ПОИСК
Інтерв'ю

«Бог ніколи не спізнюється»: відомий український пастор Роман Корнійко у перший день війни з-під бомб евакуював до Німеччини 157 дітей-сиріт

12:15 2 червня 2022
пастор Роман Корнійко з дітьми
Виявилося, що в Німеччині ми мешкаємо майже поруч. Я, рятуючись від війни з Ірпеня, опинилася під Ротвайлем. Керівник Київського обласного центру соціально-психологічної реабілітації дитини («Об'єднання соціальних проєктів») «Отчий дім» Роман Корнійко, евакуювавши дітей з села Святопетрівське, що за 7 кілометрів від Києва, — у Фрайбурзі.

Рятував дітей він на свій страх і ризик. Не чекаючи вказівок згори, яких у ті дні й не було. Під загрозою звинувачень у «державній зраді», «незаконному вивезенні сиріт» і «численних порушеннях»…

Але найбільше мене вразило те, що, організувавши за лічені години безпрецедентну масштабну евакуацію за кордон, свою власну дружину і дітей він залишив в Україні… Їду електричкою у Фрайбург, щоб узнати цю легендарну людину ближче.

«Автобусів не було. План евакуації летів шкереберть»

…Табір для біженців у Фрайбурзі. Німець-охоронець при вході. Гола, з мінімумом дерев у дерев’яних діжках, місцина. Залізні складані двоповерхові будиночки без кондиціонерів. Раніше тут жили сирійці.

Діти у Фрайбурзі живуть у металевих збірних двоповерхових будиночках без кондиціонерів. Раніше тут мешкали сирійці. Фото автора

Керівник «Отчого дому» і пастор християнської церкви «Дім Отця Небесного» Роман Корнійко радше нагадує військового. Швидка хода. Виправка. Чіткі слова і рухи. В обличчі та гострому настороженому погляді ще читається війна, хоча він тут уже три місяці. Діти, втім, до нього, такого суворого зовні, ліпляться. Називають «тато Рома».

РЕКЛАМА

Прошу пастора обійняти одного з малих хлопчаків: мені потрібен гарний кадр. Він заперечує: «Я проти будь-яких постановочних фото». Та за кілька хвилин малий стрибає йому на руки, обнімає за шию. Фото вже не постановочне. Клацаю досхочу.

— Скажіть, як вам це вдалося? Вивезти у перший день війни близько 200 осіб, коли кожне місце у транспорті було на вагу золота, а в заторах на дорогах на захід стояли тисячі машин і людей?

РЕКЛАМА

— Ангели були з нами, — пояснює Роман Іванович. — Та ми ж і готувалися до війни. Не ховали голову в пісок…

За місяць до війни малих вихованців навчили усього. Як поводити себе, коли лупить арта, а коли автоматні черги, що казати, коли тебе взяли в полон і як діяти, коли поранили. Діти складали «тривожні рюкзаки» і писали на них свою групу крові. Тренувалися швидко падати й тихо лежати. Проте, коли 24 лютого за вікном стало бахкати, маленьке сирітське «військо» почало плакати та кричати.

РЕКЛАМА
24 лютого 2022 року. Дітям «Отчого дому» оголосили, що почалася війна. Фото зі сторінки «Отчого дому» у Фейсбуці

— Дехто з дітей зі страху забився в куток, — розказує Роман Корнійко. — Дехто впісявся. Дехто вкакався, і ця біда по сьогоднішній день — стрес дається взнаки… Треба було діяти блискавично. Ще напередодні війни ми провели перемовини з партнером по співробітництву, некомерційною компанією «S'Einlädele» GmbH у німецькому Фрайбурзі. Місто було готове нас прийняти у разі військових дій. В останню мить начальниця Служби у справах дітей та сім'ї Київської області Антошко Ірина Ігорівна, під обстрілами, з ризиком для власного життя і життя фахівців усієї служби, терміново підготувала документи, щоб діти могли перетнути кордон.

Виїзд, ще до 24 лютого, було узгоджено з кількома українськими автобусними компаніями. Проте у перший день війни вони виявилися недоступними. Ми зателефонували десятьом іншим перевізникам. Марно. Весь ретельно вибудований план евакуації летів шкереберть.

«Діти почали падати на землю, не розуміючи, що заправка може злетіти у будь-яку мить»

Він гарячково шукав вихід. Раптом о 19.00 різко задзвонив телефон. «Я чув, ви шукаєте транспорт для дітей?» — спитав незнайомий голос…

Чоловік на тому кінці дроту назвався автоперевізником Миронюком Валерієм Володимировичем. І повідомив, що за дві години його два автобуси їхатимуть на Ковель, і можуть забрати дітей на Польщу.

— Неймовірно, але до всього він ще й запропонував поліцейський супровід автобусної колони! — пригадує тато Рома. — Сказав: «У мене є друг у поліції». Наш рятівник разом зі своїм другом Фацевичем Олександром Юрійовичем організували супровід дітлахів автомобілем патрульної поліції, яка передавала нас в кожній області один одному як естафетну паличку…

«Бог ніколи не запізнюється», — коментує цей рятівний дзвінок пастор. Того дня він вкотре порахував усіх, кого треба вивезти: там були не тільки сироти з «Отчого дому», а й діти та дорослі з дитячих будинків сімейного типу з Київщини. Вийшло 157 дітей. Плюс тридцять душ персоналу. Усього 187. В такому складі потрібно було подолати відстань від Святопетрівського, де базувався «Отчий дім», до КПП «Ягодин», що у Волинській області на кордоні з Польщею.

Діти залишають «Отчий дім». Фото зі сторінки «Отчого дому» у Фейсбуці

— Виїхали 24 лютого о 22 годині, — продовжує мій співрозмовник. — Окрім двох автобусів Z-TIME, який надав наш рятівник Валерій Миронюк, ми залучили свій транспорт: мікроавтобус «Спринтер» «Отчого дому» і мікроавтобус дитячого будинку сімейного типу родини Елбакян. Також винайняли ще один автобус, який погодився відвезти наших дітей до Ковеля за 22 тисячі гривень.

Маленьких пасажирів попросили перед виїздом і в дорозі не їсти і не пити, щоб не зупинятись в туалет і щоб нікого не нудило і не захитувало. Чотири автобуси з вихованцями від 3 до 18 років рушили на захід. Проїхати через затори було неможливо. Тоді поліцейський супровід направив автобуси на порожню зустрічну смугу. Так і мчали 300 кілометрів до Рівного.

Там вирішили трохи перепочити, діти пішли в туалет на АЗС. І тут загарбники скинули бомби на аеродром поруч. Не розуміючи, що у будь-яку мить бомба може потрапити у заправку і вона злетить у повітря, діти, прямо на заправці, почали падати на землю і прикривати голову руками. Як їх вчили.

— Що ви робите? Куди? Бігом звідси! — одночасно закричали усі дорослі.

Поліцейські прикривали дітей своїми тілами

Поліцейські, що супроводжували дітей, підняли їх з землі та, прикриваючи своїми тілами, вивели з заправки. Попросили водіїв автобусів вимкнути світло і на максимальній швидкості слідувати за ними. Увімкнули аварійні вогні на поліцейських авто, які могли стати мішенню для ворога. Адже правоохоронці не лише вказували цими вогнями напрямок руху, а і викликали можливий вогонь очікуваної чергової атаки на себе. Проте іншого способу везти за собою колонну не було.

Під час евакуації вийшли з ладу два автобуси. Перевізник Валерій Миронюк виділив нові, ще й сам сів за кермо, бо водіїв взяти було ніде. Після 12-годинного проходження всіх кордонів, він, нарешті, доставив пасажирів до Польщі. Грошей не взяв. «Що ви? Діти тепер у безпеці. Це головне. Більше мені нічого і не треба», — сказав.

В Польщі городяни й польські ресторани щойно дізнавалися про прибуття малечі з сирітських закладів України, як ті були нагодовані, одягнені, забезпечені предметами першої необхідності і навіть помиті після памперсів.

— Міська влада, це було місто Пйотркув Трибунальський, заправила дизелем наші автобуси, директорка місцевої школи запросила наших вихованців до приміщення школи, де волонтери їх розважали, — розповідає Роман Іванович. - Нам надали можливість помитися, а на дорогу дали так багато смачної їжі, що діти в автобусі їли та їли, від'їдаючись за попередні дні голодування.

Керівники міста Пйотркува Трибунальського, директорка школи Лідія, всі вони щиро вітали нас і запевнили, що будуть допомагати й іншим біженцям з України. Це було все настільки щиро! Всі люди зі сльозами на очах проводжали нас як рідних. Частина наших сердець залишилась там, у Польщі. Попереду була Німеччина…

«Кадирівці планували захопити мешканців одного з дитячих будинків»

— Наша дорога до Фрайбурга вийшла на фінішну пряму, — продовжує Роман Корнійко. - Залишалося 750 км. За правилами Євросоюзу наші водії повинні були зупинитися в Дрездені й 9 годин відпочивати. Та діти були настільки змучені і виснажені, що ми навіть не уявляли, як вони витримають цю довготривалу зупинку…

Партнер «Отчого Дому» Фолькер Хьоляйн дізнався про це, і через Штадт Міссіон, євангельську місію міста Дрезден, організував 4 автобуси, в які пересадили наших дітей для подальшого руху, а нашим водіям приготували готельний відпочинок. Попри те, що це була перша година ночі, у Дрездені на нас чекало понад 20 працівників і волонтерів Місії, які нагодували наших вихованців. Ще й дали коробочки з їжею на завтрашній сніданок.

Це було так зворушливо, коли старшого віку чоловіки й жінки, як турботливі бабусі й дідусі, накриваючи їжу на столи, обіймали наших вихованців. Вони теж відповідали своїми відкритими обіймами, подовгу не відпускаючи цих Божих Ангелів… Але треба було сідати в автобуси.

В евакуаційних автобусах діти їхали до Німеччини три доби. Фото зі сторінки «Отчого дому» у Фейсбуці

— У самому Фрайбурзі нас чекало майже все місто, — згадує Роман Іванович. - Разом з директором місії «S'Einlädele» Фолькером Хьоляйном і директором Штадт Місіон міста Фрайбург Нобертом приїхав мер міста пан Мартін Хорн і його команда. Це було справжнє свято, яке влаштували місцева адміністрація, команда «S'Einlädele», Євангелічна міська місія, Malteser Hilfsdienst, Німецький Червоний Хрест, Німецько-українське товариство. Три доби виснажливої дороги, нарешті, добігли кінця…

У Фрайбурзі не знайшлося одного помешкання для такої кількості приїжджих. І нас розселили по чотирьох локаціях. Я не мав змоги на перших порах відвідувати три інших наші локації. Оскільки німецьких телефонних карток у перший тиждень у нас не було, український роумінг закінчився, а інтернет був дуже слабкий, ми спілкувалися з колегами, надсилаючи одне одному звукові повідомлення. Але що значили ці тимчасові незручності у порівнянні з тим, що відбувалося в Україні! Ми дякували Богу за те, що Він дав можливість нашим дітям жити в безпеці.

— Що ви відчували?

— Що вирвали дітей буквально з лап смерті. Ми вивезли також і вихованців Центру соціально-психологічної реабілітації з села Копилів, що на Київщині. А через кілька днів туди вдерлися російські загарбники. Кажуть, шукали там дітей. Напевно, хотіли використати як живий щит. А не знайшовши, зі злості розстріляли саме приміщення! Дітей дуже вчасно врятували від можливих наслідків цієї окупації! Серед них були і малюки, і дівчатка-підлітки… Пізніше радник міністра внутрішніх справ України Вадим Денисенко повідомив, що «кадирівці планували захопити мешканців одного з дитячих будинків у заручники, а потім шантажувати Україну і весь світ. На щастя, дітей раніше евакуювали». Йшлося про наших вихованців з Копилова.

«Ми запрошуємо на роботу вихователів. Їх катастрофічно не вистачає»

— Як ви справлялися з такою купою дітей?

— «Отчий Дім» виїхав з мінімальним складом дорослих, вивозячи максимальну кількість дітей. Дитячий центр з Копилова мав 55 дітей. Евакуюватися зголосилися окрім директора лише 2 супроводжуючих вихователі, одна з яких в перші ж дні перебування у Фрайбурзі звернулася до еміграційної служби з проханням надати їй статус біженця і залишила нас. Та «Отчий Дім», несучи відповідальність за всіх дітей, не ділячи їх на категорії і належність до різних юридичних осіб взяв на себе турботу за кожну дитину. Але персоналу катастрофічно не вистачає дотепер. Зараз з нами вже 210 дітей. У нас було три хвилі евакуації. Ми евакуювали ще інші наші проєкти.

— Хіба біженці не просяться до вас на роботу?

— Ті українці з педагогічним дипломом, які тут отримали тимчасовий захист, а, відповідно, і право на роботу, поки що впорядковують своє життя: шукають соціальне житло, влаштовують дітей у школи та дитсадки, ходять на курси німецької, відвідують соціальні служби. Ми можемо їм запропонувати кімнати у нашому центрі, у корпусах з дітьми. І поки що зовсім невелику, як волонтерську підтримку, зарплату. На такі скромні умови можуть пристати не всі, проте я вірю, що вихователі, які готові присвятити себе дітям-сиротам, знайдуться… (З приводу працевлаштування можна писати Роману Івановичу Корнійку на адресу [email protected]. — Авт.)

Невеликий штат працівників перерозподілив відповідальність між собою. Дорослі вихователі працювали день і ніч без вихідних. Наші вихованці-підлітки не залишились осторонь і запропонували свою допомогу. У свої повні й неповні 18 років вони взяли на себе відповідальність нарівні з дорослими. Вони доглядають, розважають дітей, годують їх, перуть одяг і прибирають свої скромні помешкання біженців, миють тих, хто сам не здатен це зробити.

Я дякую їм за їхній героїзм і самопожертву. Дивлячись на цих героїв, я бачу Божих Ангелів, яких Господь послав нашим дітям і я пишаюся, що маю можливість і привілей трудитися серед них і разом з ними!

У таборі біженців вихованці у всьому допомагають дорослим. Фото автора

«Дружина і доньки мій вибір сприйняли з розумінням»

— Як діти перенесли дорогу?

— Багато дітей перехворіло на ковід і застуду, деякі від пережитого стресу стали по ночах упісюватись. Дехто досі тяжко переживає факт війни: плаче, не розмовляє, дяка Богу, що з нами приїхала психолог, яка щоденно працює з дитячими травмами.

До всього ще й наші підопічні перехідного віку через пережитий стрес стали поводитися непередбачувано, а інколи й неадекватно. Здавалося, що ситуація повністю виходить з-під контролю, особливо на фоні нестачі персоналу, бо частину дітей потрібно було разом з хворими дітьми ізолювати.

І тоді, в нібито безвихідній ситуації з'явилися німецькі волонтери, які з раннього ранку й аж до пізнього вечора стали допомагати нам у всіх наших кропітких повсякденних справах… Також з різних куточків Фрайбурга і його околиць люди стали привозити різноманітну поміч, покриваючи найнеобхідніші потреби не лише дітей, а й дорослих. А директор місії «S'Einlädele» Фолькер Хьоляйн вручив мені ключі від мікроавтобуса і сказав, що компанія SIXT, яка дає в оренду автомобілі, виділила для нас на 2 тижні в безкоштовну оренду мікроавтобус.

Читайте також: «Нас зустрічали як королів, виділили двоповерховий палац на 11 кімнат»: багатодітна мати з Ірпеня про життя біженців з України в Німеччині

— Діти згадують рідну домівку?

— Ми не забуваємо ні про рідний дім, ні про Україну та про тих, хто залишився там, хто боронить нашу землю. Щодня наші підлітки та дорослі допомагають та волонтерять у пунктах сортування та відправки гуманітарних вантажів до України.

«Отчий Дім» долучався і до «надзвичайного прибирання», «толоки», щоб віддячити Німеччині, за все те добро, що німці зробили для всіх нас. Акція, в якій брали участь українські біженці, проходила не лише у Фрайбурзі. Паралельно «надзвичайне прибирання» відбувалося у Чехії, Словаччині, Польщі та в кількох містах Німеччини. Ми дуже вдячні керівництву міста Фрайбург, де нас прийняли на невизначений термін. Слава Богу за всіх, хто нам допомагав! До речі, зараз з усієї Німеччини телефонують до мерії Фрайбурга, щоб перейняти найуспішніший досвід у прийнятті дітей-сиріт з України.

Вихованці "Отчого дому" на футбольному стадіоні Europa Park Stadion. Фото зі сторінки «Отчого дому» у Фейсбуці

— Ваш «Отчий дім» у Святопетрівському вцілів?

- До нас окупанти не дійшли. Наше село «лише» обстрілювали. Раніше, у 2014 році, «Отчий дім» приймав біженців з окупованих територій Донбасу. Проте ми не думали, що колись самі станемо біженцями.

Під час опору широкомасштабному вторгненню російських військ в будівлях «Отчого дому» було розміщено штаб територіальної оборони. Зараз там живуть мами з дітьми, чиї домівки розбомбили.

— Ви плануєте повертатись в Україну?

- Авжеж. Я хочу швидше обійняти свою дружину і доньок. Та поки що не можу залишити «Отчий дім» у Німеччині, тим більше, що мер Фрайбурга наголосив, що оскільки я привіз таку кількість дітей, то не маю права покидати їх без нагляду. На мені відповідальність не тільки перед дітьми і Богом, а й перед приймаючою стороною.

— Відомо, що під час евакуації ви обрали рятувати насамперед дітей з «Отчого дому», а не власну сім’ю. Не стали виводити нікого з переповнених автобусів, намагаючись посадити домочадців. Ризикнули своїми дітьми, щоб врятувати сиріт. Це якесь фантастичне, я б навіть сказала, фанатичне слідування своїй місії захисника сиріт. І все ж, що ви відчували у ту мить?

— Я не планував їхати з «Отчим домом» за кордон. Хотів все організувати й зостатись в Україні. У мене не було з собою навіть змінного одягу. Але певні обставини змусили їхати з вихованцями й залишити все, навіть, найдорожче, що в мене було — свою сім'ю.

Роман Корнійко, який напередодні війни відзначив 55-річчя, із сім'єю. «Четверта донька у кадр не потрапила, але вона теж розумниця та красуня», - каже глава сімейства

— Це був дуже тяжкий вибір. Найскладніший у моєму житті, — зізнається співрозмовник. — У мене чотири доньки, дві біологічних і дві прийомних. І все ж двох моїх прийомних донечок, найменшій з яких 16, я взяв із собою. Я їх удочерив у віці 15 і 16 років. І перед ними відчував більшу відповідальність. Хоча люблю всіх своїх дітей однаково.

Дружина і доньки мій вибір сприйняли з розумінням. Вони, ті, хто все життя мені допомагав, хто варився у цій каші, хто разом зі мною збирав безпритульних дітлахів на вулицях ще у дев’яності роки і адаптував їх до життя (я говорю насамперед про мою дружину), напевне б, здивувалися, якби я зробив інакше. З моїми рідними зараз все у порядку. Я дуже за ними скучаю, але тішить думка, що вони у безпеці.

З досьє «ФАКТІВ»

Роман Корнійко. Голова міжнародної благодійної фундації «Отчий дім» (рік заснування 1999-й), яка згодом стала об'єднанням інноваційних соціальних проєктів комплексної реабілітації та виховання дитини, яка проживала в умовах, що загрожували її існуванню, з подальшою адаптацією до життя. Володар багатьох титулів, в тому числі «Людина року» — «Людина року в соціальній сфері» (2003 р.), «Людина року в українському християнстві» (2010 р.). Кавалер трьох орденів «За заслуги».

За фахом лікар. Перервав свою блискучу кар’єру, щоб служити дітям, яких в 1990-і роки збирав по вулицях, щоб вирішити їхню подальшу долю, допомогти інтегруватися у суспільстві. Для безпритульних дітей винаймав дві квартири, влаштовував благодійні їдальні.

«Отчий дім» вже 25 років працює з дітьми-сиротами, безпритульними дітьми, дітьми, позбавленими батьківської опіки, та дітьми, що постраждали внаслідок військових дій на Донбасі. За цей час сотні неповнолітніх були забрані з вулиць, кризових сімей, 3285 дітей пройшли реабілітацію, були усиновлені, взяті під опіку, здобули освіту, вийшли у самостійне життя. Заклад базується у 7 км від Києва в с. Святопетрівське, де збудовано Центр соціальної опіки дитини, Центр сімейного виховання та Центр «Мати та дитина разом».

Читайте також: «Ненависть до Росії, яка знищує Україну, назвали расизмом»: у Німеччині українець звернувся до суду через звільнення за антивоєнні відео в мережі

3832

Читайте нас у Facebook

РЕКЛАМА
Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів