Останнім часом чомусь все частіше в пам'яті спливають картинки з мого далекого інтернатського дитинства, пов'язані з відлуннями війни. Тієї ще, Другої світової, або Вітчизняної, як тоді прийнято було її називати. Напевно, ці спогади навіяні тим, що відбувається зараз.

На той час звичайною справою було зустріти на вулиці інваліда війни — чоловіка без ніг, який сидів на збитій з дощок підставці і пересувався тротуаром за допомогою дерев'яних стукалок, якими він відштовхувався від землі. Дивитися на це фізичне каліцтво було боляче. До сліз. Щоправда, знаходилися хлопчаки, які й у таких ситуаціях залишалися не по-дитячому жорстокими та безсердечними. Знаючи, що безногий інвалід відповісти їм не зможе, вони на пристойному віддаленні супроводжували його, вигукуючи образливі слова. Поки в це неподобство не втручався якийсь перехожий, який щедро обдаровував дрібне хулигання міцними потиличниками.

А траплялися й інші інваліди. На одній нозі. Другою ногою їм служила здоровенна (і, мабуть, важка) дерев'яна кукся. Як у піратів із книжок про морські подорожі. Саме з такою ногою ходив вулицями у центрі Києва старійщик дядько Жора. За всякий нікому не потрібний мотлох, який він потім невідомо куди здавав, дядько Жора давав пацанам глиняні свистульки. Або надувні кульки. Дивлячись у що він оцінював принесені йому старі ганчірки.

Часто дядько Жора був напідпитку. І тоді він сідав на візок, який весь час тягав за собою, і вчив нас розуму. Особливо він любив давати поради сиротам. Адже знав, що ніхто інший особливо возитися з ними не любить. Ось і ділився гірким досвідом, почерпнутим з перенесених на собі випробувань. Мені, наприклад, на все життя запам'яталися такі слова:

- Ніколи, синку, не скаржись на свою долю. Особливо іншим. Друзів засмутиш. Ворогів порадуєш. А собі не допоможеш…
Досі пам'ятаю його слова.

Всім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, гарного дня. Як завжди, щиро ваш.