ПОИСК
Україна

«Потрібно сховати дітей!»: директор інтернату під Херсоном зробив все можливе, щоб завадити окупантам вивезти маленьких українців до росії

12:20 14 лютого 2023
Вихованці Центру соціально-психологічної реабілітації у селі Степанівка на Херсонщині та його директор Володимир Сагайдак

Усіх 52 вихованців Центру соціально-психологічної реабілітації у селі Степанівка на Херсонщині його директор Володимир Сагайдак називає своїми дітьми. З ними Володимир пережив окупацію, 2,5 місяці проживши на роботі. А потім зробив усе можливе та неможливе для того, щоб дітей не знайшли та не вивезли до росії окупанти. Подробиці того, як йому це вдалося, Володимир розповів «ФАКТАМ».

«Пояснював дітям, що росія напала на нашу країну і хоче нас знищити, але в неї нічого не вийде»

Рішення залишитись жити в інтернаті Володимир прийняв у перший день повномасштабного вторгнення рф, 24 лютого. Того ж дня село Степанівка було окуповане.

— Це сталося вранці, ніхто не встиг евакуюватись, — каже Володимир Сагайдак. — Діти в нашому центрі були різного віку: від 3 до 17 років. В основному це сироти та діти, чиї батьки опинилися у складних життєвих обставинах. У перший же день повномасштабної війни стало зрозуміло, що співробітники інтернату не зможуть працювати так, як це було раніше. Через комендантську годину автобуси ходили лише до третьої години, а це означало, що у другій половині дня працювати не було кому. Тож я вирішив залишитися. Моя постійна присутність заспокоювала й дітей, і колектив. А дорослі були налякані, мабуть, ще більше, ніж діти… Ми знаходимося поряд із Чорнобаївкою, тож у нас постійно тремтіли вікна від вибухів. Ми сиділи з дітьми в укритті, дотримуючись «правила двох стін». Часто із ліхтариками, бо не було електрики. Сиділи так годинами й багато розмовляли. Я пояснював дітям, що росія напала на нашу країну і хоче нас знищити, але в неї нічого не вийде. Старші діти уважно слухали. А молодші просто хотіли бути поруч… Ми й раніше були майже як сім'я, а за цей час стали зовсім рідними.

Рішення залишитись жити в інтернаті Володимир прийняв у перший день повномасштабного вторгнення рф

РЕКЛАМА

Я розумію, що робити патріотичні публікації у фейсбуці, які ми робили в цей час (нехай і не вказуючи наше місце перебування) було дуже небезпечно. Як і не знімати український прапор, що висів на вході. Але ми не могли інакше. Наше село було окуповане, й рашисти могли заявитися будь-якої миті. Що, власне, і сталося. Але ми встигли до цього підготуватись.

— Ви не намагалися евакуюватися?

РЕКЛАМА

— На жаль, такої можливості ми не мали. Нам надходило безліч пропозицій від людей з різних країн, які готові були прийняти у себе всіх дітей. Але за однієї умови: ми мали самі дістатися до Львова. Я відповідав, що був би радий туди телепортуватися чи якимось чином долетіти. Але непомітно для росіян виїхати з окупованої території разом із 52 дітьми навряд чи вийде. Навіть якби знайшли потрібну кількість автомобілів, я не міг так ризикувати. А якби ми потрапили під обстріл?

Я розумів, що не зможу весь час бути брестською фортецею в окупації і росіяни рано чи пізно сюди прийдуть. Знаючи, що відбувалося у Донецькій та Луганській областях, розумів, що вони вивезуть дітей до росії. Тому, коли стало остаточно ясно, що евакуації не буде, я зібрав наш невеликий колектив, зв'язався з чиновниками, які працювали на той момент онлайн, і сказав: «Потрібно сховати дітей. Іншого виходу ми не маємо».

— Але де можна сховати 52 дитини?

РЕКЛАМА

— Це справді було непросто. Деяких дітей, чиї батьки живі й не позбавлені батьківських прав, ми тимчасово віддали до їхніх родин. Так, ці сім'ї у складних життєвих обставинах, але краще так, ніж щоб дітей забрали окупанти. А ось сиріт віддати не було куди. Тому їх забирали додому вихователі. Попередньо для кожної виховательки ми опрацьовували правдоподібну версію — щоб вона знала, як, наприклад, пояснити сусідам, звідки в її сім'ї раптом з'явилися троє дітей. Говорити правду не можна було — ми не були до кінця впевнені, що серед тих же сусідів немає колаборантів. Тому пропонували: «Оксано Петрівно, скажете, що це ваші племінники з Великоолександрівського району. Там точаться бої, і ніхто не перевірятиме. Скажете, що їхній будинок розбомбили й вони переїхали до вас». Готували й дітей. Вперше в житті доводилося просити їх говорити неправду — заради їхнього порятунку. Але діти є діти і траплялося всяке. Бувало, раз назвуть «тітку» тіткою Оксаною, раз — Оксаною Петрівною. Але, дякувати Богу, ніхто з сусідів нас не здав. Люди, навпаки, допомагали, приносили продукти, речі…

Деякі видання нещодавно написали, що ми підробляли документи. Так, справді, я зробив у фотошопі довідку про те, що діти з нашого центру нібито лежать у лікарні. І ця довідка врятувала дітей, коли прийшли рашисти. Заявившись до нашого центру, перше, що запитали окупанти: «Де діти?»

«Наші хлопці сказали, що з російськими журналістами не розмовлятимуть, і заборонили себе фотографувати»

— Коли це відбулося?

— У червні. На той час ми практично всіх встигли сховати. У центрі залишилося лише п'ятеро дорослих хлопчиків 14−18 років. Прийшовши сюди, окупанти поводилися, як господарі. Розбили камери відеоспостереження (але перший їхній прихід у мене все ж таки зафіксований). Своїх імен не називали, казали лише, що вони «з комендатури» чи «з міністерства». На їхнє запитання про дітей я пояснював, що у нас не інтернат, а центр реабілітації, де вихованці можуть жити лише кілька місяців. Окупанти не розуміли, як це, — у їхній країні таких центрів реабілітації немає. Вони влаштовували обшуки — розкурочили комп'ютери, перевернули все догори дном. Не знаю, що вони хотіли знайти. Мабуть, докази того, що тут є нацисти. Перед їхнім першим приходом друзі надіслали мою фотографію, яку виявили у ворожих пабліках, з підписом «Головний нацик Херсона». Їхні запитання були відповідними. Особливо коли під час другого візиту вони привели із собою російських журналістів. Оточивши мене мікрофонами, вони почали запитувати: «Тут був „Правий сектор“? Що тут робив „Азов“?». Очевидно, вони хотіли мене залякати й збити з пантелику. Але у них це точно не вийшло. І наші п'ятеро хлопців — молодці. Коли їм теж почали ставити запитання, вони сказали, що з російськими журналістами не розмовлятимуть, і заборонили себе фотографувати.

У липні окупанти привезли до нашого центру 15 дітей, яких разом із їхньою вихователькою вивезли зі спеціалізованої школи на кордоні Херсонської та Миколаївської областей. Ці діти провели у нашому центрі три місяці. У жовтні, коли окупанти вже розуміли, що відступатимуть, вони вирішили вивезти їх до росії. Я намагався цьому перешкодити, але, на жаль, не вдалося — їх сховати я вже не міг. Росіяни дуже боялися приходу української армії та поспіхом їх відвезли. Пізніше я дізнався, куди. Зв'язавшись із їхньою вихователькою через соцмережу, дізнався, що вони в Анапі Краснодарського краю. Підключив міжнародні організації, волонтерів. І не повірите, але нам удалося їх повернути! Другою щасливою новиною після визволення Херсона стало визволення цих дітей. Нині вони в Грузії, у безпеці. Найголовніше, що не в росії. Дуже чекаю на момент, коли зможу зустріти їх тут, в Україні.

Читайте також: «Плакали, бо не хотіли помирати»: директорка Харківського центру соціально-психологічної реабілітації дітей — про війну, порятунок і надію

— Де зараз ваші вихованці, яких довелося сховати?

— Після того, як ЗСУ нас звільнили, ми змогли організувати їхній виїзд у безпечніше місце. На жаль, зараз у Херсоні небезпечно: окупанти щодня обстрілюють місто з іншого берега. І ми вчасно вивезли дітей — через два дні після цього недалеко від нашого центру стався «приліт», і у нас вибило вікна… Нещодавно поліція затримала у місті коригувальників — хлопця та дівчину, у телефонах яких виявили координати, зокрема й нашого центру реабілітації. Тому поки що дітям сюди краще не повертатись.

— Ви не думали про те, щоб поки що теж виїхати з Херсона?

— Я потрібний тут. Деякі наші діти залишаються в сім'ях, куди ми під час окупації змушені були їх повернути, і я намагаюся бути поряд — приїжджаю, допомагаю, привожу продукти, одяг та ліки. Моя сім'я також тут. Дружина та донька з онуком мали змогу виїхати, але не захотіли їхати без мене. Моя дружина також педагог, 33 роки пропрацювала в інтернаті для дітей-сиріт. Тому вона, як ніхто, розуміла, чому я не міг покинути дітей. Розуміє й зараз. У нас багато роботи, а після закінчення війни, боюся, буде ще більше. Ми вже зараз думаємо про те, як розширити наш центр, зробити його більш містким. Щодня гинуть люди, діти лишаються без батьків, без даху над головою. Деякі села на Херсонщині повністю розбиті, там не лишилося жодного цілого будинку. Поки дорослі щось відбудовуватимуть, дітям потрібно буде десь жити та навчатися. І ми зробимо все можливе для того, щоб допомогти їм.

"Я намагаюся бути поряд з дітьми, які залишилися на Херсонщині, – приїжджаю, допомагаю, привожу продукти, одяг та ліки", - розповів Володимир Сагайдак

Раніше «ФАКТИ» публікували інтерв’ю з керівником Київського обласного центру соціально-психологічної реабілітації дитини Романом Корнійко, який у перший день війни з-під бомб евакуював до Німеччини 157 дітей-сиріт.

Читайте також: «Коли собака, якого ти обіймав, розлітається на шматки, перестаєш думати, що війна несправжня»: історія 17-річного сироти з Лисичанська

1629

Читайте нас у Facebook

РЕКЛАМА
Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів