Одного разу, проходячи зі своїми учнями повз рисові поля, Конфуцій звернув увагу на старого, який працював нарівні з усіма, але при цьому ще й весело щось співав. Зупинившись біля кромки води, Конфуцій поцікавився, чому той так радіє, виконуючи таку складну для його віку роботу:

- Зважаючи на все, тобі не менше 70 років, а ти під палючим сонцем збираєш рис разом з молодими людьми і при цьому ще й веселишся…

- Ну, по-перше, 70 років мені виповнилося рівно 12 років тому, — не відриваючись від роботи, відповів мудрецю старий. — А, по-друге, чому я повинен сумувати, чекаючи на швидке наближення часу, коли піду з життя?

Ці слова викликали таку гостру зацікавленість серед учнів Конфуція, що вони, повідкривавши роти, почали прислухатися до продовження діалогу:

- У твоєму віці вже настав час піти на спокій, а не віддавати останні сили такому виснажливому заняттю. Адже час підбивати підсумки життя, розмірковуючи про вічне. Невже ти ні про що не шкодуєш? Чому ти виглядаєш таким щасливим та умиротвореним?

- А про що мені шкодувати? — перепитав старий, витираючи піт з обличчя. — Слід завжди пам'ятати, що привід для щастя має кожен із нас. Я, наприклад, ніколи не ставив собі завдання залишити якийсь помітний слід на землі. Я жив, радіючи кожному дню. І зараз, розуміючи, що життя моє закінчується, я тихо радію цьому.

- Радуєшся майбутньому відходу з життя?! — вирвалося відразу у кількох учнів Конфуція.

- Так, саме цьому я й радію, — усміхнувся старий. — Усі ми, проживши своє життя, йдемо туди, звідки прийшли при народженні. Чому мені не радіти надії народитися знову, тільки в іншому місці? Навіщо мені, страждаючи від страху перед невідомістю, з останніх сил чіплятися за це життя?

Залишивши рисове поле і під враженням від почутого віддаляючись від нього все далі, Конфуцій з учнями ще довго чули голос старого, який співає. І він їм здавався непідробно радісним.

Усім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, гарного дня. Як завжди, щиро ваш.