «Війна і мир очима дітей». Плакала, коли читала, що переживають діти, які живуть у зоні військових дій.

Наші діти знають про війну небагато. Інколи дорослі читають їм оповідання про війну, вони грають в комп’ютерні «стрілялки» та у «війнушку», приходять до нас волонтери, учасники АТО.

На щастя, у нас не стріляють і наші діти спокійно ходять до дитсадка. Але вчора мама Насті розповіла про медсестру, яка не боялася, рятувала поранених бійців, і її вбили. Дівчинка зі сльозами на очах розповідала про це іншим дітям групи. Ніхто з дітей не залишився байдужим і просили мене розповісти їм про цю мужню жінку — справжнього героя. Я дізналася, що мова йшла про санінструктора Наталію Хоружу, яка загинула 2 лютого під вогнем терористів, коли рятувала поранених бійців на передовій. Знахабнілий ворог прицільно розстріляв машину з Червоним хрестом. На тій війні вона була лише 5 місяців, але зуміла спасти багато життів. Була доброю, лагідною, завжди допомагала слушною порадою. Наталя не встигла отримати свою нагороду за відвагу, до якої була представлена, отримає її вже посмертно. У неї залишилась дочка, яка може гордитися такою мамою! Вічна пам’ять та слава цій героїчній жінці!

А ще в Україні понад 2000 жінок визнані учасниками бойових дій. Справді кажуть, коли в інших народів героїчні жінки лише трапляються, то в Україні тільки такі і народжуються.

Ніколи не сподівалась на таку реакцію своїх маленьких вихованців, коли розповідала їм про цю мужню жінку. Їм було не лише цікаво, вони пропустили цю історію через свої маленькі сердечка. «Що ж ми можемо зробити, ми ж не вміємо писати?» — хвилювалися вони. Тоді мудрі дівчатка запропонували привітати дочку мужньої Наталі з жіночим святом подаруночком, зробленим своїми руками, та ще раз нагадати, що вона може пишатися такою героїчною мамою. Добре було б, якби ця дівчина дізналась про подарунок від наших дітей.

Не знаю, чи потрібно розповідати дошкільнятам про справжню війну? Як, не травмуючи ніжні дитячі душі, розповісти дітям про війну? Відповідь підказує саме життя.

Вихователь Наталія Олександрівна
та діти старшої групи ДНЗ № 3
м. Прилуки Чернігівської області

***
Доброго дня, шановна редакціє! Я довго думав над тим, про яку саме жінку вам написати, да так й не визначився. Спочатку хотів розповісти про Тіну Кароль, вона моя улюблена співачка, але ви і так все про неї знаєте. Мама сказала, що потрібно розповісти про якусь героїню сучасну, але я таких не знаю. Це я так спочатку думав. Мені вважалось, що все, що роблять мої близькі, знайомі жінки, так буденно, так звичайно. Я ніколи до цього не замислювався над цим. Ваш конкурс став для мене як своєрідний «пінок», я почав вдивлятися в справи та дії моїх жінок і так здивувався. Які ж вони працьовиті, хоробрі, завзяті, наполегливі, щедрі, лагідні, кохаючі, віддані — справжні сучасні героїні.

Я живу в місті Краматорськ — перлині машинобудування та металургії України. Вже майже три роки наше місто переживає не найкращі часи. Спочатку була війна у нас в місті. Я тоді ходив до дитячого садочку. Ніхто не міг повірити, що це можливо в центрі Європи та в двадцять першому столітті. Коли нам дзвонили рідні та знайомі з різних міст і мама їм казала, що Краматорськ бомблять, усі казали, що це казки. А нам було не до казок. Хоча в садочку наші вихователі, чарівні жінки, нас заспокоювали саме казками та посмішками. Коли щось вило на вулиці, вони грали з нами в гру «хованки» та ховали всіх під всіма поверхами та в підвалі. Виховательки та няні нас обіймали і знов розповідали добрі казки, як феї. Потім моя мама вперше відправила мене до бабусі в Горлівку на декілька днів. Я ще ніколи не залишався на ніч без батьків. Але ці декілька днів дуже розтягнулися, і мама їздила з Краматорську до Горлівки через день. Бо в Горлівці був я, а в Краматорську — батько на НКМЗ (Новокраматорський машинобудівний завод. — Ред.) та мамина робота. Їй було дуже страшно, але вона їздила та їздила, бо любить нашу родину. Тому мені вже було і не страшно. Моя бабуся прийняла у себе ще одну родину з Краматорська, біля їх дому було лихо. В домі у бабусі на той час стало п’ятеро дітей, троє дорослих та старенька її мама, моя прабабуся. І на всіх вистачало любові, уваги та смаколиків. Ввечері всі збиралися на великому дивані та обіймалися. Але лихо прийшло до Горлівки. Мама вивозила мене до Краматорську через Донецьк, бо всі дороги до рідного міста були одразу перекриті. Я пам’ятаю, що, коли ми вже їхали з Донецька до Краматорська, під'їхали до якогось моста, який нависав над нами, а з нього звисав потяг. Але іншого шляху не було. Мама закрила мене собою, щоб я не злякався. А вона вся аж тремтіла. Додому ми доїхали далі без пригод. Коли я прийшов до садочку, то дізнався, що наша вихователька звільнилась та пішла працювати до військових на аеродром. Ми так нею пишались, що вона буде допомагати не тільки нам, а всій Україні.

Кожен день моя мама, бабусі, вчителька, вихователі дарують мені частинку себе, навчають, кохають, захищають — і це безумовно та безкорисливо, не дивлячись на важкі часи та інші якісь події. Озирніться. Такі жінки навколо кожного. Милі, красиві, ніжні, відважні, хоробрі — наші сучасні героїні. Вони згодні на все, щоб було добре їх родинам і країні — милій Україні. І як обрати, про яку саме героїню писати? Наша країна — жінка Україна — сама героїня.

Я пишаюсь, що я українець, моя країна — жіночна Україна, а жінки її — найжіночніші в світі — милі, красиві, ніжні, відважні, хоробрі…

Валера Кабельков, учень 2-го класу
Краматорської загальноосвітньої школи-інтернату,
7 років, місто Краматорськ

***
Я Артем, учень 2-го класу з міста Краматорська. Мені хочеться розповісти про давню подругу моєї мами, жінку на ім'я Анна. Вона дуже добра і гарно освічена людина, яка має багато різноманітних захоплень. Але головна її мрія — це мир на рідній Україні. Саме заради цього вона разом зі своєю матусею вже протягом двох років кожної суботи готують смачну домашню їжу і передають її українським захисникам на передову. Солдати дуже вдячні їм за це і особливо полюбляють вареники з вишнею. Заради цієї страви жінки прокидаються о четвертій ранку і замішують великий таз тіста. А вишні вони дбайливо назбирали і наморозили для цього влітку.

Наліпити велику кількість вареників — дуже тяжка справа, але жінки вірять, що їхня праця допоможе нашим захисникам вистояти в бою. І спільна мета — встановлення миру в нашій країні — буде досягнена.

Артем Мерзляков,
2-й клас, ЗСШ № 10, м. Краматорськ

***
Я дуже хочу, щоб закінчилась війна. Щоб наші любі матусі жили в мирній країні. Ми їм дуже вдячні за допомогу: матусі-лікарі спасають воїнів від поранень, матусі-волонтери допомагають вижити. Матусі і сестри ждуть вояків додому. Я хочу, щоб настав мир.

Марія Єщенко,
2-й клас, ЗСШ № 10, м. Краматорськ

***
Я думав, що волонтер — це професія, але ні. Волонтер, як мені зауважив тато, — покликання. За своїм бажанням, вони ладні допомогти кожному, хто цього потребує. У них є свої обов’язки. Так, наприклад, вони збирають добровільні пожертвування та доставляють їх тим, кому це потрібно. Вони організовують благодійні концерти або ж аукціони, щоб зібрати кошти на лікування поранених бійців або хворих людей. Також є волонтери, що слідкують за екологічним станом міста або регіону.

Тимофій Рибаков, учень 2-го класу,
м. Краматорськ Донецької області

***
Коли це починалося, люди від страху бігли ховатися у підвали. Невідомість і страх панували в серцях всіх людей…

Моя мама не хотіла виїжджати з міста без тата. Тато не міг поїхати через роботу. А я не хотів нікуди їхати без моїх батьків, бо боявся, що вже ніколи їх не побачу…

Я не хочу боятися! Я не хочу війни!

З перших днів трагічних подій в Донецькій і Луганській областях євангельські церкви узяли на себе відповідальність допомагати людям, що живуть у безвиході на лінії фронту. Ще у травні 2015 року в християнському центрі «Добра звістка» міста Слов’янська була відкрита перша місіонерська школа для прифронтових міст, в якій навчалися присвячені Богу студенти з різних куточків України і Європи.

Серед місіонерів чимало жінок, які нарівні з чоловіками узяли на себе весь тягар місіонерської роботи. Цей щоденний подвиг звичайних жінок мало хто помічає. У спеку і в холод, під обстрілами вони допомагають місцевому населенню. Вони відвідують сім'ї інвалідів, тяжкохворим везуть медикаменти, голодним — продукти, замерзлим — дрова і буржуйки, сім'ям з дітьми — памперси і гігієнічні набори. А хто гостро потребує — і те і інше. У епіцентрі горя, яке принесла війна, з Божою допомогою саме місіонери-жінки стали джерелом порятунку для тих, хто був приречений на загибель. У серцях людей, з якими вони стикалися, депресія поступалася місцем вірі в краще, надія витісняла розчарування, а думки про смерть змінювалися на оптимізм і радість.

Тимофій Поляков (писав разом із батьками),
2-й клас школи № 10, місто Краматорськ

Рисунок Мирослава Ивкова, 2-й класс Краматорской школы-интерната, Донецкая область

Присвячується пані Наталії

Її назвали «берегиня Старобільська»,
Бо небайдужа до цього життя.
Покинувши минуле, зараз інше.
Її турбує нинішнє буття.

Кругом встигає, всім допомагає.
Бо ран війни час поки ще не стер.
Вона — і жінка, й воїн, й мати,
А по сумісництву — ще й волонтер.

Вона щодня дітей оздоровляє,
Планує, мріє, всім добро несе.
Та вільної хвилиночки не має,
І принцип є: щоб мир понад усе.

У серці — з Богом, у душі — з любов’ю,
Порядність, чесність — риси головні.
І думає завжди про кращу долю,
Щоб жити в мирі й не бувать війні!

Дар’я Соболь,
учениця 9 класу Підгорівської ЗОШ
Старобільського району Луганської області

***
Мене звуть Настя Солдатенко, я навчаюсь у 4-Б класі загальноосвітньої школи № 25 міста Краматорська Донецької області.

Щиро дякую Вам за конкурс «Війна та мир очима дітей», за те, що маю можливість взяти в ньому участь, тепер і в другому турі. Дуже приємно було одержати подарунок у першому турі, за написання твору, якраз я мріяла про музичну колонку. Тепер знаю, що мрії збуваються!

Довго думала, про кого написати, бо я вважаю, що всі ті жінки, які живуть, працюють чи несуть службу у зоні АТО або на мирній території, — ГЕРОЇНІ! Можливо, хтось запитає, чому?

Жінка-матір, жінка-вчитель, жінка-лікар, жінка-поліцейський, жінка-кухар, жінка-військовий. Можна ще довго продовжувати цей список, але всі жінки в своєму житті здійснюють вчинки, навіть не задумуючись над тим, що вони героїчні.

Про одну з таких жінок я й напишу — це моя вчителька Білошапка Ольга Анатоліївна. В страшному для мого міста Краматорська 2014 році я закінчувала 1 клас. І тоді ще не розуміла, що життя поділиться на дві частини — «до» та «після»…

Боячись за своїх дітей та рідних, люди намагалися виїхати подалі з міста й вивезти свої сім'ї. Але, не дивлячись на ці жахливі події, школи продовжували працювати і навчати дітей, хоча класи ставали напівпорожні…

Так, і моя Ольга Анатоліївна ходила на роботу, навчала нас, спускалася під час обстрілів до сховища. Вона не тільки Вчитель, а ще й Жінка та Матір двох доньок. Не дивлячись на військові дії, страх, Ольга Анатоліївна своєю доброю посмішкою та словами вміла заспокоїти учнів. Ми, першокласники, отримували знання, вчилися жити в екстремальних (військових) умовах та мріяли про мир та спокій у рідному Краматорську.

Я дуже вдячна своїй вчительці, вона багато чому мене навчила і вчить. Для мене професія педагога дуже героїчна, може, ще й тому, що моя Мама теж працює з дітьми. Я мрію про мирне життя на моїй землі, в моїй Україні, вирости гарною людиною та стати лікарем-стоматологом. Знаю, так все й станеться!!!

Ольга Анатоліївна — моя Героїня, гарна жінка, розумна вчителька й любляча матір!

Низький Вам уклін, Українські Жінки, ви ВСІ ГЕРОЇНІ!!! Зі святом Вас, бажаю гарного настрою, щастя та миру!!!

Анастасія Солдатенко, 10 років,
4-Б клас, ЗОШ № 25
м. Краматорська Донецької області

***
Я хочу написати про жінок-волонтерів.

Сьогодні дуже багато волонтерів. За плечима в них не одна поїздка в зону бойових дій, робота з громадськістю, спілкування з воїнами. В них десятки телефонів бійців, які перебувають у гарячих воєнних точках. З ними вони спілкуються мало не щодня. Дізнаються про їхні потреби та нужди, а потім працюють з громадськістю, владою, підприємцями та бізнесменами. Вони переправили за цей час у зону АТО десятки бронежилетів, каски, спальні мішки, теплі речі, каву, усіляку провізію. Сьогодні вони не уявляють свого життя без цих турбот.

Так і в нас в школі: коли треба — то ми збираємо посилки нашим воїнам, малюємо малюнки, пишемо листи і робимо ляльки-мотанки. Також збирали з дівчатами пластикові кришечки для виготовлення протезів для воїнів. І наш клас назбирав найбільше.

В 2015 року мого хрещеного Олександра забрали в зону АТО, і йому подарувала бронежилета Катерина Огреба — фермер з села Остропіль Старокостянтинівського району. Якби не цей бронежилет під час стрільби, то мого хрещеного вже б не було. Але він йому дуже допоміг. Також Катерина неодноразово допомагала, виділяючи благодійну допомогу в зону АТО.

Від щирого серця хотілося подякувати цій жінці за її підтримку воїнам в зоні АТО, щоб вона завжди залишалася такою як вона є — доброю і турботливою. Щоб завжди процвітала в бізнесі, фінансового благополуччя та кар'єрного зростання.

Віолетта Віннічук, 9 років, с. Сахнівці
Старокостянтинівського району Хмельницької області

***

Наша Ольга

Недаром говорят, что человек проверяется лихой годиной. Хочется рассказать о невысокой, полненькой, по любому поводу заразительно смеющейся женщине, удивительной пенсионерке. В свои пятьдесят семь лет Ольга не ходит, а бегает, все время куда-то спешит, с кем-то о чем-то договаривается по телефону. Вспылит — накричит, разругается, а уже через пять минут успокаивается, и снова слышен ее заливистый смех.

До войны Ольга растила детей, нянчила внучку, ухаживала за престарелыми родителями. Вся активность ее была направлена на семью. Участие в политических акциях ограничивалось работой во время выборов. «Каждый должен заниматься своим делом», — любила повторять Ольга.

Все кардинально изменилось весной 2014 года. За участие в украинском митинге Ольгу с сыновьями стали преследовать, угрожать им. Решительная женщина вынуждена была отправить сыновей в Запорожье. Три месяца Ольга скрывалась от «колорадов», рано утром, едва серело небо, она бежала через полгорода к родителям, домой возвращалась в сумерках, свет не включала, тихонько слушала радио. Перебои со связью, веерные отключения света, обстрелы… Ольга пережила то же, что и большинство рубежан. Бесконечные очереди за деньгами в банке, исчезнувшие лекарства и наглые лица «ополченцев», блокпосты на дорогах, взорванные мосты через реки — все это стало буднями, повседневностью. «А еще отчаяние, — вспоминает Ольга. — И безысходность… А потом пришли наши».

Началось с малого. Учителя, преподаватели, студенты красили городские заборчики в сине-желтый цвет, сами шили и вывешивали украинские прапоры… Кормили украинских солдат, собирали им теплые вещи, потому как ночи становились все холоднее. Осенью в Рубежное хлынули беженцы. Одна из луганчанок три месяца жила у Ольги. Естественно, бесплатно. «Ничего уже дома не осталось, — вспоминает Ольга, — одеяла, теплые вещи, посуда… Все пошло в ход. Не могу представить себе, каково это — в одночасье потерять, что было нажито годами».

Рубежное раскололось — кто-то был за мифическую республику, кто-то восхвалял Россию, для кого-то же «Украина превыше всего»! Ольгу привлекали практически во все партии и общественные организации. «Я всегда сама выбираю, с кем буду!» — сказала Ольга. И вот уже третий год «вечный бой, покой нам только снится», — шутит она. В спорах с оппонентами пригодился широкий словарный запас, меткие народные выражения, неожиданные сравнения, знание языков.

Ольга продолжает оказывать посильную помощь беженцам, воинам АТО, горячо защищает интересы ромов, участвует во всех украинских акциях, организовывает митинги, автопробеги, пишет статьи, стихи. «Ради Украины надо жить, — считает она, — и думать о том, чем ты можешь помочь своей Родине». Последние два года женщина постоянно в дороге, щедро делится своими знаниями и опытом, жадно учится всему новому, делает все, чтобы объединить и рубежан, и граждан других регионов Украины. В лицо ее знают многие. Легко и непринужденно общается Ольга и с народными депутатами, и с воинами, и с пенсионерами. Пытается достучаться до каждого, примирить людей. «Счастливо мы можем жить только в мирной независимой Украине, — считает женщина, — и от каждого из нас зависит наше общее будущее».

Вот такая она, многодетная мама, учительница, член областного общественного совета, волонтер и просто неравнодушный человек, наша Ольга Николаевна Бутенко.

Ольга Салова,
ученица 9-В класса
специализированной школы № 10,
г. Рубежное, Луганская область

***

Только вернись живой…

Мамочка, милая,
Я давно тебя не видел,
Я очень соскучился,
Я не могу тебя ни в чем обвинять…
Я просто боюсь за тебя…
Ведь ты не на отдыхе,
И пулям не расскажешь,
Что это — МОЯ МАМА.
Я очень хочу верить,
Что эта бессмысленная война
скоро кончится,
ты приедешь домой,
скинешь броник,
снимешь берцы и форму,
наденешь платье, туфли
на высоком каблуке,
поставишь на стол пирог,
который сама испекла,
а я поздравлю тебя и бабушку
и маленькую сестренку
с 8 Марта и подарю
вам свою песню.
С праздником, милая мамочка!
Только вернись живой…

Бахтияр Тагиев, 9-Б класс
Лисичанской общеобразовательной школы
І—ІІІ уровней № 13, Луганская область

***
Я маленька українка, яка дуже цікавиться зовнішнім світом. Мені все цікаво, тата і матусю замучую запитаннями, на які хочу почути відповідь. Ось одне з цих мене дуже турбує: «Якби я була доросла, я була би волонтеркою?» Я захоплююсь цими жінками. Які вони сильні волею і духом. Адже покинути родину — чоловіка, матусю, тата, і найголовніше, дітей — заради того, щоб допомогти таким самим чиїмсь батькам, дітям, нелегко.

Як наша українська жінка сильна! Вона здатна вистояти перед ворогом, кулями, страшним «Градом», важкими умовами — і все заради допомоги іншим. Хоч як би не було важко нашим волонтеркам, вони на війні замінюють маму, друга, всіх. І що б не сталось, волонтерка завжди усміхнена заради тих, хто покладає душу й тіло за мир.

І якби я була волонтерка, я б поклала всі квіти, золото і смарагди до ніг своїх колег-жінок!

Валя Чижова, 6 років, с. Сахнівці,
Старокостянтинівський район
Хмельницької області

***

Матусі

Ти неймовірна є,
Ти — жінка, воїн, мати.
І мить життя дає
Тебе із святом привітати.
Підносить жінка нас
І вчить нас все здолати,
Та щоб сказать «люблю» —
Невже потрібно ждати?..
Люблю я повсякчас
(Не лиш в дні березневі)
І прокричу не раз:
«Щасти вам, КОРОЛЕВИ»

Катерина Галкіна,
8-А клас, Лисичанська загальноосвітня школа
І—ІІІ ступенів № 13, Луганська область

***
Зубар Ольга Миколаївна — волонтер, мешкає у маленькому селі Бутове, що на Луганщині. Спочатку працювала на швейній фабриці, після — домогосподаркою. Зараз її покликання — допомога людям. Наші солдати потребують небайдужих людей, котрі допоможуть їм, і вона одна з них. Разом зі своїм чоловіком вона збирає кошти на амуніцію, допомагають речами, продуктами харчування. Також Ольга Миколаївна надає велику моральну підтримку. Гарно розуміють ситуацію ті, хто відчув її на собі.

Валерія Ткаченко,
учениця 11-го класу
Бутівської школи, Луганська область

***
Коли ми, шестикласники, дізналися, що газета «Факти» оголосила конкурс на кращий твір «Війна і мир очима дітей», то вирішили взяти участь у ньому, бо про війну, на жаль, знаємо більше за всіх. Ми чули, як звучить війна з її вибухами, як вона виглядає з її розбитими вікнами, дахами і стінами, ми бачили нашу зруйновану школу. А ще ми вміємо бути вдячними за ту увагу, добро і, звичайно ж, подарунки, які ми отримаємо.

За участь у конкурсі Альона Колеснікова отримала фотоапарат, і весь наш шостий клас має можливість робити фотознімки для шкільної стінгазети, фотовиставок, конкурсів. А ще нашому однокласнику Віталію Маркохаю подарували форму справжнього футболіста спортивного клубу «Динамо» з автографами всіх футболістів цього клубу.

Так, мрії здійснюються. Але найзаповітнішою нашою мрією є бажання миру на нашій багатостраждальній землі.

І ваша газета «Факти» (її нам привозять співробітники цивільно-військового співробітництва) робить неоціненний внесок у боротьбу за мир, бо сповідує правду про війну на весь світ.

З повагою
ваші читачі, учні 6-го класу
Гранітненської загальноосвітньої школи
I—III ступенів Волноваської районної ради
Донецької області

***
Інколи, довгими зимовими вечорами, моя бабуся Наталка розповідала мені про дідуся Миколу. Він був дуже доброю, щедрою і милосердною людиною. Дуже любив дітей — і своїх, і чужих. Всі спогади бабусині завжди закінчувалися її розповідями про часи, коли дідусь воював і з перемогою повернувся додому. Повернувся живим, але з пораненою душею. Від пережитого жахіття, холоду і голоду, мабуть, і була його жага до добра, щедрості та спокою. Часто вся вулиця дітлахів приходила послухати спогади діда Миколи про бої, поранення, радість перемоги та зло і нещастя від війни. Закінчувала свою розповідь бабуся Наталка завжди одними й тими ж словами: «Засинай спокійно, люба. Такого більше ніколи не буде». Але не справдилися бабусині слова…

2014 рік… Зима… Таке жахіття! Горе! Море сліз і лиха… І тепер воно ще поруч. Але я вірю: як лелека повертається завжди навесні додому, так і мир повернеться на мою Батьківщину Україну. І заспіває весело соловейко в мирному небі, і заколоситься нивка, і зацвіте калина під вікном, і…

Слава Україні!

Анастасія Бур’янова,
5-й клас Лисичанської школи I—III ступенів № 3 —
дитячого навчального закладу «Барвінок»,
Луганська область

***
Це було у 2014 році, коли почався обстріл. Ми дуже сильно боялися війни та хвилювалися за близьких нам людей… Наш будинок знаходиться зовсім поруч із дев’ятиповерховим будинком № 17, від якого, як ми потім побачили, залишились одні уламки.

Хочу розповісти про героїчну жінку, що мешкає в нашому під'їзді — бабусю Надію, яка виховує маленьку дівчинку. Тоді дитині було 1,5 місяці, бабусі — 69 років, а мати дівчинки загинула в аварії. Чесно кажучи, ми всі дуже сильно переймалися долею цієї сім'ї. На щастя, вони не загинули.

Я пишу саме про цю безстрашну жінку тому, що її вчинок того вартий. Коли ні в кого не було води, щоб попити, крамниці не працювали, а джерело знаходилося там, де був обстріл, ми не знали, що робити. Бабуся прямо сказала: «Я піду, мені вже не страшно, мені залишилося десь років десять прожити…» Ми її відмовляли: «Куди ж вам? У вас мала дитина!» Але вона все одно пішла, а нас попросила приглянути за Софійкою.

Пройшла, мабуть, година, жінка не поверталася, весь двір бентежився, де ж вона? І ось, нарешті, з’явилася. Ми всі підбігли не за водою, а запитати, як там? Що там? Але вона нічого не розповідала, сказала тільки, що це не біля джерела стріляють, а десь далі.

Ось така героїчна жінка живе в нашому дворі!

Інга Демченко, учениця 7-го класу
Лисичанської спеціалізованої
школи № 17, Луганська область

***
Присвячується медсестрам АТО

Світило сонце золотеє,
Гуляв у полі вітерець,
Питало серце молодеє
— Коли ж війні буде кінець?
Як зараз сонячно і тихо,
Співають весело пташки,
А вчора так ревіло лихо,
Сховались навіть й ховрашки.
Вже третій рік війна на Сході,
Неоголошена війна!
Тут мир і спокій вже не в моді,
Тут смерть вселилася страшна.
Так хочеться оцій дівчині
Із сяйвом голубих очей,
Вернутися в минулі дні щасливі
Нехай недоспаних ночей.
Коли допомагала хворим:
Стареньким, немічним, малим
І бігла з настроєм бадьорим
В палату пригостити чимсь смачним.
Здавалося, це вічно буде:
Робота, дім, коханий і батьки,
Не думала, що так пектиме груди,
І стануть рідними чужі дядьки.
Отой з Тернопіля, а той зі Львова,
А той із Канева, де височить Тарас,
Той з Харкова крокує з ними в ногу,
А той із Києва на варті повсякчас.
Так хочеться все кинуть і полинуть,
Де весело курличуть журавлі,
Де не побачиш, як солдати гинуть,
Прилинувши до рідної землі.
О Боже, дай нам розуму і сили
Скінчити непотрібну цю війну,
Щоб люди кров’ю землю не росили,
За мир сплативши дорогу ціну.

Софія Василенко, 7 клас, село Преображенне
Сватівського району Луганської області

***
Хочу розповісти про відому подільську журналістку, письменницю, поетесу, теле- та радіоведучу, волонтерку Радушинську Оксану Петрівну. В цій тендітній, красивій та напрочуд сильній жінці стільки мужності, що вистачило б на декількох чоловіків. І це все при тому, що Оксана Петрівна єдина в Україні візочниця-волонтер. Щоб перерахувати всі її досягнення і перемоги — не вистачить сторінок.

В 2017 році Оксана Радушинська нагороджена почесною відзнакою «За розбудову України». Нагорода знайшла власницю на Рівненщині під час чергового мистецько-благодійного заходу для учасників АТО і волонтерів. За поданням «Айдару» нагороду вручив заступник голови рівненської районної ради, учасник АТО Микола Сальчук.

Вона є лауреаткою і дипломанткою більше півсотні премій та конкурсів. Серед них — міжнародний конкурс кращих творів молодих українських літераторів «Гранослов», літературний конкурс «Рукомесло», премія Кабінету міністрів України за особливі досягнення молоді в розбудові України, всеукраїнські премії «Українська Мадонна» та «Українська Мадонна десятиліття», міжнародна премія «Жінка III тисячоліття», міжнародний конкурс «Православна моя Україна» з нагоди 1020-річчя хрещення Київської Русі, всеукраїнський конкурс кращих творів для дітей «Золотий лелека», грант президента України для обдарованої молоді, всеукраїнський конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс та пісенної лірики про кохання «Коронація слова-2011» (I премія) тощо.

Проте останні два роки головним стало не письменництво, а волонтерство.

Оксана Радушинська — керівник громадського об’єднання «Творча сотня». Під патронатом цієї успішної і мужньої жінки чудовий творчий колектив артистів Поділля спільно з 42-м гарнізонним будинком офіцерів здійснили десятки мистецько-волонтерських виїздів в АТО.

Тисячі облич, кілька десятків концертів у лісах, в наметах, у складах, на фермах, у клубах, на площах, просто неба… Сотні тон гуманітарного вантажу і тисячі кілометрів під колесами автобусів — між Хмельниччиною, Луганщиною, Донеччиною — від Маріуполя до Сватового по всій лінії вогню.

Її відмовляли від поїздок в зону АТО. Мотивували тим, що не до снаги жінці, що пересувається у візку, здолати всі труднощі в дорозі, в зоні АТО. Проте вона не відступилась від своєї мрії, від своєї нагальної потреби, бо вважає себе не людиною з інвалідністю, а складовою «Творчої сотні».

В одному з інтерв’ю волонтерка сказала: «Для того, аби людині, котра стоїть на ногах, подивитися в очі людині, котра сидить у візку, потрібно просто трохи опустити погляд. Важливо, аби це був не зверхній позирк, а погляд на рівних. Щоб бути волонтером, необхідно бути не стільки крепким фізично, а не бути черствим душею і мати чітку громадянську позицію. Решта — набудеться».

Патріотку турбує те, що Україна живе в паралельній реальності, коли одні борються за право буття держави і загалом за право на життя, а інші жодним чином не змінюють своїх звичок, не відмовляють у задоволенні своїх потреб. Бачить перемогу України у єдності і бажає всім українцям Єднання, Перемоги, Миру, Щастя — особистого для кожного і загалом для країни. Cаме у такій послідовності.

У нас нелегкий час, коли війна зробила з молодих здорових хлопців і дівчат людей з особливими потребами, які зневірилися в житті і не вірять ні в себе, ні в людей навколо, мужність Оксани Радушинської, її подвижницька діяльність і те, що так успішно реалізовується і творчо і професійно — це найкращий приклад. Можливо, її досвід допоможе іншим. Хоча вона каже: «Я не намагаюся бути ні для кого прикладом, а просто живу. Якщо мій шлях є для когось за приклад — я тільки щаслива».

Назар Петляк,
член гуртка «Журналістика»
Сахновецької школи I—III ступенів
Старокостянтинівського району Хмельницької області

Присылать свои работы ребята со всей Украины могут по адресу: 4 116 г. Киев, ул. Ванды Василевской, 27/29, редакция газеты «ФАКТЫ», а также по электронному адресу [email protected]. Телефоны (044) 486−54−30 и (044) 482−32−01.

Для победителей второго этапа конкурса «Война и мир глазами детей» выделены 10 главных призов, а для лауреатов — 10 поощрительных.

Наш конкурс поддержали:

— благотворительная организация «Благотворительный фонд «Мир и Ко», предоставляющая помощь украинским военным и гражданам, пострадавшим вследствие войны на Донбассе, а также информационно поддерживающая ВСУ;

— компания «Аййа», занимающаяся дизайнерской промопродукцией;

— Федерация футбола Украины.

Желающие присоединиться к нашему конкурсу могут звонить в редакцию «ФАКТОВ» с конкретными предложениями.

2146

Читайте нас в Facebook