ПОИСК
Інтерв'ю

«Дорогою на передову наш автобус новобранців накрило мінометним вогнем. Втратили третину особового складу»: Пилип Духлій про війну «на нулі»

13:14 22 липня 2022
Пилип Духлій

Ситуація на фронті дещо стабілізувалася завдяки використанню українськими бійцями такого озброєння, як американська реактивна система залпового вогню Himars. Проте перелом на фронті поки що не настав. Ситуація залишається вкрай напруженою. Запеклі бої продовжуються на Слов'янському напрямку, де українські воїни відкинули противника, який намагається покращити своє тактичне становище.

Про реальну ситуацію на фронті «ФАКТИ» поговорили з відомим блогером та експертом, одним із засновників та директором школи Brobots, де всі охочі можуть пізнавати ази програмування та робототехніки, Пилипом Духлієм, який з перших днів війни пішов добровольцем на фронт. Пилип після поранення днями звільнився в запас і потихеньку намагається звикати до зовсім іншого, ніж на передовій в окопах, ритму життя.

«В „учебці“ нас навчали безшумно ходити лісом»

— Пилипе, як адаптуєтеся до інших реалій після звільнення в запас?

— Поки що це дається важко. Але я намагаюся.

— Війна сниться ночами?

— Мені нічого не сниться. У мене часто буває безсоння. Годині до третьої ночі, буває, просто лежу без сну, а о шостій ранку вже на ногах. Помітив за собою, що став агресивнішим, ніж до того, як пішов на фронт. Іноді роблю такі речі, які б не хотів робити.

— Не питаю, чому ви, не маючи бойового досвіду, пішли добровольцем на війну. Це й так зрозуміло: ви патріот. Але скажіть чесно, вам було страшно, що у вашому житті все зміниться і ви незабаром опинитеся на передовій?

— Дорогою на передову сталося дещо, та ми навіть не встигли злякатися. Ми, новобранці, не доїхали до позицій, коли автобус накрило мінометним вогнем. Тоді ми втратили третину особового складу нашого підрозділу вбитими та пораненими. Ось таким було бойове хрещення. Ти лежиш під мінометним вогнем, чуєш, як кричать від болю поранені хлопці, рахуєш, скільки було випущено мін, і думаєш, коли одна з них долетить до тебе.

Ви знаєте, більшість хлопців, які тоді їхали зі мною в одному автобусі, були необстріляними, навіть строкову службу в армії не проходили…

— Перед поїздкою на передову ви були в «учебці»?

— У мене було дві «учебки» — у Старичах і вже в бригаді, куди потім мене направили. По два тижні там і там. У Старичах ми здебільшого отримували спорядження та вчилися тому, як ходити безшумно лісом. У нас навіть стрільби не було. У бригаді на полігоні вистрілили один ріжок, здобули основи тактичної медицини, трохи потренувалися на мінометах та поїхали на Донбас.

— Ви знали, куди саме вас відправляють?

— Ні. Нам цього не казали. Звичайно, ми були дещо в шоці від того, що у перші ж дні опинилися на передовій. Але ми в будь-якому випадку знали, що їдемо не на прогулянку, а на війну.

До війни Пилип Духлій був директором приватної школи

«Під час ворожих обстрілів я читав книги»

— Складною була на той момент ситуація в тому районі, куди вас відправили?

— Усі ці три місяці ми перебували під постійним обстрілом у режимі 24/7. Рашисти лише одного разу дали нам перепочинок — на Великдень. А так постійно обстрілювали. Причому снаряди лягали дедалі ближче до нас.

— Стріляли без зупинки? Тобто у вас не було часу на якийсь побут?

— Я був командиром відділення зв'язку. Особисто у мене вогневого контакту як такого не було. Тому був іноді вільний час. Взяв із собою кілька книжок та читав їх у бліндажі під звуки обстрілів.

— Що саме читали?

— Я брав із собою книжку Отто Кернберга з психоаналізу. Вона вважається однією з найскладніших для прочитання. Але я її гриз. Коли закінчилися друковані книжки, почав читати електронні у телефоні. Фільми також дивилися. Волонтери передали на флешці. Здебільшого наші, українські, патріотичні стрічки.

— Фільми, мабуть, доводилося дивитись з великими перервами на час активізації обстрілів?

— Ну чому? Бувало, часто так і дивилися кіно під час обстрілів. Або музику слухали. Вони стріляють, а ти — одягаєш навушники та слухаєш музику.

— Просто не уявляю, як у такій ситуації можна вимкнутись, щоб під час обстрілу дивитися кіно чи слухати музику у навушниках…

— А що ми особисто можемо змінити зараз у конкретній ситуації? Чи можемо припинити обстріл? Ні. Летить снаряд чи міна. Куди він прилетить — це справа випадку. Від того, що ти чутимеш, що снаряд летить прямо на тебе, що зміниться? Відстрибнути убік або вибігти з бліндажа все одно не встигнеш.

— Це правда, що на війні звикаєш до війни?

— Доводиться звикати. Але вночі я спав чутко та завжди прокидався після перших «приходів». А побратими, бувало, під час обстрілу продовжували спокійно спати.

— У чому полягало завдання вашого підрозділу?

— Утримувати наші позиції. Ми не йшли в атаку та не відступали. Хоча сили були нерівними. На один наш постріл росіяни відповідали десятьма. На самому початку у нас і мін не вистачало, і даних про те, куди стріляти не було.

«Випадки, коли з одним автоматом та чотирма ріжками воїни зустрічали танк, — були реально»

— Як ви вважаєте, російські солдати могли не знати, що вони їдуть вбивати громадян чужої країни, яка їм нічим не загрожувала?

— Та все вони знали. Як це можна не знати? Вони усе бачать, усе знають, усе розуміють. Байку про захист росії від «українських нацистів» можна було ще розповідати 25-го чи 26 лютого. А з березня розповідати, що ти не знав, куди йшов… Вони вже чудово розуміли, що вони виконують злочинні накази, вбивають мирне населення, обстрілюють житлові будинки, школи… Вони чудово знають, куди стріляють та навіщо.

— Звідки у них така ненависть до українців? Чи їм абсолютно байдуже, що вони роблять?

— Швидше за все, однаково. Вони й свої життя не дуже цінують… Я дорослим ніколи не був у росії. Але мені здається, що зараз у них у країні відбувається якась дегуманізація населення. У них немає емпатії (здатності співчувати іншій людині. — Авт.). Таке враження, що населення у росії просто деградує.

— Я знаю, що ви не дуже любите говорити про проблеми у військових частинах. Але іноді читаю у соцмережі коментарі «свідків» про те, що на передовій солдати «голі та босі», з одним автоматом. Можливо таке?

— Спочатку реально були випадки, коли воїни з одним автоматом та чотирма ріжками зустрічали танки. Це вже потім з'явилися «Джавеліни». Але й ситуації, коли хлопців вивозили на позиції та не пояснювали їм, що робити, на жаль, були.

Пилип Духлій на передовий

— А ви були добре екіпіровані?

— Так, у нашого підрозділу проблем з екіпіруванням не було. До кінця весни склади з боєприпасами були заповнені.

— На початку березня, коли ви потрапили на передову, я пам'ятаю, було дуже холодно. Як ви виживали?

— Мерзли, хворіли. Буржуйку не можна розпалювати, бо видасть дим. Добре, що ми мали дуже теплі армійські спальники. Але нічна варта — це був жах. Прокладки засовували в берці.

— Які прокладки?

— Жіночі гігієнічні прокладки. Це був необхідний атрибут для нічного чергування на морозі: щоб забирати вологу з ніг.

— Хто вас чекав удома?

— Діти, близькі.

— Як часто вам із ними вдавалося поспілкуватися?

- Зв'язок був дуже поганий. Іноді заради інтернету та телефонного зв'язку доводилося виходити на не дуже приємні місця — під потенційний обстріл.

— Діти надихали вас на війні, коли ви з ними спілкувалися?

- Боюся, що навпаки. Визнаю чесно, мені особисто було дуже важко спілкуватися з дітьми: з'являється страх смерті. Починаєш розуміти, що ти можеш втратити, і більше боїшся смерті. Коли немає прив'язки до тилу, тоді не так страшно вмирати. На війні багато хто стає цинічнішим, ніж у мирному житті. Мені зараз кажуть, що після фронту я став більш відстороненим.

«Один з моїх побратимів був практично глухий. Коли починався обстріл, я його штовхав у плече, привертаючи увагу до небезпеки».

— Як ви отримали поранення?

— Це сталося вночі. Я спав, коли до нас у будинок прилетіла ракета. Контузію отримав уві сні. Швидше за все, знепритомнів. Прийшов до тями, коли вже лежав під завалами.

— Хтось загинув з ваших побратимів?

— Так, п'ятеро загинули на самому початку, коли ми ще тільки їхали на передову, про що я вам розповідав. Але за три місяці, поки ми були на передовій, у нас у підрозділі не те що загиблих, а й поранених не було. У піхоти були загиблі та поранені, особливо спочатку. А в нас було багато чоловіків із хронічними захворюваннями. Причому дуже серйозними. Наприклад, один з моїх побратимів був практично глухий. Я не думаю, якщо чесно, що це нормальна ситуація. Коли починався обстріл, він нічого не чув, і я його штовхав у плече, привертаючи увагу до небезпеки.

Разом зі мною воювали й ті, хто до війни переніс інфаркт, були інваліди другої групи, дехто не міг пробігти й сто метрів. Були й ті, у кого тиск підскакував до двохсот.

Вони воювали разом зі мною. У перші дні військово-медична комісія була умовною. «Як себе почуваєте?» — «Нормально». — «Годний». Ці хлопці добровільно йшли боронити Україну. Для них не було питання — служити чи не служити. І про свої болячки на медкомісії просто не згадували. А на війні через постійний стрес усі хронічні захворювання почали вилазити назовні. У мене, до речі, поновилися старі проблеми із серцем.

— На фронті зараз воює чимало хлопців, які розмовляють російською мовою. Чи не було у зв'язку з цим конфліктів у підрозділі?

— На передовій я жодного разу не чув про якісь конфлікти на тему мови. Кожен розмовляв тією мовою, якою йому зручно.

— На війні завжди є місце подвигу…

— Можливо, саме у нашому підрозділі все було якось рутинно. А у сусідньому батальйоні був такий випадок. Довелося відступати, і один хлопець сам зголосився прикрити побратимів. Встав за кулемет і зайняв настільки вдалу позицію, що сам відбив атаку противника та вижив. А взагалі на цій війні кожен намагається забезпечити свою безпеку та вижити, чим принесе більше користі своїм побратимам.

— Як ви вважаєте, чим закінчиться ця війна?

— Нашою перемогою. Думаю, до нового року все скінчиться.

Раніше «ФАКТИ» писали про героїчний вчинок старшого лейтенанта Михайла Богачука, який під час обстрілу прикрив своїм тілом солдата.

4558

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Twitter

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів