«Нашу машину розстріляли російські танки під Черніговом. Маму та 15-річного Максима вбили, їхні тіла залишилися там»
Росіяни не дають місцевим жителям виїжджати гуманітарними коридорами. Вже не раз у ЗМІ з'являлися повідомлення про те, як армія РФ розстрілювала місцевих жителів, що залишали місто. Саме так сталося із сім'єю 22-річної Діани Ємельянової, яка намагалася виїхати разом із мамою, чоловіком та його 15-річним братом. Мама Діани та брат її чоловіка загинули. А Діана з чоловіком чотири години повзли болотами й полем, намагаючись врятуватися. Діані прострелили ногу, через що вона втратила чотири пальці. Діана розповіла «ФАКТАМ» страшні подробиці.
«Ми побачили, що один із цих танків їде в наш бік. Стало ясно, що нас хочуть добити»
Наразі Діана та її чоловік Олександр перебувають у Луцьку. Молода жінка знаходиться в лікарні, де їй мають зробити операцію з пересадки шкіри. Після чого приблизно через пів року можна буде говорити про протез. Той страшний день, коли вони всією сім'єю спробували покинути Чернігів, Діана пам'ятає у найдрібніших деталях.
— Це було 9 березня. Ситуація в місті з кожним днем ставала дедалі критичнішою, — розповідає «ФАКТАМ» Діана. — Постійно пропадала електрика, житлові квартали обстрілювали, гинули люди. Наші друзі та знайомі одні за іншими виїжджали. І ми теж наважилися. Взяли із собою 15-річного Максима, брата мого чоловіка. Чоловік був за кермом, я поруч із ним на пасажирському сидінні, а мама з Максимом сиділи ззаду. В машині було спекотно, і я роззулася… Виїхавши з міста, ми опинилися в селі Количівка. На виїзді з цього села, на повороті, стояли три танки. Ми спершу їх і не помітили — вони були за широкими деревами. Побачили надто пізно… Я ще спитала у чоловіка, наші це танки чи ні. Чоловік сказав, що не наші. Розвертатися назад було пізно. У нас почали стріляти. Чоловік тільки встиг крикнути: «Пригніть голови!» А в мене промайнула думка, що це, мабуть, сон. Хіба може таке відбуватися насправді? Але то був не сон. Нас розстрілювали.
Проїхавши ще метрів п'ятдесят, наша машина зупинилася. Її перетворили на решето. Чоловік закричав: «Всі з машини, швидко!» Тоді я побачила, що в мене прострілені ноги. Все було в крові, були відірвані пальці… При цьому болю я не відчувала, ноги ніби заніміли. Разом із мамою, яка теж була поранена, ми виповзли з машини. Чоловік почав витягувати Максима. Але він був уже мертвий. У нього з рота йшла кров, а в спині була трисантиметрова дірка… Він застряг між сидіннями, але чоловік його витяг.
А потім ми побачили, що один із цих танків їде в наш бік. Стало ясно, що нас хочуть добити і треба рятуватися. Ми відповзли на узбіччя і спробували сховатися. Лягли на землю. Врятувало ще те, що там були хоч голі, але дуже густі кущі. Напевно, за ними нас не було видно. Ми пролежали якийсь час, поки все не затихло. Чоловік швидко перев'язав мені ногу, після чого хотів зробити перев'язку мамі. Але коли вона підняла куртку, ми побачили, що у неї розірвало весь бік. Там все було в крові… Мама помирала, і розуміла це. Вона вже не могла нікуди повзти. Відповідала коротко. Я встигла сказати їй, що її дуже люблю. Вона сказала: «Я тебе теж». То були її останні слова.
Росіяни почали стріляти у наш бік. Стріляли без зупинки близько хвилини. Я майже не сумнівалася, що нас доб'ють. Просто лежала і чекала, коли це станеться… Але ні. У нас не попали, а підходити ближче та шукати нас ніхто з них не став. Коли все стихло, ми ще трохи почекали і поповзли далі. Вже удвох… Маму та Максима довелося залишити там.
«Я просто повзла — вже, скоріше, за інерцією. Працював виключно інстинкт самозбереження»
— Спочатку ми повзли болотистою місцевістю, — продовжує Діана. — Ув'язали в болоті до пояса, по груди… Чоловік повз попереду і ламав сухі гілки, через які ми намагалися пробратися. Ніг я, як і раніше, не відчувала. При цьому кілька разів навіть підводилася і могла трохи пробігти. Це було, коли ми опинилися на полі, яке палало. Можливо, там щойно був бій, бо всюди було полум'я. Ми долали це поле перебіжками. Намагалися бігти тільки ділянками, що тліли, де не було вогню. Але оскільки я була без взуття, обпекла ноги.
Періодично я падала. Чоловік мене підіймав, і ми бігли далі. То бігли, то йшли, то знову повзли… Кілька разів чоловік ніс мене на руках. Потім у цьому полі нам зустрівся ще один російський танк. Він був досить далеко, і ми змогли сховатися за горбком. Нас не помітили. Важко описати свій стан на той момент. Я просто повзла — вже, скоріше, за інерцією. Працював виключно інстинкт самозбереження. Зробити все, щоб урятуватися. Хоча я була впевнена, що врятуватися нам вже не вдасться.
Вдалося. За кілька годин Діана з чоловіком таки дісталися українського блокпоста.
— Добиралися, напевно, години чотири, — каже Діана. — А вже звідти мене відвезли до лікарні у Козельці. Хотіли спочатку до Остера, але не вийшло. Везли мене знов-таки під обстрілами… У Козельці ампутували пальці на нозі. Чоловік дивом не постраждав. Та і я, чесно кажучи, незрозуміло як лишилася жива. Тому що скло пасажирського сидіння, де я знаходилася, було зрешечене кулями.
З Козельця двоє знайомих військовослужбовців пізніше вивезли нас до Києва. А вже звідти ми за допомогою волонтерів дісталися Луцька. Виїжджати з Козельця було дуже страшно. Не знала, як після того, що з нами сталося, знову сісти в машину та їхати дорогою, де можуть бути російські танки. Але їхати треба було в будь-якому разі.
Що трапилося з тілами мами та чоловікового брата, Діана з Олександром не знають. У Чернігові залишилися деякі їхні друзі та знайомі, але дістатися до Количівки вони не мають жодної можливості, адже ситуація не змінилася. Стало лише гірше, виїзди з міста заміновані. Жителі Количівки, з якими вдалося зв'язатись мамі чоловіка Діани, повідомили, що всіх, кого вони знаходять, ховають у селі у безіменних могилах.
На своїй сторінці у Facebook Діана присвятила мамі зворушливий пост.
«Я тебе дуже люблю, дуже сильно люблю, це було останнє, що ми один одному сказали… Але я вірю, що ти мене десь чуєш, і бачиш… Я ніколи не повірю, що тебе більше немає зі мною… тварюки, які зробили це з тобою і з нами — отримають чи вже отримали за рахунками! Моя гарна мама. Ти так плакала за невинними людьми, які гинуть, а тепер усі плачуть за тобою… Я плачу за тобою…»
— Не знаю, чи знайдемо ми колись тіла мами та Максима, чи зможемо їх хоча б нормально поховати, — каже Діана. — Не знаю, чи зможемо повернутися і чи буде кудись повертатися. Те, що зараз відбувається у Чернігові — це справжня катастрофа. Наше місто знищують разом із його жителями…
Попереду у Діани операція, а потім — протезування, реабілітація. Сім'я при цьому залишилася без жодних засобів для існування. Для тих, хто може допомогти Діані, повідомляємо номер її картки: 5 168 752 013 418 903
8897Читайте також: «Мого чоловіка окупант застрелив на очах 14-річного сина»: розповідь жительки Бучі
Читайте нас у Facebook
