«Більшість людей не здогадуються, з чого створені мої скульптури», — майстриня Наталія Пилипенко

«У персонажів є одна особлива риса: вони виглядають так, ніби існували завжди»

- Я створюю авторську арт-скульптуру, — розповідає Наталія Пилипенко. — У моїх персонажів є одна особлива риса: вони виглядають так, ніби існували завжди. У їхніх очах — цілий всесвіт, легкий смуток і дуже багато тепла. Ось янголи Весни та Літа. Янгол Весни приходить першим. Він несе маленький човник для мандрів, річок, дитячих спогадів і довгих теплих вечорів. Янгол Літа приходить слідом. Він носить вінок із ромашок, збирає перші квіти й будить усе, що втомилося спати. Вони зустрічаються лише на мить. Там, де весна передає літу запах квітів, а літо обіцяє зберегти їх до осені. Саме ця коротка зустріч і тримає коло року.

— Цікаво…

- А ось робота «Кислиці». Це розповідь про дикі яблука та персонажа, який знав кожен занедбаний садок на околиці, де господарював лише вільний, колючий вітер. Там, серед заростей шипшини та старого пирію, досі стояли криві, покручені часом яблуні. Вони не знали людської турботи, їх ніхто не підрізав і не білив. Але кожної осені вони вперто, з якоюсь дикою затятістю, родили. Це були кислиці. Маленькі, тверді, терпкі. Від них зводило щелепи. Але вони були з таким густим, справжнім ароматом, якого ніколи не знайдеш у випещених сортових плодах.

Він і сам трохи схожий на ці яблуні. Час добре попрацював над його обличчям, поглибивши зморшки біля очей та навколо рота. Його старий капелюх, що зрісся з головою, здавався виліпленим із самої сухої глини, а затертий старий платок на шиї нагадував сизий лісовий мох. Цього дня осінь стояла тиха й прозора, як холодна річкова вода. Він ішов повільно, притискаючи до себе старе, потемніле від часу залізне відро. Кожен крок відгукувався глухим, важким стукотом. Кислиці, що вже переповнили відро, котилися під ноги, губилися в траві, але він не зважав. Головне було тут, у його руках. Він куштував яблуко. Блідо-зелене, з одного боку торкнуте багряним рум'янцем. На ньому не було глянцю. Воно пахло землею, приморозками та запізнілим сонцем. На його вустах з'явилася ледь помітна, тиха посмішка. У ній не було гучної радості, тому що зібрав багатий врожай. Це була мудра, трохи іронічна посмішка людини, яка знає, що найцінніше в цьому житті не дається задарма і ніколи не буває бездоганно гладким. Справжня краса завжди трохи дика, гіркувата на смак і ховається там, куди інші навіть не подумають зазирнути. Він зупинився, й погляд його вологих очей звернувся кудись повз обрій, туди, де небо сходилося з верхівками здичавілих садів. Він приніс свій врожай. Осінь могла починатися…

«Кожен ґудзик колись був частиною чиєїсь історії»

— Відро та яблука як справжні… Як досягаєте такого ефекту?

— Я не відтворюю фактуру заради самої фактури. Для мене вона — це частина історії персонажа. Старе відро має виглядати так, ніби ним користувалися багато років. Яблуко — ніби його щойно зірвали. Кожну поверхню я створюю вручну, шар за шаром. Мені важливо, щоб глядачеві захотілося доторкнутися до роботи. Саме дрібні деталі роблять вигаданий світ переконливим.

— Який персонаж ваш улюблений?

- Один з них — Ґудзикар, або Колекціонер загублених ґудзиків. Він збирає ґудзики, що загубилися дорогою. Бо кожен із них колись був частиною чиєїсь історії. Він знає, що маленький перламутровий ґудзик випав із весільної сукні. Дерев'яний належав дитячому пальтечку, у кишенях якого були каштани. Металевий — пережив далекі подорожі. Старий тканинний — пам'ятає запах бузку і бабусині руки… Ґудзикар знаходить їх у щілинах старих підлог, на стежках після дощу, у шухлядах забутих комодів. Великі й маленькі, порожні всередині, трохи потерті ґудзики із чотирма дірочками. Через них колись проглядали нитки, що зв’язували докупи чужі долі, а тепер крізь них видно лише повітря й час. Ґудзикар очищає їх від пилу й складає до своєї скрині. Він вірить, що поки збережена хоча б одна дрібниця, історія не зникає остаточно. Він сидить, перебирає ґудзики і думає: «Хтось десь зараз шукає саме цей…» Чий ґудзик він тримає сьогодні?

«Люди часто бачать у моїх роботах щось дуже особисте і знаходять у них власні сенси»

— Як народжуються ідеї ваших робіт?

— Зазвичай все починається з образу, який раптом з'являється в уяві. Потім я довго його обдумую, і поступово навколо нього народжується цілий світ. Мені цікаво розповідати глядачеві про справжні людські почуття, мрії та надії. Кожна скульптура для мене — це маленька історія, яку глядач може побачити та продовжити по-своєму. Мабуть, саме тому люди часто бачать у моїх роботах щось дуже особисте і знаходять у них власні сенси.

— Який папір використовуєте для пап'є-маше? Старі газети, картон?

— Я використовую різні види паперу, адже кожен із них виконує свою роль. Для одних етапів краще підходить тонкий, для інших — цупкий. Це вже частина моєї авторської технології. Папір у моїй творчості — основний матеріал. Проте більшість людей не здогадуються, з чого створені мої скульптури.

— Як краще такі речі вписати у інтер’єр?

— Насправді арт-скульптуру не потрібно «підганяти» під нього. Такі речі створені для того, щоб стати акцентом, викликати емоції, зупиняти погляд і починати розмову. Якщо людина відчуває зв'язок зі скульптурою, вона інтуїтивно знаходить для неї у оселі ідеальне місце.

— Як довго зберігається така скульптура з паперу?

- Я часто кажу, що папір — дуже недооцінений матеріал. Адже книги, архівні документи та твори мистецтва на паперовій основі живуть сотні років за належних умов. Зі скульптурою з паперу так само. Якщо чітко дотримуватись технології у виготовленні робіт та правильно їх зберігати (такі речі не люблять вологи), вони можуть радувати десятиліттями.

Раніше у «ФАКТАХ» дизайнерка Світлана Бардар розповідала про те, що створення мереживних прикрас у техніці фриволіте нагадує медитацію.

Фото з альбому Наталії Пилипенко

146

Читайте нас у Facebook