«Як не крути, ми потрібні своїй Україні»: як переселенцям почати з нуля власну справу
Вони тікали від війни, залишали рідні домівки та улюблену роботу. Щоправда, переїзд до Європи не розглядали, вирішили переселитись на більш спокійні території, аби в тилу допомагати країні перемогти. Вони, між іншим, перемогли й власні страхи, адже ризикнули повернутись до справи свого життя, щоб підтримувати економічно себе, свою країну і показати іншим, що не варто опускати рук, бо кожен фініш — це, по суті, старт. Переселенці поділились своїм досвідом та порадами як продовжити працювати у рідній Україні.
«Так, нам боляче, але треба якось жити далі!»
Євгенія Грібкова з Харкова чотири роки тому відкрила там студію з брейдингу — це художнє плетіння кіс та створення різних візерунків у зачісці. Крім того, там нарощували волосся.
— Після вторгнення рф ми десять днів просиділи у підвалі під страшними обстрілами, — каже Євгенія Грібкова. — Залишили все там й вирушили з дитиною, мамою, чоловіком та собачкою світ за очі… У Вінниці мене зустріла моя підписниця з Інстаграму, переночували. А потім до вечора стояли на трасі й просто не знали, що робити. Поки заправлялись, я знайшла будиночок, і так ми залишились тут.
Аби відволіктись від новин, допомагаємо ЗСУ всім чим можемо. Бьюті-індустрія завжди мала попит, — розповіла «ФАКТАМ» Євгенія. — Коли ми приїхали у Вінницю і просиділи півтора тижня, пішли з мамою на нігті, бо вони були всі зламані. Нас за те всі засудили. Але ж краще відволіктись від негативу — так, нам болить, але ж треба якось жити далі. Та й майстриня манікюру, яка нас обслуговувала, у декреті, вона теж хоче копійку заробити. Чому б її не підтримати?!
Так у мене з'явилась ідея повернутись до своєї справи. Почала з роботи в Інтернеті — виготовляю хвостики, резиночки, продаю за доступні кошти власні відеоуроки з брейдингу. Підписниця Тетяна Савицька, яка тут у Вінниці перукарка, запропонувала поділитись робочим місцем. Навіть інструменти дає, це так зворушливо. Клієнти вже записуються. Пишуть із мого Харкова, які їдуть кудись через Вінницю і хочуть отримати мої послуги. Просто заради того, щоб мене підтримати, або хтось давно мріяв, щоб я стала його майстром.
Інша вінничанка просить мене провести навчання, то я вже створюю таку групу. Перша моя порада — виїхати з небезпечного місця. Зібратись із силами, духом, налаштуватись на це. Бо у перші дні я боялась. Здавалось, що як тільки виїдемо, станемо у заторах — і нас просто накриє…
Не залишайтесь під обстрілами, тому що рано чи пізно доведеться звідти тікати, адже окупанти стирають міста з лиця землі. Якщо ви працювали у магазині чи на заводі, на мирній території теж є робочі місця. Можу запропонувати свій курс дівчатам, щоб навчились щось робити та мали можливість заробити.
Не сидіть і не чекайте, що війна завтра закінчиться. Звісно, ми в те все віримо, але жити продовжувати потрібно. Не впадайте у паніку, бо тоді починається самопоїдання. Якщо нам пощастило виїхати з того пекла, то треба шукати спосіб вижити. Йдіть і щось робіть!
Мені починати роботу легше, бо я маю певний старт — свою сторінку в Інстаграмі та багато підписників. Я порадила б дівчатам створювати такі сторінки заради спілкування і щоб запропонувати свої послуги. Просіть, аби вас відмітили, зробили репост. Тоді вас помітять клієнти.
Помітила, що зараз потрібні менеджери для роботи в Інтернеті, шукайте і такі вакансії. Усі мої знайомі, як поїхали за кордон, кажуть: хочемо додому, бо робити там нема чого. Там усі чужі. Як не крути, ми потрібні тільки своїй Україні. То й давайте всі разом підіймати ее, хто як може.
«Чоловік крізь сльози сміявся, коли я вантажила в машину інструменти для манікюру»
Яна Нагайчук у Святогірську на Донеччині п’ять років працювала майстринею манікюру. Відкрила власний салон «Орхідея».
— До мене приїжджали клієнти навіть з ближніх міст, адже я сумлінно та з креативністю виконувала свою роботу, — ділиться Яна Нагайчук. - Вона для мене була важливою частиною життя, натхненням. Дала можливість працювати в себе і кільком жінкам. Але війна зламала всі плани. Колеги повиїжджали…
За десять кілометрів від нас вороги почали стирати з лиця землі Ізюм та Рубіжне. Для себе прийняли рішення, що студія та дім не такі дорогі, як життя дітей. Тому з чоловіком, 11-річною дочкою та 6-річним сином ми вирішили тікати. Я ще забігла на роботу, взяла із собою матеріали та інструменти для манікюру. Чоловік крізь сльози сміявся, як я то все вантажила у машину. Спочатку ночували у Дніпрі, тоді у Кременчуці, але постійні сирени нас морально та фізично добивали. Ми просто відкрили карту й інтуїтивно вирішили, що краще зупинитись на Вінниччині.
Оскільки чоловік працював регіональним менеджером, він досить швидко знайшов родину у Жмеринці, які безплатно дали нам свій дім для проживання. Я думала, що таких добрих людей вже нема, але є, це зворушує до сліз. Можливо, доля так нам віддячила, адже у 2014 році ми з батьками теж приймали біженців в себе і знаємо як це — втікати від війни.
Уже наступного дня після приїзду почали обговорювати питання роботи. Ми для себе вирішили — принципово нікуди не їдемо до Європи, хочемо жити у рідній Україні та працювати на її благо! А що я найкраще вмію робити? Манікюр. Тому почала все з нуля. Дівчина Ольга, яка допомогла із житлом, звернулась до місцевих видань. Ті опублікували оголошення, що я надаю послуги. А місцеві власники салону дали робоче місце, без орендної плати, тільки витрати за світло. Й мені відразу почали писати люди, я вже маю перших клієнтів, чому неймовірно рада.
Хтозна, може у моєму творчому доробку побільшає патріотичних нейл-робіт. Тим, хто опинився в такому ж, як я, становищі, раджу брати себе в руки, налаштуватись на позитивну сторону і стукати у всі можливі двері. Вам точно відкриють. Виходьте між люди, спілкуйтесь, знайомтесь, можна піти й в центр зайнятості, там теж можуть щось підказати. Не бійтесь пробувати щось нове чи розпочати заново свою справу, думайте про хороше — і мрії точно реалізуються.
Раніше «ФАКТИ» розповідали, що пропонують біженцям з України у різних країнах ЄС: житло, робота та соціальні гарантії.
627Читайте нас у Facebook
