«Одіссея» без Одіссея

Переживання не розумом, а п'ятьма почуттями

Починається все з відчуттів. Нолан у своїй продукції створює не атмосферу, а середовище. Він настільки архітектор фактури та форми, що тактильність сприйняття для когось може вибачити бідність сенсів. Тяжкість води, крихкість людей та їхніх знарядь, нерівність ландшафту. Грубість мотузки, ніжність цуценяти та безпорадність ластовиння на жіночій щоці — все це разом вривається у свідомість одразу й дуже впливає на відчуття фільму, навіть не усвідомлення. Переживання не розумом, а п'ятьма почуттями.

Чудова робота зі звуком. Максимальна правдоподібність у передачі нюансів. Музичний супровід дуже високої якості — жодної «попси». Так само як і з дотиком — це вас фактично змушують, хриплячи, хапатися за весло. Це ви бачите, як пальці циклопа, музичні, довгі, перебирають у повітрі, торкаючись овечої вовни. Глядач більш ніж залучений особисто.

Камера взагалі не боїться ракурсу. Вас втягують в історію, дивлячись на неї зверху, знизу, зсередини та з-під руки. Крім ракурсу, у фільмі сильне сприйняття кольору — кожна ноланівська робота має свій особливий колір. Античність тут сіра, як похмурий передсвітанковий сон. Сіре важке море, сіре важке небо. Сірі з блакитним великі породи чудовиськ (циклоп, лестригони, Скілла). Навіть Аїд не стільки чорний, скільки чорно-… ну ви зрозуміли. Так виглядає сувора чоловіча робота з повернення додому.

Магія фактури починає сповзати…

У цьому важкому житті є й світлі плями (строгої архітектурної форми). І тут, рано чи пізно, магія фактури починає сповзати. Тому що Троя не може виглядати як реквізит до фільму «Клеопатра». Агамемнон античний цар, а не косплей Дарта Вейдера. Будинок на Ітаці — міцна споруда 10 століття до нашої ери, а не середньовічний замок 10 століття нашої ери. Гомерівський епос не серіальне перерахування островів. А Одіссей — не будь-який пан полковник, сер, який «просто хоче додому». Тільки в обладунках зразка невідомої античності та шоломі з гребенем-лофосом.

Ностос — повернення додому

Але навіть це можна уніфікувати — режисер не зобов'язаний знімати точно. Він художник. Питання — що знімати і що вийде. Суть гомерівського епосу та його довгого життя у віках не в тому, що герой хоче додому, а в тому, чому і як він пливе додому цілих 10 років.

І хто ж він такий. Одіссей, по суті, інтелектуальний геній своєї епохи. Він не найсильніший, не найкрасивіший і не найдоблесніший серед ахейців. Зате найхитріший, найдальновидніший і найнебезпечніший. Він виграє війни не мечем, а думкою. Саме він вигадує троянського коня. Краде у троянців паладій — статуетку богині Афіни, призначену тільки цьому місту. Переконує у необхідності вбивства трирічного сина Гектора та спалення царівни Поліксени заради попутного вітру додому. Він точно не блукатиме Троею з обличчям контуженого сержанта. І віддано бухатися перед Агамемноном на коліно.

Саме син Лаерта вміє розмовляти, обманювати, переконувати, перегравати людей і богів. Він найхитріша, найрозумніша, найпідступніша і найпарадоксальніша людина серед ахейців, яка думає на п'ять ходів уперед. Він неймовірно самовпевнений і самолюбний. Це абсолютно нелінійна особистість, яка своїм блискучим розумом сперечається з богами, і сама будує свою долю. Одіссей — герой нового типу. Епітети Гомера не описують його тілесні якості. Тільки якість розуму. Людина багатьох шляхів. У якомусь сенсі нам він видимий у політиках нашого часу.

Таким ми дізнаємося Одіссея в «Іліаді». Але після Трої починається розплата за Трою. І це вже зовсім інша поема. І наступний епітет — політлас, який вміє винести багато чого.

Герой пливе додому, випробовуючи себе щохвилини. В «Одіссеї» Каліпсо, Кірка, Аїд, Сирени — це не послідовність атракціонів. Кожна зупинка випробовує якусь частину особистості героя: його марнославство, владу над людьми, віру у власний розум, здатність відмовитися від безсмертя заради людського життя. Він хитрістю вискакує з печери й марнославно кричить своє ім'я циклопу Поліфему — і саме знаючи це ім'я, на його останній корабель обрушиться Посейдон. Він чудовий стратег, як автор яскравих індивідуальних акцій — але його власні люди в епосі постійно чинять по-своєму.

У фільмі не показано причину загибелі флоту Одіссея на острові лестригонів. Просто з лісу вискакують лицарі в обладунках, як страшний сон шахів з Гаррі Поттера, і рублять сокирами пришвартовані кораблі. В оригіналі ж весь флот увійшов у тиху гавань із вузьким горлечком і лише Одіссей пришвартувався ззовні. З вродженої підозрілості та недовіри до цього вузького входу в гавань. Тільки тому його корабель пішов — лестригони закрили прохід. Він один знає пророцтво Тіресія і забороняє чіпати биків Геліоса — але не каже чому не можна. І команда порушує наказ, не розуміючи ціни. Поз повз сирен також пропливають не всі. Недостатньо знати правильний шлях — потрібно зуміти розпорядитися цим знанням. Іноді промовчати, іноді наказати, іноді переконати. Керувати знанням набагато важче, ніж просто володіти ним.

Так поступово має відкриватися матерія античного епосу. З проблемним героєм та його складною мотивацією. Ось із Трої відпливає флот із 12 кораблів (у фільмі їх лише три). Це не банда потертих найманців, а збірна флотилія островів, на чолі якої цар і воєначальник. У фільмі Нолан дуже точно вибрав акторів середнього віку і немає жодного протиріччя бачити у грузних і сивих людях саме солдатів, які провели у далекому поході багато років. Повернення додому це повернення до справжнього себе. Спроба лагодити власний розколотий компас. Греки називали це ностосом — поверненням додому. Але мова не про дорогу. Ностос — відновлення власного особистого світу після того, як він був зруйнований війною. Саме заради ностосу Одіссей відмовляється від безсмертя у Каліпсо і обирає старість, смертність та власну долю.

Він повертається на Ітаку без супутників — не лише тому, що його прокляв Поліфем — а й тому, що додому має повернутися не цар, не воєначальник і не переможець Трої, а просто Одіссей. Без усього, що визначало його поза домом. Все, що робило його великим героєм війни, поступово віднімається. Додому приходить вже не легенда, а людина. Яка заплатила за знання про себе відмовою від безсмертя.

Але при цьому бути Одіссеєм ця людина не припиняє. Тільки тепер це треба довести. Навіть повернення додому для нього — найскладніша операція, яка вимагає обману, розвідки, перевірки союзників та терпіння. Так, і його дружина Пенелопа — це такий самий хитрий, підступний і потужний інтелект. Герої просто так не кидаються один одному в обійми. Пенелопа випробовує чоловіка, який крикнув циклопу «Я — Ніхто». І герой, який випробовував інших, повинен пройти перевірку від найближчої людини. Він повинен повернутися до спільної пам'яті зі своїм власним світом.

Що вийшло у фільмі?

Ноланівський Одіссей весь час реагує на те, що відбувається. Гомерівський Одіссей, навпаки, завжди діє. Всю історію втілює зоряний каст, помітно нерівний і за якістю виконання, і за обсягом сценарію. Метт Деймон — дуже хороший актор, який на диво рідко знімався у військовому кіно. Але тут перед ім'ям його Одіссея зовсім не хочеться поставити незмінний гомерівський епітет — «хитромудрий». Його герой — скоріше черговий полковник, якому залишилося провести останніх бійців через невідомі землі до дружини, яка чекає вдома. Якщо замінити хітон на форму, а корабель на бронетранспортер, зміниться на диво мало. І проблема не у грі Деймона. Він дуже переконливо грає героя зовсім іншого жанру. І зовсім іншої історії.

Його вірні Еврілох (Хімеш Патель) та Евмей (Джон Легуізамо) зіграли чудово, зробивши історію настільки правдоподібною, наскільки це було можливо.

Антигерою Антіною (Роберт Паттінсон) сценаристи вигадали альтернативну біографію з молодшим братом та іншими подробицями, яка лише марно займає екранний час. Паттінсону цілком вистачає акторського діапазону, щоб зробити свого героя цікавим і без подібних підпорок.

Замість цього фільм міг би приділити цей час самому Одіссею чи його супутникам. Телемаха зіграв Том Холланд. Незважаючи на досить вузьке прочитання сценарію (і на величезний скептицизм автора цих рядків перед переглядом), він переконливий. Його Телемах — саме та негероїчна людина, якій доводиться жити з наслідками рішень, прийнятих задовго до неї. У Афіни (Зендея) та Каліпсо (Шарліз Терон) занадто мало екранного часу, щоб всерйоз говорити про акторську роботу. У Цирцеї (Саманта Мортон) роль помітніша, але й вона зводиться до стрімкого, майже однохвилинного перетворення з запеклої та помстивої жінки на співчутливу тітоньку, готову допомогти по господарству.

А що ж Пенелопа?

У складному «античному» сенсі вийшла одна Пенелопа. Енн Гетевей грає її майже такою ж неоднозначною, якою вона залишається у Гомера. Її Пенелопа одночасно любляча і недовірлива, вразлива і розважлива, терпляча і підступна. Такій жінці віриш, що вона змогла двадцять років утримувати Ітаку самим своїм розумом. І тим прикріше виглядає фінал, де сценарій раптом забуває про все це і змушує її виголошувати сентиментальну тираду над чоловіком, який буквально доповзає до неї, утиканий списами та стрілами.

Чи йти на фільм? Так, якщо не розраховувати на багато що й просто захотіти на три години зануритися в атмосферу «Одіссеї» — нехай навіть без її головного героя.

Спойлер

Фінал — найгірше, що є у фільмі. За волею сценаристів Пенелопа мріє поплисти кудись далеко, і Нолан виконує це бажання. Царська пара залишає розорену Ітаку, неприбраний після бійні палац та двадцятирічного Телемаха розбиратися з усім цим самостійно, і відпливає в захід сонця.

Але саме цього Одіссей у Гомера робити не повинен. Заради відповіді на запитання «як повернутися на Ітаку» він спускається в Аїд до Тіресія. Віщун велить йому спочатку повернутися додому, принести жертви Посейдону і лише потім, через роки, взяти весло і піти вглиб материка — туди, де люди не знають моря і приймуть весло за лопату. Там встромити він повинен весло в землю. Тоді його провина перед богом буде спокутувана.

Нолан закінчує фільм точно протилежним чином. Його Одіссей знову обирає море. І тим самим перекреслює не просто епізод поеми, а весь сенс довгого повернення додому, роблячи сюжет ретроспективно безглуздим. Тому що дім — це мета та відповідь на головне питання поеми — навіщо взагалі було повертатися.

Раніше «ФАКТИ» писали про те, що режисер Ангел Ангелов зняв фільм про воїнів елітних спецпідрозділів Сил оборони «Етос. Тінь вовка». «Слово „етос“ перегукується з „епосом“ — жанром, який завжди був мені близьким: „Одіссея“, „Енеїда“, „Божественна комедія“. Якщо епос описує зовнішні подвиги, то етос — це внутрішня дія, моральна та духовна основа вчинку. Так народилася ідея циклу — серії фільмів про різні підрозділи української армії, кожен з яких має власний код і філософію, сформовану реальним бойовим досвідом», — сказав режисер.

79

Читайте нас у Facebook