«Я хотіла схопити сина за пальці. А їх не було»

«Чому не можна, мамо? Я хочу помитися. Я весь брудний»

На крик дітей прибіг батько відомої української співачки Ірини Шинкарук, що мешкав у сусідньому будинку. Ризикуючи життям, витягнув хлопця з трансформаторної будки, поклав на землю. Футболка на тілі постраждалого згоріла повністю. Від вуха, куди увійшов розряд електричного струму потужністю 10 тисяч вольт, залишився тільки шматочок. Шия, тулуб і руки обвуглилися і продовжували тліти. Підлітки намагалися загасити хлопця руками, але він був як розпечена праска.

Старші діти, Денис і Василь, згадавши, що в такому разі треба припинити доступ кисню до вогню, стали відчайдушно збивати полум’я сорочками і засипати тліючі ділянки тіла піском.

«Не чіпайте!» — кричав, відбиваючись, Ігор.

Тим часом до Раїси Огійчук прибігла сусідка: «Раю, там з Ігорем щось страшне сталося!»

— Я вибігла на вулицю, — пригадує Раїса. — Побачивши мене, син схопився на ноги. І… рушив назустріч. Я злякалася, що він в стані шоку втече. Благала: «Синочку, не йди! Тобі не можна!» Хотіла схопити його за праву руку. За пальці. А їх… їх… не було. Геть обвуглились. Я кричала, а син продовжував рухатись. «Чому не можна йти, мамо? — ніби спокійно спитав. — Я хочу помитися. Бачиш? Я весь брудний».

Наступного дня, 14 червня 2003 року, сім’я мала святкувати 14-й день народження Ігоря. Натомість — шок, лікарня, страх, що єдиний син не виживе. Адже, за словами завідувача реанімаційного відділення опікового центру Житомирської обласної клінічної лікарні Василя Степанчука, дитина отримала великі електроопіки голови, тулуба, верхніх кінцівок. Втратила шістдесят відсотків шкіри, при тому, що втрата навіть 30 відсотків становить загрозу життю.

— Медперсонал опікового відділення працював злагоджено, як один організм, — згадував батько Ігоря Анатолій Леонідович. — Так організував роботу завідувач відділенням Микола Адамович Нікітенко. За три місяці сину зробили 20 операцій, 9 — пов’язаних із пересадкою шкіри. Врятували пальці на правій руці. Їм загрожувала ампутація. Лікарі боролися за все, що можна було зберегти.

Хлопець мужньо терпів. Лише коли пересадили шкіру на спину, звелівши лежати три тижні на животі та ще з зондом у шлунку, заплакав. «Три тижні не рухатись!» — вигукнув він. «Не плач, дитино, — гладив бідолаху по голові дідусь. — Якщо я, старий, все витерпів і одужав, то й ти витерпиш».

— Одного разу, коли дідусь колов порося, бензин з паяльної лампи розлився і дід теж загорівся, — згадує в розмові зі мною 31-річний Ігор Огійчук. — Його потушив мій тато. Дідусь тоді отримав 70 процентів опіків 2—3 ступеню. Теж дуже боялись за його життя. Він лікувався в тому самому опіковому відділенні, що і я. Тільки за два роки до мене. Отак ми обидва вскочили в одну і ту ж халепу. І обидва вижили… Дідуся вже немає. Але я досі пам’ятаю його підтримку, його посмішку, його слова, якими він мене підбадьорював…

«Мене годували з ложечки»

Загалом без руху, чекаючи, поки приживеться пересаджена шкіра на всіх ділянках тіла, хлопець пролежав 56 днів.

— Думав, коли дозволять встати, буду бігти, куди бачу і куди не бачу, — розповідає мій співрозмовник. — Коли ж мене поставили на ноги, протримався лише секунд тридцять! Злякався: чи зможу ходити взагалі? Вчився це робити крок за кроком, як мала дитина. І згодом продовжив заняття в житомирському клубі бально-спортивних танців «Естет», куди ходив до того шість років. А вже через півроку… танцював!

— Як же ви це робили із щойно пересадженою шкірою?

— Через пекельний біль. У лікарні і то було легше лежати, там весь час знаходився на знеболюючих. А тут… Оскільки були уражені руки, шия, повністю торс, живіт, спина, я не міг піднімати руки, розгинати лікті, не поверталася шия. Не міг самостійно їсти — не піднімалися руки… Мене годували з ложечки.

Коли почав тренуватися, під пахвами натягувалася і рвалася пересаджена шкіра. Вона нагадувала маленькі, але браковані крила. (Посміхається.) Бо замість того, щоб допомагати «злітати», ці крильця під пахвами блокували всі мої рухи. Шкіру у тих місцях весь час доводилося у лікарні підрізати. Але це мене не зупиняло. Я мав постійно щось робити, аби шкіра «не лінилася», розтягувалася, поки вона ще перші місяці після пересадки еластична. Не зупинявся ні на секунду.

На відновлення пішло два роки. Через рік вийшов на танцювальні змагання в Чернігівській області. А згодом, вже ставши студентом, раптом потрапив в… автомобільну аварію.

— Не може бути!

— Зі мною, виявляється, усе може бути…

«Під час ДТП відбійник розрізав мені поперек»

Тоді в машині їхало кілька студентів. Виїжджаючи на міст, водій не впорався з керуванням, пробив відбійник і мало не впав з 30-метрового мосту. В останню мить машину зупинило маленьке дерево.

— Відбійник пробив салон і розрізав мені поперек, — розказує Ігор. — Лікувався. Постраждали й інші пасажири. Жертв, на щастя, не було. Водій відбувся переляком. Мама тоді сказала: «Бережи себе, синок. Двічі тебе доля рятувала. А раптом втретє не врятує? А якщо не буде тебе, не буде і нас із татом…»

Хлопець здобув дві вищі освіти: закінчив факультет історії та правознавства Житомирського державного університету імені Івана Франка та факультет спортивних танців Національного університету фізичного виховання та спорту України. Навчаючись у Києві, танцював від клубу відомих хореографів Юрія та Яни Васютяків. Залишився жити у Києві. Сьогодні Ігор — кандидат у майстри спорту з бальних танців, фіналіст чемпіонату Європи-2010 з бальних танців, перемагав й на численних міжнародних змаганнях.

— Чи можна сказати, що той нещасний випадок ви вже забули?

— Ні. По-перше, мені його не давали забути люди. Не пригадаю вже, скільки разів відповідав на запитання: «А що сталося?», «Чого ти такий?», «Зараз не болить?», «Ти що, горів?» тощо. По-друге, той випадок мене дуже змінив. Раніше я був самовпевненим хлопцем. Аж до 14 років. Добре навчався, гарно танцював, дівчатка за мною упадали. Батьки ростили мене переможцем. Гарний, часом зухвалий, самовпевнений підліток. Та раптом ця трагедія.

І тут я вже зовсім по-іншому подивився на життя. Бо ж тільки дивом не загинув. Змінилися цінності. Одна річ — переживати за перше місце на змаганні, інша — за те, чи зможеш руку підняти до рота, щоб з’їсти ложку супу. Я усвідомив, що людина може втратити усе в один момент: здоров’я, гроші, славу, життя. Ніхто від цього не застрахований. Зрозумів ціну часу, особливо проведеного з рідними. Навчився спокійно ставитися і до злетів, і до падінь. Став таким собі Буддою. Танцюючим Буддою. (Сміється.)

— Просвітленим і незалежним від матеріальних цінностей?

— Оце вже ні! (Сміється.) Від матеріальних цінностей ще не готовий відмовитись. Не такий я вже досконалий, бачите. Мій дворічний синок Ромчик, якого народила кохана дружина Юля Томашівська, чекає від тата не орендовану, а власну квартиру в Києві, де б у нього були свої володіння.

Ми з Юлею разом п’ять років. Познайомилися, коли я шукав собі нову партнерку для танців, а вона — нового партнера. Почали танцювати. Здобували перемоги. А потім зрозуміли, що нас тягне не тільки танцювати…

— Як вона сприйняла вашу підліткову біду?

— Звісно, дуже хвилювався. Коли вона побачила мене всього у шрамах і не задала жодного питання, я сам запитав: «Ти що, нічого не помітила?» «А що?» — відповіла вона. — «Мої шрами… Моє тіло…» «Воно прекрасне», — сказала Юля. Вона — із такої родини, де виховували любов не до матеріального, не до зовнішнього, а до внутрішнього світу людини. Головне — зміст, а не форма. Тут наші погляди співпали.

Вона розумна, яскрава, талановита. Вирішив, що таку жінку не можна відпускати зі свого життя. І одного разу, піднявшись на 163-поверховий небосхил в Дубаї «Бурдж-Халіфа» (ми якраз там були на змаганнях), став на коліно, подарував каблучку і сказав: «Юлечко, виходь за мене!» Вона була трохи збентежена. Та швиденько відповіла: «Так!» Сподіваюсь, відчула себе найщасливішою жінкою на землі. (Сміється.)

— На ваших світлинах у «Фейсбуці» багато фото знімків дітей.

— Так. В 2015 році ми з Юлею відкрили у Києві свій танцювальний клуб спортивно-бальних танців Family, де навчаються 60 дітей від 4 до 18 років.

— А де ж світлини з весілля? Бережете своє життя від сторонніх?

— Його і справді не було. Ми були проти пишного святкування на триста осіб, хоча батьки з обох сторін дуже наполягали на цьому і обіцяли допомогти. Та ми з дружиною вважали такі шалені витрати зайвими. Хоча, може, колись і порадуємо рідних. Але тоді розписалися і просто запросили батьків на вечерю у кафе.

— Ваші вихованці знають історію свого наставника?

— Навряд. Не розповідав. Але іноді, коли вони лінуються, не хочуть віддаватися справі, коли скиглять, що танці це про те, що йти далеко і довго, я думаю: «Ви просто не уявляєте, що таке йти далеко і довго!.. В людині стільки закладено волі, стільки сили, що вона може витримати і двадцять операцій, і страшний біль, і роки реабілітації, і безліч постійних простакувато-дурнуватих запитань на кшталт: „Ти що, горів?“ А біль, труд, втому на тренуваннях зі спортивно-бальних танців витримає й поготів…» (Сміється.)

Раніше «ФАКТИ» розповідали про те, як зараз живе наша героїня Віка Горячко, яка вісім років тому віддала свою шкіру маленькій племінниці, що впала в окріп й отримала серйозні опіки.

Фото з сімейного альбому

Читайте нас в Facebook

Сделайте «ФАКТЫ»
избранным источником
в Google News