ПОИСК
Інтерв'ю

«Коли собака, якого ти обіймав, розлітається на шматки, перестаєш думати, що війна несправжня»: історія 17-річного сироти з Лисичанська

12:20 5 січня 2023
Сашко Стукало

Коли почалася війна, Сашко Стукало разом з трьома друзями з Лисичанського центру соціальної реабілітації лежав у лікарні з коронавірусом.

— Ти лежиш, і так ледве дихаєш, а тут ще й війна! — говорить Олександр. — Спочатку лякаєшся: «О Боже, що буде з моїми сестрами, з моїми рідними?». Потім думаєш: «А що буде зі мною?». Адже всі наші діти з Лисичанського центру соціальної реабілітації того ж дня, 24 лютого, були евакуйовані до Львова. Зрештою тебе з лікарні евакуйовують до дитбудинку сімейного типу в тому ж Лисичанську, який ще не виїхав. І ти начебто заспокоюєшся. Начебто все й не дуже страшно. Як у кіно. Та потім у двір прилітає… Коли собака, якого ти ще зранку обіймав, увечері розлітається від вибуху на шматки, отоді й перестаєш думати, що війна несправжня.

«Я не міг витримати. В нашій квартирі проводили обряди екзорцизму»

Травень 2014 року. Саші 9 років. Він напівсирота: його мама, яка була архітектором, померла від інсульту. Лишається тато (він працював зварювальником), три старших сестри й бабуся. Маленький Олександр чує якісь вибухи. До хати з криком залітає сестра: «Тату, стріляють!». Саме у ці дні проросійські бойовики та сили рф захоплюють Рубіжне, Сєвєродонецьк і Лисичанськ. Тато різко хапає сина на руки, і усі разом вони спускаються до підвалу, де сидять безвилазно 4 дні. Потім їх евакуюють у безпечне місце. А 24 липня 2014 року над Лисичанськом підіймають український прапор.

Про ті події восьмирічної давнини Сашко згадує спокійно. Він тоді не усвідомлював, що війна — не віртуальна гра, не іграшки. Весь жах війни відчув тільки зараз. Подорослішав.

Коли хлопцю виповнилося 12 років, раптово помер тато. Малого відправили на виховання до бабусі, що також мешкала в Лисичанську. Там Сашко прожив два роки. Потім одна із сестер знайшла роботу старшим кондитером в Одесі і покликала брата з собою. З бабусі зняли опіку. Натомість її отримала подруга сестри й хрещена Олександра. В такому складі, утрьох, вони й переїхали у «найромантичніше місце на землі», як каже хлопець.

Море! Воно так схвилювало підлітка, який побачив його вперше, що він почав писати музику.

— На морі з’явилося якесь таке відчуття, що ти вільний, ти все зможеш, — говорить Сашко. — Я почав створювати електронну музику, вивчивши, як це робити, по інтернету. Один з творів назвав «Політ». Намагався сказати музикою те, що відчуваю. За рік наважився показати це друзям. Їм сподобалось.

Одеса надихала. Одеса робила його, сором’язливого хлопчика, який спочатку відчував себе чужим у цьому місті вічного свята, сильним і сміливим. Та за рік він зібрав речі й поїхав звідти.

— Чому? — запитую у Сашка.

— Багато було моментів. По-перше, ми часто міняли житло, бо господарі то виставляли його на продаж, то здавали дорожче іншим квартирантам. По-друге, в нашій орендованій двокімнатній квартирі, поки сестра була на роботі, хрещена-опікунка стала збирати по 20−30 людей, які займалися обрядом екзорцизму. Там і молитви якісь читали, й бісів ганяли, й порчу знімали.

Збиралися по середах, суботах і неділях. З дев’ятої ранку до третьої дня. Я намагався туди зайвий раз не заходити. Але щоразу приходив чи зі школи, чи з вулиці, а там вся ця компанія сиділа. Якась секта з виманювання грошей, схоже. І от ти хочеш нормально побути вдома, а в тебе не виходить. У мене погіршилися відносини з хрещеною-опікункою. Почав казати сестрі й хрещеній: «Я реально вже не можу. Або прєкращайте цю суєту, або пишіть відмову від опікунства, я буду додому їхати. Тим більше що й за Лисичанськом, і за бабусею, і за друзями скучив». Сестра — без питань. Хрещена написала відмову. І я став збирати речі.

Приїхавши додому, потрапив у Лисичанський реабілітаційний центр. Хоч після моря і свободи спочатку було важкувато, та потім звик. Мінусів особливих не було. Хіба що розпорядок, правила (сміється). У мене там з’явилися друзі. Пробув там рік. Продовжував писати музику. Ще й ходив на гурток, де вчився грати на барабанах. Я взагалі талановита людина.

В його голосі звучала неабияка упевненість у своїх силах. З’ясовується, що це справа рук працівників реабілітаційного центру, які, помітивши тягу талановитого хлопця до музики, стали залучати його до участі у конкурсах. Він став лауреатом першого ступеню Міжнародного багатожанрового конкурсу «Сузір'я Європи та Азії. Зимова мелодія». Потім здобув перемогу у вокальній номінації першого Міжнародного дистанційного фестивалю-конкурсу мистецтв «Талант-Ти». Став лауреатом другої премії.

Успіх у перших конкурсах прийшов до Сашка, коли він перебував у Лисичанському центрі соціально-психологічної реабілітації (фото надане Лисичанським ЦСПР)

— Ми всі, а особливо музичний керівник Гаркун Наталя, завжди відчайдушно намагалися зробити так, аби наші діти почувалися щасливими й повірили у свої сили і свій талант, — говорить керівниця Лисичанського центру соціально-психологічної реабілітації Наталія Козьменко.

«Коли проїжджали повз гарячу точку, я сильно запанікував»

Наталію Козьменко я ледве перехопила поміж її справ. Евакуювавши всіх своїх вихованців до Львова, вона, педагогиня з 26-річним стажем, стала волонтеркою батальйону «Госпітальєри», де займається забезпеченням харчування та побуту бійців. Нарешті телефон відповідає. Прошу розказати пані Наталію про її Центр соціально-психологічної реабілітації.

— Нашому закладу у Лисичанську 27 років, — говорить Наталя Юріївна. — Останні 8 років він один на всю Луганщину, бо решта закладів розташовані на окупованій території. У центрі діти живуть впродовж 9 місяців, де проходять повну реабілітацію — і психологічну, і педагогічну. По завершенні цього терміну вони мають бути повернені в біологічну сім’ю до батьків, або в прийомну родину, як правило, в ДБСТ.

Діти у нас найчастіше зі складних, часто асоціальних родин. До нас потрапляють дуже травмованими, закритими. Разом з вихователями пропускаємо через себе всі їхні страждання… Залучаємо фахівців з СОС «Дитячі містечка» (благодійна недержавна організація, що розпочала діяльність у 2003 році та працює задля попередження сирітства в Україні, розвитку сімейних форм виховання для дітей, позбавлених батьківського піклування, та підтримки молоді, яка виходить з-під опіки. — Авт.), які надавали нам велику допомогу в реабілітації наших вихованців. І, звісно, робимо все, щоб діти розвивали свої здібності.

— Які виклики створила для вас війна?

— Війна — це завжди важко. А коли дитина без батьків і на цю травму нагромаджується ще й травма війни, вона стає ще уразливішою. Тому нам треба було мінімізувати цю травму. До початку військового вторгнення ми провели велику роботу з усіма вихованцями, розказуючи, як діяти у випадку, якщо прийде ворог. І за першої ж можливості 24 лютого евакуювали їх у безпечне місце. Місцева влада організувала три евакопункти, звідки виїхали не тільки вихованці нашого центру, а й дитячі будинки сімейного типу, і прийомні родини.

Наші вихованці виїхали у Львів, до притулку. За два тижні до початку війни ми про всякий випадок зв’язалися з його директором, і цей контакт спрацював. Всі наші двадцять троє вихованців з Лисичанського центру соціально-психологічної реабілітації, слава Богу, доїхали живі-здорові.

— А як ви рятували решту ваших вихованців, які на той час перебували в обласній дитячій лікарні?

— Чотирьох наших дітей, які там лікувалися від коронавірусу, за три дні ми перевели в один з дитячих будинків сімейного типу, який не евакуювався та залишався у Лисичанську. Разом з прийомною родиною наші четверо вихованців прожили там місяць, здебільшого у підвалі, аж поки у цього ДБСТ не з’явилася можливість виїхати з Лисичанську. Вони довезли наших дітей, в тому числі й Сашка, до Львова, до притулку, де вони й приєдналися до решти наших вихованців, які прибули сюди раніше.

— Коли ти рушив до Львова, після місяця сидіння у підвалі, що ти відчував? - запитую в Олександра.

— З одного боку, радість. З іншого — тривогу, хоча нас і супроводжували і поліція, і військові, і волонтери. А коли ми проїжджали залізницею повз якоїсь гарячої точки, де страшно бахкало, я сильно запанікував. Я був не в змозі чути ці вибухи. Уже майже прощався з життям. Одна з волонтерок це побачила і допомогла мені дуже. Заспокоїла. Побільше б таких людей. Там були цілі вагони таких самих переляканих дітей, як і я…

Читайте також: «Бог ніколи не спізнюється»: відомий український пастор Роман Корнійко у перший день війни з-під бомб евакуював до Німеччини 157 дітей-сиріт

«То є краща людина, яка є в моєму житті»

— Де зараз діти з вашого центру? - запитую у пані Наталії.

— Дев'ятеро знаходяться у львівському притулку, частина дітей — у лисичанських ДБСТ, які зараз у безпечних місцях. Четверо — у Львівському міжрегіональному вищому професійному училищі залізничного транспорту. Наша Лисичанська служба у справах дітей зробила все, і я дуже вдячна їй за це, щоб наші вихованці потрапили до цього училища. В тому числі й Сашко.

Зізнатися, вийти на зв'язок із Сашком було ще важче, ніж з пані Наталією. Крім Саші, зі мною мав говорити ще один герой, вихованець того ж центру реабілітації. Ми домовились про день і час запису інтерв’ю. Та в той день давали стипендію. І, забувши про все, в тому числі про уроки та інтерв’ю, учні втекли з гуртожитку, прогуляли заняття, а один з них ще й чкурнув на прогулянку до іншого міста.

«От халепа! — думала я. — Значить, інтерв’ю накрилося!» Та потім зрозуміла: тут треба не обурюватися, а радіти, що війна не скалічила психіку цих хлопців, що вихователі й з Лисичанського центру, й зі львівського училища так мінімізували травму війни, що діти продовжують бути дітьми: бешкетують, забувають про свої обіцянки та навіть прогулюють. «Подумаєш, прогуляли!» — думала я. Проте, коли один з утікачів, а це був Сашко, з’явився, казати йому це не стала. Не педагогічно!

— Сашко, мама в тебе була архітектором, тато — зварювальником. Ти пішов у залізничники. А як же музика? В тебе ж мама була творчої професії також… А раптом на тебе чекало майбутнє музиканта, народного артиста?  — запитую в Олександра, коли він виходить на зв’язок.

— Ну, ви прямо й загнули! Музика нікуди не ділася, я нею і продовжую займатися, це моє хобі, але хочу мати якусь реальну професію, що прогодує. Вчуся на слюсаря рухомого складу, але хочу йти далі й стати машиністом потяга.

“Музика - це моє хобі, але хочу мати якусь реальну професію, що прогодує”, - розповів Сашко (фото з альбому Олександра Стукала)

— Львів подобається?

— Ще й як! Тут відносно спокійно. Я дуже вдячний воїнам ЗСУ, що тримають оборону, що ми можемо спокійно спати. Мене засмучує лише одна звістка. Зруйновано дім моїх батьків в центрі Лисичанська. Квартира не підлягає поновленню. Там залишилися мої речі з дитинства. Мої книжки, іграшки, велосипедики…

— Раніше ти говорив, що ніяк не можеш додзвонитися до своєї 77-річної бабусі у Лисичанськ, який і досі окупований. А зі старшими сестрами зв’язувався?

— Контакт з ними усіма, дяка Богу, вже є. Все добре. Я дуже за бабусю хвилювався.

— Під час війни ми багато що переосмислюємо. Кого б ти зараз назвав найріднішою людиною?

— Як би дивно не звучало, то є моя дівчина, Аліна.

— Це прекрасно звучить. Можеш трошки про неї розказати?

— З нею познайомився у Львові. В цьому училищі. То є краща людина, яка була в моєму житті. Я так нікому не довіряю, як їй.

— Свою музику давав їй слухати?

— Звісно. Їй сподобалось.

З Аліною Сашко познайомився у Львові (фото з альбому Олександра Стукала)

— Якщо була би така можливість, що хотів би змінити у своєму житті?

— Часто почав задумуватися… Я хотів би стати таким, яким був у свої 14 років. Хочу повернутися в минуле, бо я там був більш відповідальний.

— Тобто повернутися у час, коли ти ще не відгукувався на спокуси, які тобі підсовувало життя, через що ти іноді потрапляв у халепу? Я правильно зрозуміла?

— Так, — посміхнувся Сашко. Але уточнювати, що за спокуси та халепи, не став.

— Одні кажуть, що живуть зараз, під час війни, сьогоднішнім днем. Інші, що, навпаки, будують якісь величні, грандіозні плани. А ти заглядаєш у майбутнє?

— Заглядаю. Я дуже хочу одружитися зі своєю дівчиною. Думаємо це зробити після війни. Планую стати хорошим спеціалістом. Також хочу, щоб скоріше настав мир. Щоб людям повернулося все, що вони втратили. Оце й усе.

Матеріал створено в межах проєкту «ПОЧУЙМО ДИТИНУ», який реалізується «Українською мережею за права дитини» у партнерстві з Громадською організацією «Еммаус» у межах її проєкту «LOGIN: робота та інклюзія молоді з інвалідністю та сиріт у Харкові» за підтримки регіону Ємілія-Романья (Італія).

Читайте також: «Всі співробітники служби у справах дітей втекли першого дня війни, схопивши рідних дітей і забувши про сиріт»: історія евакуації сімейного дитячого дому з Донбасу

2899

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Instagram

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів