Ця невелика, відома багатьом колекціонерам української порцелянової пластики радянського періоду, робота Городницького заводу стоїть на моєму редакторському столі уже не перший рік. І я навіть уявити собі не міг, що вона весь час нагадуватиме мені про сучасну ситуацію, яка склалася в Україні з різних причин. Насамперед із-за агресії зовнішньої, військової, кривавої, багато у чому непоправної. Але й не в останню чергу і від того, що зараз коїться на стражденній український землі завдяки тому, як безжально ставляться до неї (та й до людей, які на ній живуть) ненажерливі можновладці.

Здавалося б, стільки років уже минуло після написання Тарасом Шевченком своїх найпамятніших творів, а змінилося з тих часів так мало у нашому житті, що майже й непомітно. Сьогодні, коли відзначається 205-та річниця з дня Тарасового народження, коли повсюду відбудуться урочисті заходи, які зараз все частіше нагадують обов"язкові для усіх партійні чи комсомольські мітинги радянських часів, мені хочеться пригадати лише один Тарасів вірш. Пригадати, щоби замислитися над тим, що з нами у нашій Україні відбувається нині. Цей вірш був написаний Шевченком після його першого повернення в Україну вже в дорослому віці, у жовтні 1843 року. І от що він тут побачив на власні очі.

РОЗРИТА МОГИЛА

Світе тихий, краю милий,

Моя Україно,

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

Чи ти рано до схід сонця

Богу не молилась,

Чи ти діточок непевних

Звичаю не вчила?

«Молилася, турбувалась,

День і ніч не спала,

Малих діток доглядала,

Звичаю навчала.

Виростали мої квіти,

Мої добрі діти,

Панувала і я колись

На широкім світі,

Панувала… Ой, Богдане!

Нерозумний сину!

Подивись тепер на матір,

На свою Вкраїну,

Що, колишучи співала

Про свою недолю,

Що, співаючи, ридала,

Виглядала волю.

Ой, Богдане, Богданочку,

Якби була знала,

У колисці б задушила,

Під серцем приспала…

Дніпро, брат мій, висихає,

Мене покидає,

І могили мої милі

Москаль розриває…

Нехай риє, розкопує,

Не своє шукає,

А тим часом перевертні

Нехай підростають

Та поможуть москалеві

Господарювати,

Та з матері полатану

Сорочку знімати.

Помагайте, недолюдки,

Матір катувати".

Начетверо розкопана,

Розрита могила.

Чого вони там шукали?

Що там схоронили

Старі батьки? Ех, якби-то,

Якби-то найшли те, що там схоронили,

Не плакали б діти, мати не журилась.

Вітаючи за давнім звичаєм цієї щоденної рубрики усіх сьогоднішніх іменинників, хочу побажати ім добра і щастя. А усім вам, друзі мої, хорошого дня. А усій нашій Україні — світлого майбутнього, вистражданого не одним поколінням тих, хто живе на цій благословенній землі. Дай-то, Боже… Як завжди, щиро ваш.