«Через стрес місячний Данилко постійно кричав»: у Чернігові немовля з мамою жили у підвалі, бо квартиру розбомбили рашисти
— Ніколи б подумати не могла, що через обстріли рашистів залишимось без дому. Ми проживали нашою щасливою та дружною родиною — я, чоловік, дитина, батьки, бабуся та сестра — у чотирикімнатній квартирі, яку рідні отримали у 1993 році. Вони дуже багато працювали, аби зробити ремонт та облаштувати все. Тепер про все те нагадують фото, — каже Ганна Чугай. — Моєму синочку Данилку й місяця ще не було, як почалась війна… Десь о 1:20 я прокинулась годувати сина, тоді ж пролунав перший вибух Промайнула думка про війну, проте відкинула її. Бо ж як таке можу бути у 21 столітті?!
Вранці знову вибух, стало дуже страшно… Після першого звуку сирени ми забрали кошти, документи, цінності та трохи речей, щоб переодягнутись, для сина — трохи більше спакували. Я, чоловік, синочок, бабуся та собака вирішили ховатись у підвалі сусіднього будинку, аби не ризикувати життям. Це десь п’ять хвилин ходьби… Мама Алла наша більше часу проводила у квартирі, адже потрібно було готувати їжу, щось попрати. Ми своєю чергою тільки забігали додому, щоб прийняти душ. Тато весь час був на роботі, сестра з коханим в іншому підвалі".
— Наскільки мені відомо, 3 березня у будинок, де проживала твоя родина, влучила авіабомба. Згадай про цей страшний день.
— Першою, що щось не так, помітила бабуся. Вона була ближче до виходу з підвалу та почула вибух. Подумала, що це постраждав сусідній дім. А як вийшла на вулицю — то горів наш… В неї почалась істерика, адже всередині перебувала наша мама, яка саме мала нам нести їжу. Телефонуємо їй, гудки йдуть і ніхто не відповідає. Десь 20 хвилин поспіль ми її набирали, що в той момент творилось на душі — важко передати. Розпач, страх, біль — все разом. Й тут прибігає мама — вся у пилюці та крові, взута у мої чобітки, поверх татова куртка. Вона плакала, а ми дивились на величезну гематому на її лобі і не могла повірити, що мама жива!
Без слів ми зрозуміли, що нашої квартири вже нема. За словами мами, коли вона перебувала на кухні, почали літати вертольоти і різко міняти напрямок. Вона мерщій впала у коридорі — й прозвучав вибух. Маму саме це і врятувало, хоча вона вже подумки прощалась з життям. Її відкидало у сторону, вона літала як м’яч. У коридорі літали стіл, дошка для прасування, ламались плити. Стук був божевільний. Коли все стихло — у нашій з чоловіком кімнаті не було половини стіни.
Мама схопила перші речі, які трапились під руки, та вибігла надвір, їй допомогли рятувальники. Там лежали тіла, деякі без ніг, тоді ж загинуло майже півсотні людей. У них випустили близько п’яти ракет. Жертв було так багато, тому що поряд аптека і люди стояли в черзі. Мама на вулиці взувалась біля мертвої жінки…
Наступного дня ми наважились підняти до квартири. У нас залишилося трохи речей, які ми одразу взяли. Після пережитого ми вже навіть боялись вийти з підвалу, мама, сестра та її хлопець перебрались до нас. Так і жили великою родиною. Спочатку мали воду, світло, нам дали електроплиту, аби ми готували їжу, грілись камінами. Та через пару днів рашисти знищили снарядами водопостачання та електроенергію. Ось тоді почалось пекло…
.jpeg "Дивом вціліле фото Ганни та її чоловіка")
— Як у таких умовах ви справлялись з малюком?
— Син спав у люльці від візочка. Найважче було приготувати суміш. Ми її накидали у жерстяну банку, перед тим змішавши з кип’яченою водою, і підігрівали над свічкою. Самі їли консерви та хліб. Гігієна — теж окрема тема. Данила ми «купали» завдяки вологим серветкам. Відповідно у сина почалась попрілість, почервоніння, на тілі ранки…
Кожен раз, міняючи підгузок, я плакала. Не лише через це, а й тому, що майже постійно місто бомбили. Стіни трусились. Через стрес Данилко постійно кричав, не спав ночами. Він навчився тримати голівку у підвалі. Прогулювались ми тільки на першому поверсі, сирен не було. Тому кожен вибух — це було щось таке страшне. Здавалось, що вікна повилітають. Нерви не витримували. Я боялась втратити сина. Тому прийнято було рішення — тікати!
— Як ви вибирались з Чернігова?
— Машиною, за заздалегідь узгодженим маршрутом. Поїхали всі, крім батьків. Чесно кажучи, сильно переживали, бо автомобіль низький, а дорога польова, був страх застрягнути. Слава Богу, все минуло спокійно, на постах були українські військові. А Іванівку, де були росіяни, ми змогли об'їхати полем. Після того ми вирушили на Хмельниччину, де нам дали дім для ночівлі мої підписники із соцмережі. Ми вперше за тиждень нормально поїли, помились, переодягнулись і лягли спати у ліжко. Були відчуття, що це сон, що нічого не гуде, ми у безпеці… Бо до того ми взуті та у куртках спали на канапах. Я вже мовчу про Даню. Він вперше за місяць сам заснув і не кричав…
Зараз ми на Західній Україні, тут дуже добре. Але думками ми з Черніговом. Так тягне до рідного дому. Боляче до сліз. У перші місяці материнства я пережила справжнє пекло, але вірю, що скоро ми переможемо і повернемось. Та почнемо все спочатку.
2497Читайте також: «Нашу машину розстріляли російські танки під Черніговом. Маму та 15-річного Максима вбили, їхні тіла залишилися там»
Читайте нас у Facebook
