«Є інформація, що Олександр в Сімферопольському СІЗО № 2, але там кажуть, що такого в них немає»: вже 9 місяців у полоні перебуває мер Голої Пристані

Сотні цивільних людей досі залишаються у полоні окупантів у Херсонській області. Це люди різного віку, жінки й чоловіки. Хтось з них молодий і здоровий, але з побиттями і травмами. Хтось літнього віку, має хронічні хвороби, а до цього — теж побиття і поранення. Є серед них і очільники громад, котрі попри погрози окупантів, не погодились співпрацювати з ними, за що й поплатились своєю волею та розлукою з родиною. Одним із таких став міський голова Голої Пристані Олександр Бабич. Він впродовж всієї окупації залишався у своїй громаді й був для людей чи не єдиним представником легітимної української влади. Але 28 березня військові рф затримали його, і весь цей час від нього немає жодної звістки. За неофіційною інформацією, він знаходиться в місті Сімферополь, у СІЗО № 2.

— Олександра вдруге обрали головою міста у 2020 році, люди його поважали та довіряли, — розповіла «ФАКТАМ» дружина мера Ольга Бабич. —  24 лютого — у день повномасштабного вторгнення — мій чоловік саме повертався з Києва, їздив у відрядження туди. І вже у поїзді дізнався про вибухи, про що повідомив мені. Олександр сказав, щоб я не хвилювалася, бо ніхто нічого тоді не знав і усі були дуже розгублені.

Вранці після того, як чоловік приїхав до Херсону, він відразу ж вирушив до обласної військової адміністрації. Весь час чоловік завжди був з громадою, люди всі зверталися, бо більше не було до кого. Щодня Олександр записував звернення у «Фейсбуці», так інформував мешканців про ситуацію у місті. Ним були створені громадські формування, вони патрулювали місто, стежили за порядком. Двічі біля міської ради відбувались мирні проукраїнські мітинги.

Російські війська зайшли у Голу Пристань всередині березня, почались викрадення людей. А 28 березня приїхали вже за самим головою громади. Коли почали забирати людей, ми вирішили їхати із дітьми. Тим паче були погрози. Я лише встигла забігти додому, взяти деякі речі, документи. Чоловік нас наздогнав між Олешками й Голою Пристанню, обійняв дітей, мене, і ми поїхали в нікуди. Виїхали з міста 22 березня, довго не могли проїхати блокпости, ночували у знайомого. А вже через два дні ми прибули до Миколаєва. До того місця, де ми зараз перебуваємо, ми потрапили 26 березня. Я встигла Олександру повідомити, що у нас усе вже добре. А вранці 28 березня його вже забрали з дому, ми в цей час спілкувалися телефоном.

— Що саме сталось з вашим чоловіком?

— За словами свідків, Олександр чергував з 23:00 до ранку разом з патрулями. Збирався на роботу. Та вже все місто, всі вулиці, перехрестя, провулки були оточені військовими зі зброєю та технікою. Вдома у нас був обшук, бо все розкидано було. Чоловіка з нашого будинку привезли на роботу мікроавтобусом білого кольору з затонованими вікнами, а потім вивезли з міськради в напрямку Скадовська на цьому ж авто. Дім у нас теж забрали, вже понад місяць я не знаю, що там. Бо ми хотіли, вірніше наш тато, поселити туди людей, яким не було де жити і вони просилися, але ці люди так і не встигли там пожити! У них просто приїхали і забрали ключі…

— Чи перебуває Олександр Бабич у списках на обмін?

— Наразі не знаємо. Адже їх ніхто не бачив. Остання інформація, що він знаходиться в Сімферопольському СІЗО № 2. Якось ми намагалися туди передати передачу. Та нам, звісно, що відмовили, бо кажуть, що такого в них немає. Але ми продовжуємо боротись за Олександра, чекаємо та мріємо його нарешті обійняти живого та здорового. Хочеться, аби влада більше приділяла уваги й звільненню цивільних людей.

Раніше каховський журналіст Олег Батурін розповів про тортури та приниження у російському полоні.

Читайте також: «Мені натягнули на очі смердючу шапку, заломили руки і потягли»: директор Херсонського театру про перебування у полоні рашистів

Фото з сімейного альбому

600

Читайте нас у Facebook