Старий шкільний учитель йшов по, здавалося, нескінченному засніженому полю. Врожай на рівнині, вкритій першим пухнастим снігом, був уже давно зібраний. Але великі чорні птиці, кружляючи високо в небі, періодично опускалися на землю й копошилися у пошуках чогось їстівного. Раптом на краю поля, під деревом, що втратило останнє листя, учитель побачив літню жінку. Вона тихенько плакала, дивлячись прямо перед собою.

- Чому ви плачете? — запитав її вчитель.

- Я думаю про своє життя, яке вже практично пройшло. Про свою молодість й колишню красу, якою раніше могла милуватися, сидячи перед дзеркалом, і яка тепер вже не повернеться ніколи. Про чоловіка, якого я любила багато років і який любив мене до самої своєї смерті. Я сумую через те, що Господь дав мені можливість пам'ятати все це і при цьому не поберіг мене, знаючи, що спогади будуть рвати мою душу на шматочки …

Несподівано для себе жінка помітила, що слухаючи її, учитель завмер, немов намагаючись щось розглянути далеко.

- Що ви там побачили? — запитала вона його.

- Поле жовтих троянд, — відповів він. — І серед них себе, молодого ще, з красунею-дружиною і дітьми, які бавляться на природі. Бог був великодушний, подарувавши мені можливість пам'ятати …

Всім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра і щастя. А вам, друзі мої, гарного дня. Як завжди, щиро ваш.