Андрій Шевченко: «Коли я поклав шматочок сала на чорний хліб і почав жувати, у Мальдіні очі на лоба полізли»
Досить сказати, що особистих та індивідуальних нагород у зіркового форварда Андрія Шевченка більше, ніж зараз професіональних команд у нашому футболі. Він виблискував на полях стадіонів світу у футболках «Динамо» та «Мілана», «Челсі» та збірної України, досі залишаючись із 48 голами найкращим бомбардиром в історії національної збірної.
У 35 років Андрій повісив бутси на цвях. Потім закінчив тренерські курси, отримав гіркий досвід на Євро-2016 і в липні цього року був представлений наставником української збірної — до речі, наймолодшим в її історії.
На початку жовтня керована Шевченком команда проведе чергові матчі відбору чемпіонату світу-2018 — з турками та командою Косово. А поки з'явилося вікно, Андрій Миколайович подався до родини до Лондона, де й застав його дзвінок кореспондента «ФАКТІВ». Суто футбольними запитаннями напередодні 40-річчя я вирішив Андрію Миколайовичу не докучати.
— Багато чоловіків в Україні не святкують 40-річний ювілей. А як із цим у Лондоні?
— Думаю, не важливо, чи Лондон це чи Київ. Це ж мій день народження! Але така традиція чи прикмета справді є — 40-річчя не відзначати. Обмежуся сімейним гулянням. Мене такий варіант повністю влаштує.
— Я чому запитав. Наприклад, 2009-го на свій 33-й день народження ви зібрали на Туманному Альбіоні чи не половину «Мілана» на чолі з Адріано Галліані та «Челсі» з Романом Абрамовичем.
- Так, тоді була не кругла дата. Але до мене приїхало дуже багато, це правда. Неймовірний вийшов подарунок! Майже ніхто не відмовив, хлопці відклали усі свої справи. Напевно, той день народження 2009-го — один із тих, що найбільше запам'ятовуються в моєму житті.
— Що, скажіть, може подарувати, наприклад, мільярдер Абрамович?
— Я, відверто кажучи, байдужий до подарунків. Мені набагато важливіша увага людини. У нас не було прийнято дарувати щось дороге, і Роман це знав. Подарунки найчастіше були оригінальними чи пам'ятними, пов'язаними з іграми чи перемогами. Я і сам не фахівець у подарунках, якщо чесно. Коли треба йти до когось у гості, починаю ламати голову, що подарувати.
— Найпам'ятніший подарунок на свій день народження у дитинстві пам'ятаєте?
- М'яч, звичайно! А ще бутси, що їх купив батько. Недешевий на ті часи подарунок. Яким же я тоді щасливим був!
— У дні народження дітей та подружжя ви завжди у родинному колі?
- Намагаюся. Але, наприклад, минулого дня народження дружини я відлетів, і святкували без мене. Що поробиш, футбольне життя, не домосіди ми.
— Які інтереси у ваших синів — 11-річного Джордана, 9-річного Крістіана, Олександра, якому в перший день жовтня виповниться чотири роки, та дворічного Райдера-Габріеля? Заитання не без натяку: батько Андрій — знаменитий футболіст, а мама Крістен — колишній член збірної США з плавання.
— Джордан — старший, і інтереси в нього різні. Він у мене гуманітарій: географію любить історію. Слухає музику, фільми дивиться — один і з друзями, дуже багато читає. У Крістіана дещо простіше: ганяє у футбол, ходить на теніс. Він має такий активний спосіб життя, що я бачу в ньому себе в дитинстві. Ну, а Олександр і Райдер ще малюки. У машини грають на підлозі. Так, забув сказати, Олександр ще й кулінар. Помічник матері на кухні.
— Бабуся, Любов Миколаївна, частіше гостює у онуків чи вони у бабусі?
- Вони в неї. Хоча це складно: бабуся в Києві, діти ходять до школи в Англії, заняття, тренування. Так що вибратися всім і одразу майже нереально.
— Ваші старші сини неодноразово були в Україні. А молодші?
- Поки ні. Потрібно зараз пережити напружений життєвий відрізок, коли і в мене турбот чимало, і у Крістен з дітьми. Поки що наші молодші ще вимагають до себе великої уваги. Але нічого: ще кілька років, і у нас розв'яжуться руки. Я це знаю за старшими своїми хлопцями. Їм потрібно вдихнути трохи самостійності, трохи підрости, і тоді можна будувати спільні плани. А поки що мені доводиться багато часу приділяти роботі в збірній України: літаю на ігри, селекція, наради. Велике навантаження і на Крістен. Але ж вона молодець! А до Києва всі разом прилетимо неодмінно.
— Пам'ятаю, багато хто дивувався, чому українець Шевченко дав своїм синам такі імена.
- Просто сподобалися. Та й якщо чесно, я в цьому питанні повну свободу вибору надав дружині. Після того як сам був присутній під час пологів, ставлюся до всіх жінок, до мам з величезною повагою.
— Напевно, зайве запитувати, за яку команду тепер вболівають ваші сини?
— За татову (посміхається). Це точно.
*Андрій та колишня американська модель Крістен Пазік одружилися 2004-го і виховують чотирьох синів (на фото — з 9-річним Крістіаном та 11-річним Джорданом) (фото Getty images)
— Коли ви у Києві, харчуєтеся винятково у ресторанах?
- Не тільки. Мама готує, сестра. Коли ж повертаюся до своєї квартири, то, звичайно, вдома не їм.
— Улюблена страва Андрія Шевченка?
- Борщ! Ніде вам не принесуть такого борщу як в Україні. Хоча де тільки не беруться його готувати. В принципі, я віддаю перевагу різноманітності в харчуванні. Люблю японську кухню. І, звісно, дуже давно — італійську. І не лише кухню, а італійський підхід до їжі. Час, проведений за столом, спілкування, повільне задоволення від їжі. Та й послідовність їди: від антипасті (закуски перед основною стравою — пастою. — Авт.) до склянки води в кінці трапези.
— Як часто Андрій Шевченко тепер грає у футбол?
- Я спортивна людина. Мене цього навчила Італія. Маю на увазі спорт у побуті. Бігаю, займаюсь у залі, обов'язково — ігри з м'ячем. Тільки одна невелика проблемка: на це потрібен час, а його катастрофічно не вистачає!
— Але на улюблений гольф час таки знаходите. На такий екзотичний для наших широт вид спорту вас справді «присадив» одноклубник за «Міланом» Олівер Бірхофф?
- Так, Олівер чудовий гравець. Ми з ним провели багато часу на полях. Граю у гольф, коли є така нагода. Ось кілька днів тому грав. Найчастіше в Англії, коли приїжджаю до Лондона. Тут все сприяє гольфу: багато чудових клубів і маса гравців серед знайомих.
— Чи правда, що коли в дитинстві у складі юнацької команди «Динамо» ви грали на знаменитому міланському стадіоні «Сан-Сіро», перед від'їздом додому замість сніданку в готелі побігли на арену і кинули на газон монету, щоб туди повернутися?
- Правда. Це один із поворотних моментів у моєму житті. Адже я потім дійсно повернувся до Мілана і стільки пам'ятних хвилин пережив на «Сан-Сіро»…
— Знаю, в молоді роки ви курили…
— О, так вже й курив (посміхається). Майже одразу й кинув. Напевно, всі хлопці колись балувалися цигарками. Зараз не палю. Може, сигару міг би…
— Першу футбольну травму ви, кажуть, отримали у дворічному віці, врізавшись удома головою у батарею. А найстрашнішу — у «Мілані», коли вам зламали вилицю?
- Травми — це завжди біль. Причому така, що іноді виступають сльози. Коли мені зламали вилицю, було відчуття, що величезний автобус врізався прямо в обличчя та ще й на повній швидкості. Коли лікарі в шоковому стані повели мене з поля і по дорозі в роздягальню я глянув у дзеркало, то навіть не зрозумів, що сталося: шматок обличчя у мене просто був втиснутий у череп, кістка пішла всередину… Травм траплялося багато: і меніски, і зуби вибивали. Щиро кажучи, не хочеться згадувати.
— Перше та найбільше татуювання у вас у вигляді дракона. А скільки їх у вас?
- Це особисте. Скажу лише, що я народився в рік Дракона. Та й перший мій сезон в Італії став для мене дуже вдалим, а це був рік Дракона. Тоді в моєму житті відбулися великі зміни — добрі. Хотілося якось запам'ятати цей рік, ось я і наважився вперше зробити татуювання.
— Ваш колишній одноклубник із «Челсі» Дідьє Дрогба якось розповідав в інтерв'ю, що росіянин Дмитро Сичов возив йому ікру. А вас міланські та лондонські партнери по команді ні про що таке не просили?
- Сало! Це епохальна історія! Коли я вперше привіз на базу «Мілана» шмат українського сала, деякі хлопці злякалися. Чесно! Хтось навіть подумав, що це наркотик. Адже я не розумів тоді, що італійці ніколи-и-и в житті не бачили сала. Як в Африці на екваторі ніколи не буває снігу, так і вони. Пам'ятаю, відрізав перший тоненький шматочок і запропонував Мальдіні. Той відмовився. Тоді я поклав сало на хліб і почав жувати. Бачили б ви у цей момент очі Паоло та всієї компанії! (сміється).
І чим, на вашу думку, це закінчилося? Щоразу, коли потім я повертався до Італії, доводилося тягнути півсумки сала для гравців «Мілана», настільки вони його полюбили! Замовлень було стільки, що я вже пошкодував, що тоді так необачно приїхав із українським наркотиком на базу в Мілані.
*За 17 років у футболці нашої національної команди знаменитий форвард провів 111 поєдинків та забив 48 м'ячів (фото Getty images)
— Скільки мов у вас в арсеналі?
— Рахуємо: українська, російська, англійська, італійська.
— Кого зі світових знаменитостей не зі світу футболу, ви можете назвати близькими собі людьми?
— Якщо граєш на високому рівні, то й коло твоїх знайомств стає дуже широким. Я знайомий з багатьма людьми не з футболу. Але на Заході світ улаштований так, що ти навряд чи можеш назвати когось близькою людиною. Близькими залишаються лише члени сім'ї. Хоча з усіх знаменитостей я міг би виділити Володимира Кличка. У нас чудові стосунки.
— Ваші футбольні нагороди, а це 20 командних трофеїв та близько півсотні особистих, зберігаються у лондонському домі?
- Не всі, далеко не всі. Я не колекціонер і багато своїх призів передав до футбольного музею «Мілана». Там же зберігається і мій «Золотий м'яч» найкращого гравця Європи. Нема рації тримати нагороди вдома, це ж цікаво вболівальникам.
— А зірка Героя України?
— Ось вона, звісно, зберігається в мене.
— У політику Андрія Шевченка більше не тягне?
- Ні. Це був досвід, який допоміг мені реальніше подивитися на багато речей. Зараз я поза політикою і знову займаюся улюбленою справою футболом.
— Яку мінімальну кількість грошей ви можете витратити на день?
- (Задумавшись) Мінімальну? Не знаю. Напевно, 10—15 гривень на морозиво.
— На могилі батька часто буваєте?
— Був перед дебютним матчем головним тренером збірної України проти Ісландії. Якраз півроку було по батькові.
— Якось 21-річний Андрій Шевченко сказав мені в інтерв'ю таку фразу: «Я завжди ставитимуся до людей так, як вони ставляться до мене»…
— Я так і вчинив. Але майте на увазі, адже тоді я був гравець, а зараз уже тренер. І тепер хочу сказати, що ставитися до людей потрібно так, як вони на те заслуговують…
Фото у заголовку з офіційного сайту ФФУ
14250Читайте нас у Facebook
