«Сусіду під час обстрілу рознесло щоку, поранену руку довелося ампутувати»: історія біженки з Лисичанська
— Коли все почалося, ми наївно думали, що тиждень «побахає» і заспокоїться, — розповіла «ФАКТАМ» Світлана Єрьоменко. — Я живу у багатоповерхівці у центрі міста. З одного боку домівки школа, з іншого — поліклініка, де лікували наших військових. Зрозумівши, що росіяни напевно будуть бити по таких об'єктах, ми переїхали до мами в приватний сектор на околиці. Сховалися спочатку у будинку, потім у льоху. Обстріли були такої інтенсивності, що навіть у льоху все здригалося. Щоразу не знали, вийдемо звідти чи ні.
28 березня був потужний обстріл. Сусід вийшов подивитися, куди прилетіло. І відразу знову почалося. Його сильно поранило в руку, рознесло щоку і зачепило язик. Руку довелося ампутувати. За словами лікарів, невідомо, чи взагалі він розмовлятиме. У той же час другий сусід стояв біля стовпчика огорожі. Його взагалі не зачепило. Людині просто пощастило.
На нашій вулиці картина була такою — один будинок стоїть недоторканий, другий без даху, третій горить. Оскільки у сина був сильний стрес, побоялася залишатися в місті.
Вирішили їхати до родичів у Вінницьку область. Прибіг дядько: «Зараз йде колона до Сватового. Примкнемо до них. Переночуємо там». Сватове у березні захопили окупанти. Але у нас вибору не було, тому що дядько вирішив їхати туди. Подумала: гаразд, переночуємо і далі добиратимемося в Україну.
Заїхали до нас додому. В мене було буквально п'ять хвилин на збори. Що можна встигнути? Швидко схопила, що очі бачили, — ноутбук, пару речей, якісь дрібниці.
Читайте також: Сергій Гайдай: «Найгірший сценарій — це виведення російських військ та відновлення території у межах, які були до 24 лютого»
Проте наступного дня із Сватового перестали випускати. Ми застрягли. Знайшли будинок у селі Стельмахівка. Думала пересидіти там десять днів, поки ажіотаж спаде. Але 10 квітня перевізники зовсім перестали їздити, оскільки напередодні під Боровою їхні колеги потрапили під обстріл, були поранені та вбиті.
За два тижні повернулися господарі будинку, треба було шукати інше житло. Перебралися в село Містки, що за тридцять кілометрів від Сватового та від Старобільська. Жили там півтора місяці. У тому селі було два дільничних. Один погодився працювати з окупантами, другий — ні. Приїхала машина, його забрали та відвезли у невідомому напрямку. Ніхто не знає, що з ним.
Виїхати виявилося набагато важче, ніж в'їхати. Дороги перекриті, незрозуміло, коли їх відкриють і чи відкриють. Єдиний шлях — через росію до Латвії, Литви, Польщі. Перевізники просили 400 євро з пасажира до Варшави. Якщо тебе не пропустять на російському кордоні, то гроші залишаються у перевізника.
Російські прикордонники чіпляються до всього. Перевіряють телефони (мені довелося чистити). Якщо знайдуть лайк за Україну, підписку на якогось депутата у соцмережах — твоя доля вирішена. У них є списки тих, хто має активну проукраїнську позицію і хто був в АТО. Не пропустили кількох фермерів через те, що ті «співпрацювали з Україною». Не пропустили жінку з дівчинкою лише тому, що у доньки українське ім'я Соломія. Уявляєте?
А на блокпостах «ЛНР» провокували на розмови. Відкриває мій паспорт. Місце народження Горлівка. «О, землячко. І що ж тобі вдома не сидиться?» Так хотілося сказати, що мені чудово сиділося вдома, поки їх не було. Другий із глузуванням: «Що, тікаєте від «руссоко мира?» У Сватовому на блокпосту один військовий сказав: «Та нам теж не хочеться, щоб це все тривало». Може відчуває свою провину. Але це був єдиний випадок, оскільки всі вони зомбовані пропагандою.
До магазину заходиш, стоять ці військові. Наче звичайні люди. Постійно думала: у вас є сім'ї, діти, батьки, уявіть, що з вашими будинками таке відбувається. Навіщо ви приїхали?
Якось почула по радіо: «Мешканці Попасної з радістю зустріли визволителів». Так Попасної практично немає. Хто там може їх зустрічати? Щоб сказати спасибі за те, що звільнили від усього — житла, роботи, життя?
Біженці з Рубіжного розповіли, що зачистку міста проводили там кадировці. Зачищали так: знімали в квартирах двері з петель, брали все, що заманеться, і кидали. Завершували їхню чорну справу мародери. Води там немає, перебиті всі водоводи, як і в Лисичанську, Сєверодонецьку. Кадировці вибирали квартиру, яка їм менше подобалася, та влаштовували там туалет.
Коли ми виїжджали з Мостків, підібрали трьох супутниць. Дівчата бігли з-під Балаклії. Розповіли, що у них у селі вбили підприємця лише за те, що він відмовився продавати російські товари у своєму магазині.
Читайте також: «Думаю, на Донбасі все почалося, там усе й закінчиться», — військовий експерт назвав найближчі плани рашистської армії в Україні
Цим дівчатам треба було переночувати у Куп'янську. Була якась адреса, але не склалося. Вони розгубилися. Їхню розмову випадково почула жінка, що проходила повз: «Якщо хочете, ходімо до мене». Вранці прокинулися, її нема. Довго чекали, переживали. А вона, виявляється, пішла до якоїсь водойми наловити рибу. Їжі не мала, грошей теж, але хотіла нагодувати гостей. Вони їй запропонували: «Давайте ми на вашу картку гроші перекажемо, коли приїдемо в Україну». Категорично відмовилася.
У мене теж був зворушливий епізод у селі. Біля хвіртки стояла бабуся. «У вас можна яєць купити?» — «Зараз». Думаю, навіть не спитала, скільки коштує. Ну гаразд, скільки скаже, стільки й заплачу. Винесла. «Скільки я вам винна?» — «Нічого, ви ж біженці, беріть».
Нещодавно дізналася, що мій далекий родич ризикував життям через собаку. У нашому дворі в Лисичанську жили два пси. Не знаю, що трапилося, але одного собаку вбили, а другого поранили. Найімовірніше, вилами проткнули. Він через день ходив туди під жахливими обстрілами, колов йому антибіотики та приносив корм. Але теж мусив виїхати. Швидше за все собака не вижив.
Щодо перспектив цих міст і сіл, якщо ЗСУ, не дай Боже, їх не звільнять, росіяни не будуть нічого там відновлювати, повірте. Так і залишать у руїнах. Тільки галочку поставлять, що взяли цю територію, та й годі.
573Читайте також: «Наші військові кажуть, що виженуть рашистську погань із луганської землі», — мешканець Лисичанська
Читайте нас у Facebook
