«Наразі ми — найважливіша країна у світі»: Павло Казарін про те, як війна змінила Україну
«Я не дуже розумію, як писати про війну. Весь час боїшся скотитися у пафос, — пише Павло Казарін на своїй сторінці в соцмережах. — Він поруч, він липкий і його важко відтерти.
Нині у кожного своє відчуття часу. У когось дистанція з «довоєнним» як прірва. У мене навпаки: здається, що все почалося позавчора.
24 лютого була моя черга вести ранковий ефір. Вибухи випередили будильник. Я їхав на роботу і гадки не мав, як вести програму. Все, що ми підготували напередодні, втратило сенс. Було страшно. Ми злилися, щоб не тремтів голос.
Розмови про те, «що ти робитимеш, якщо…» звучали з грудня. Я намагався в них не брати участі. Просто є категорія запитань, на які немає сенсу відповідати словами — можна лише справами. 25 лютого я пішов у військкомат.
Черга на мобілізацію була великою та недвозначною. Служба в армії на очах перетворювалася з обов'язку на привілей. Нам вдалося потрапити до останнього вагону — вже на третій день війни військкомати зрозуміли, що пропозиція випереджає попит і почали брати лише людей із досвідом. На четвертий день за зарахування до армії почали пропонувати хабарі.
Це є закономірним. Нашому поколінню випало жити у суб'єктний період історії країни. Нашим сучасникам ставитимуть пам'ятники. Їхніми іменами називатимуть вулиці. Події цих днів діти вивчатимуть під час уроків історії. Можу зрозуміти тих, хто хоче бути частиною всього цього.
Війна дуже швидко стерла кордони. У моїй роті служать директори та автомеханіки. Хлопці та дівчата. Ті, хто годяться мені у діти і ті, хто годиться у батьки. В нашому батальйоні служать два геї, ми з ними стояли в одній черзі до військкомату. Колишні вододіли зникли. Вони не мають значення.
2014 року, коли російська армія захоплювала Крим, мені здавалося, що є дефіцит розуміння. Що потрібно розставити крапки над «i». Я писав тексти та включався до ефірів. У 2022 році я їжджу на стрільби та чергую на блокпостах. Все кришталево ясно. Якщо треба пояснювати — отже, не треба пояснювати.
Коли «Титанік» зіштовхнувся з айсбергом, перші півтори години нічого не відбувалося. Пасажири першого класу грали шматками льоду в імпровізований футбол. А потім вода заповнила відсіки, кількість перейшла в якість — корабель за п'ятдесят хвилин пішов на дно. Із санкціями проти Росії приблизно так само. Треба почекати.
Прикмета часу — у Києві майже все зачинено. Але ті, хто відкриті, намагаються тебе почастувати. Вчора витратив п'ятнадцять хвилин: умовляв власника бізнесу взяти в мене гроші за товар. Твердив йому, що війна не тільки в окопах, що економіка має працювати, а гроші — обертатися. Умовив, але важко.
До речі. Все, що відбувається — це ще й нафтова свердловина легітимності. Спостерігаю, як один персонаж нарощує собі аудиторію за рахунок відео з місць падіння ракет. Місце роботи дає йому доступ до оперативних відео — а тому щоранку у його стрічці колективна безпека поступається місцем персональному хайпу.
Інший персонаж використовує війну для зведення рахунків: запевняє всіх, що бронежилети не купують з вини антикорупціонерів. Фестиваль стерв'ятників.
«Водяне перемир'я» зберігати непросто. Медійні спікери з різних таборів часом влаштовують розвідку боєм. Доводиться ловити себе за язика, щоб не перейти у соцмережах на особистості. Іноді здається, що інтенсивність боїв на передовій обернено пропорційна срачам у тилу.
Окремий вид антропології — заходити на сторінки української «партії Кремля». Частина перефарбувалася. Частина пішла. Деякі прикидаються волонтерами. Напевно, їм просто страшно. Ймовірно, вони сподіваються, що ми забудемо. Ні, ми не забудемо.
Нині кожен вважає, що робить недостатньо. Усіх поєднує почуття провини. У тих, хто виїхав — до тих, хто лишився. У цивільних — до військових. У тих, хто в тилу — до тих, хто на передку. Просто майте на увазі, що ви не самотні. Що це почуття відчувають усі, крім нарцисів. Не вірите мені — після війни спитайте у терапевта.
Ми склали присягу через три тижні після того, як отримали зброю. Когось оформляють як контрактників. Когось — як мобілізованих. На формальності не завжди залишається час, тому багато хто продовжує служити «у своєму». Найходовіші розміри штатного одягу та взуття поки що у дефіциті, тому жартуємо про флібуст'єрів.
Київ ситий, озброєний, злий та зосереджений. Місто, в якому зашкалюють синергія, співпраця та солідарність. Так, я пам'ятаю, що обіцяв уникнути пафосу, але у цьому випадку можна.
Зрештою, зараз ми найважливіша країна у світі. Нічого важливішого ніде не відбувається. Ми не планували ставати персонажами кінофільму, але довелося.
Що я робитиму після війни? Сяду на мотоцикл і поїду країною. Ми дуже багато про себе не знали. Дуже багато про що просто не здогадувалися. Мені треба буде до Сум. І у Маріуполі. І у Херсон. І скрізь.
Підозрюю, що і вам. Тож до зустрічі" .
Фото Павла Казаріна із соціальних мереж
Матеріали, розміщені у рубриці «Блоги», відображають власну думку автора та можуть не співпадати з позицією редакції.
1205Читайте нас у Facebook
