Якось довелося нам із дітьми провести відпустку в Тунісі. Діти тоді були ще настільки маленькими, що вирушати на тривалі екскурсії з ними ми розраховувати не могли, хоча звикли в кожній новій країні ближче вивчати її традиції та звичаї, неодмінно відвідуючи головні визначні пам'ятки. Ну, а оскільки блукати цілими днями територією готелю швидко набридло, то вечорами ми зазвичай вирушали на прогулянку до найближчого містечка, розташованого на березі моря. Там, у напівзруйнованій, але добре збереженій фортеці, розташовувався на диво не дуже галасливий східний базар, на якому можна було знайти все, що завгодно, — від старовинних порцелянових тарілок до неймовірно красивих шовкових килимів.

Провівши не одну годину в довгих бесідах зі балакучими місцевими торговцями, я наслухався чимало легенд про історію Тунісу, про День нової ери, до речі, що відзначається там усіма якраз 7 листопада, і про те, чому в це свято прийнято прикрашати двері будинків. Річ у тім, що власне країну, розташовану на півночі Африки, прийнято називати «дверями (брамою) в Сахару». Основна дорога до цієї легендарної пустелі якраз пролягає через Туніс. І двері будинків — палаців, торгових лавок, установ, житла — давно тут стали своєрідними символами. Двері ці, як правило, не схожі одна на одну. Біля кожної з них хочеться зупинитися, довго розглядаючи, які ж таємні смисли були в ці символи закладені давніми майстрами. Прикрашені різьбленням по пальмовому або оливковому дереву, укріплені кованими амулетами у вигляді очей або рук Фатіми, дочки Магомета, двері ніби оповідають про щастя і успіх мешканців будинків, водночас символічно оберігаючи їх від різних бід і поганих людей.

Жителі стародавньої країни легендарного Магріба давно відомі своїм філософським підходом до, начебто, звичайних життєвих речей. Їхні розповіді про ставлення до життя багато про що змушують задуматися. Мені, наприклад, досі пам'ятається притча, розказана сивобородим власником великого намету з килимовими виробами. Почастувавши мене чашечкою міцної кави, старець розповів мені історію, що передається в їхній сім'ї з покоління в покоління. Якось цар Ібрагім, сидячи біля воріт свого палацу, звернув увагу на бідолашного старого, який зупинився в пошуках ночівлі.

- Мій палац — не заїжджий двір для мандрівників, — відразу ж заявив Ібрагім.
- Добре, — сказав старий. — А кому цей палац належав раніше?
- Моєму дідові.
- А потім?
- Моєму батькові.
- А до кого він перейшов після смерті батька?
- До мене, звичайно.
- А коли помреш ти, хто переступить цей поріг?
- Зрозуміло, мій син.
- Так ось, Ібрагіме, — на прощання сказав йому старий, — місце, куди один входить, а інший виходить, якраз заїжджим двором і є …

Усім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, гарного дня. Як завжди, щиро ваш.