«Ми у черзі за хлібом по три години під обстрілами вистоювали, а тепер гріх жалітися!»: як живе Чернігів після осади рашистів

Журналістка Юлія Струк — уродженка Чернігова. Нещодавно вона побувала у звільнених селах Чернігівської області, мешканці яких на собі відчули звірства російських окупантів. А днями відвідала свою батьківщину — місто, яке вистояло і не допустило просування росіян до серця України Києва. Юлія розповіла, як зараз тут живуть люди:

«Що я зробила, коли вийшла з потяга (ним я добиралася додому вперше, мабуть, з 2010 року) і побачила надпис на будівлі вокзалу «Чернігів»? Я записала відео своїм найкращим подругам (ми усі звідси родом), де я схлипую і кажу: «Я вдома».

Який Чернігів зараз? Малолюдний. «Війна навчила, що треба захищатися», «Да что им тот Пушкин и Лермонтов сделали» — уривки чужих бесід, які я вхопила краєм вуха, а вони досі сидять у моїй голові. Настрої у людей різні: хтось йде понурений, хтось — усміхнений, дехто — насторожений. А ти дивишся на кожного поглядом побитої собаки і подумки їх обіймаєш, бо це ж рідні сіверяни.

Квітучий. Я і не пам'ятаю, коли Чернігів був так ошатно вбраний у квіти, навіть кілька кущів магнолії цвітуть. Картина, яка не йде з голови — розбомблений готель «Україна» і геть недалеко клумби з червоними та жовтими тюльпанами.

Чистий. Руйнувань, на жаль, дуже багато, проте всюди прибране і скло, і уламки, і сміття, все поступово розчищають. Громадський транспорт у Че зараз не працює — навіть маршрутки не їздять, хоча їх ніби обіцяють скоро запустити. Коли прямувала до свого дідуся, то проходила повз зупинку, яку активно мили дві милі жіночки. Вдумайтеся: транспорт не ходить — а зупиночку прибирають, бо на ній все одно перепочивають люди. Мене це зворушило до сліз.

І оскільки ні тролейбуси, ні маршрутки поки не курсують — багато містян пересіли на велосипеди. Зараз Чернігів — не лишень місто квітів та церков, але й велосипедів. Світло, газ, вода, хороший мобільний зв'язок та інтернет — усе це є. Вода переважно лише холодна, тому чернігівці взялися активно встановлювати бойлери. На початку березня Чернігів залишився без опалення через потрощену рашистами ТЕЦ, тому у будинках ще доволі холодно. Тільки не у квартирі мого діда — от де справжня пустеля завдяки купі обігрівачів…"

Кафе та ресторани, за словами журналістки, майже не працюють. Однак маленькі кав'ярні можуть запропонувати напої на будь-який смак.

«Десь і всередині можна присісти, але переважно — кава на виніс. Шавушку теж роблять, але я не встигла поласувати. Тепер про супермаркети: отут я побачила, що таке порожні полиці. Не поодинокі, а багато порожніх полиць. Дійсно, розмаїття асортименту поки нема, однак основне придбати можна. А самі чернігівці кажуть так: ми у черзі за хлібом по три години вистоювали, то тепер гріх жалітися! Сусідка мого дідуся, тітка Валя: «Стоїмо ми у черзі, а там вже бах-бах-бах, луплять, а усі стоять, бо як же втратити ту чергу, стільки ж вистояв. Ото і тулилися до стін того магазину, ніби вони могли нас захистити».

У місті під час повітряної тривоги сирена наразі не лунає. Вочевидь, через перебої з електрикою її вимкнули майже на самому початку повномасштабної війни. Тому чернігівці орієнтувалися на оповіщення у мобільних телефонах. А що ж було, коли світло, зв'язок та інтернет у Чернігові майже зникли? Моя улюблена вчителька Тетяна Євгенівна каже, що плюс-мінус вирахували години, коли росіяни починали обстріли та авіаатаки, ставили будильники й на цей час намагалися сховатися…

Я не можу говорити за усіх містян, але хочеться сказати про своїх близьких. Вони усе цінують та усьому радіють. Дуже сильно. Що є вода, що є світло, що в магазині можна розрахуватися карткою, а у банкоматі — зняти готівку, що можна зайти в магазин і купити продукти, що у них над головами зараз не літають ворожі літаки, які скидали на Чернігів багатотонні бомби, що зараз не чути «градів», «саушок» та гулу винищувачів.

Бачити поруйнованими місця, які ти любиш, які знайомі до найменших деталей з дитинства, — боляче, щемко, мене трусило і душило слізьми. Однак куди більш болючі розповіді близьких про те, що вони пережили в облозі".

Читайте також: «Я плюватиму їм у морду! Не пробачимо ніколи!» — про виживання в окупації розповіла мешканка села на Чернігівщині

Фото зі сторінки Юлії Стурк у Фейсбуці

1788

Читайте нас у Facebook