«Мама ховалася у підвалі будинку з котом та собакою»: Єгор Гордєєв про пережите за рік повномасштабного вторгнення рф

«Попрацювали як офіціанти, прибирали сніг, готували хачапурі. Так збирали кошти на реабілітаційне обладнання для дітей»

— Єгоре, як ви змінилися за цей рік великої війни?

— Вже навіть і не пам’ятаю, яким я був рік тому. Зараз, перед 24-м лютим, згадував по якихось своїх записниках і світлинах, про що думав, в якій точці був тоді. Ми всі навчилися мобільно жити, більше думати про сьогодні, ніж про завтра. Нас настільки вже не відпускає ця пружина нервів, що ми не знаємо навіть, який у нас стан зараз. Раніше я однозначно міг зрозуміти, яке в мене ставлення до конкретних речей. Зараз цього немає, локатор змінився. Не можу одразу виокремити свої емоції, реальність відчуття. Це війна — вона все загострює.

Побут змінився страшенно. Умовно кажучи, більше вільного часу, але менше сил. І в результаті формула одна й та сама. Я почав менше подорожувати, проте більше їздити Україною. А у відрядженнях за кордон почуваєшся страшенно пригніченим. У мене взагалі змінився лайф-стайл. Це геть інше сприйняття себе, світу. Змінилася пропорція, на що і як витрачаю гроші. Багато йде на допомогу ЗСУ та підтримку простих українців. У грудні їздили з Нелею Шовкопляс (ведуча «Сніданку з 1+1». — Авт.) до Львова. Попрацювали як офіціанти, прибирали сніг, готували хачапурі. Так збирали кошти на реабілітаційне обладнання для дітей у львівську лікарню Св. Миколая.

— Війна — це постійна небезпека, виклик самому собі. Коли буває особливо страшно?

— Та вже не буває страшно. Коли у тебе постійно стрибає адреналін, то ти більш-менш звикаєш до цього. Ми вже пройшли всі ці рубежі, коли «ось зараз буде страшно». Я думаю, це стосується й тих, хто «на нулі», і тих, хто позаду. За виключенням конкретних загроз життю. Пам’ятаю, їздив у відрядження в Брюссель, коли почались перші блекаути. І от там мені реально ставало страшно за те, що в той момент відбувалося в Україні. Тобто головою розумію, як все це у нас відбувається, але, знаходячись за кордоном, підсвідомо думав: «Ну все, це кінець, тепер не буде світла, не буде тепла».

У нас в гостях «Сніданку» була військкор Наталя Нагорна. Знайти сили їй допомогла психологиня, яка сказала: «Тобі легше, ніж всім іншим. Навіть легше тим, хто воює. Тому що ти є щоденним свідком того, як наближається перемога. Ти бачиш це, ти це відчуваєш». Всі, хто в Україні, є свідками війни у тому чи іншому плані. Їм легше, ніж тим, хто десь там, далеко. Зараз цей страх вимірюється наближенням до того, де є війна.

— Відомо, що восени у ваш будинок влучив дрон. Як ви це пережили?

— Спочатку було, звичайно, лячно. Передавались, як вірус, всі ці емоції від сусідів. А далі — звичайна рутина тривог. Я навіть в ту ж ніч ліг спати у себе у квартирі. Ну, а що робити? Єдине, що було холодно, бо були розбиті вікна. У цей же день ще до першої ночі була тривога, тож ми з сусідами сиділи на мінус першому поверсі, у паркінгу. Але ж це теж не справжнє укриття. Посиділи, згадали загиблу Віку, дівчину-сомельє, що жила в тому будинку, що зруйнував дрон, і розійшлися. Знаю, деякі сусіди після цього поїхали з країни, але через кілька місяців знову повернулися.

— Квартиру вже привели до ладу?

— Так, поставив вікна майже одразу, за 2−3 дні й трошки дах на терасі відремонтував. Сподіваюсь, більше не прилетить.

«Мама постійно живе за містом і пережила всі прильоти, загрози наступу з 24 лютого 2022-го»

— Кажуть, що травми війни, зокрема емоційні, будуть «вилазити» вже після її завершення.

— Кожен буде розбиратися сам із собою після війни. Ми щось фіксуємо за собою, але ще в процесі.

— Чи доводилося вам плакати за цей рік?

— Так, це було пов’язано скоріше з якимись сентиментальними спогадами про конкретних людей, а не через загальні враження. В мене так було й до війни. Коли близько сприймаю людину, яку добре знаю, стаю страшенно сентиментальним.

— Про що особливо шкодуєте зі свого мирного життя?

— Багато про що. Головним чином — про свободу пересування. Я ще з часів ковіду до кінця не можу усвідомити той момент, що я не можу зараз взяти квитки й кудись поїхати. Не тому, що мені хочеться втекти. Сам факт, що я не можу зробити це легко. Це була моя базова історія до великої війни і ковіду. А все інше — якось пристосовуюсь.

— В соціальній мережі ви часто постите прогулянки лісом із собакою. Спроба побороти депресію?

— Це скоріше візит до мами. Я дуже рідко її бачу й чую. Це ще й класний момент і самому ненадовго відключитись. Мама постійно живе за містом і пережила всі прильоти, загрози наступу від 24 лютого 2022-го. У мами дуже затишний будинок, всі навколо називають його арт-об'єктом. Це старий дерев’яний будинок, але всередині мама геть все переробила. Її друзі приходять туди, як в музей, аби тільки подивитися, що та як вона там зробила. Я приїжджаю туди, гуляю у лісі, слухаю спів пташок і переключаюсь. Багато ходити пішки — універсальна порада для відпочинку.

— Як ваша мама пережила загрозу наступу?

— Я хотів відправити її за кордон, але вона була категорично проти. Мама — боєць. Коли були найскрутніші часи під Києвом у березні, у неї був чіткий розпорядок — ходила спочатку в ліс, потім разом с сусідами готувала їжу для тероборони та плела сітки. Ховалася разом із сусідами у нас в підвалі, який облаштувала дуже затишно. Брала обов’язково з собою кота з собакою.

— За цей рік в українців відбулось багато розлучень і весіль, бо, як виявилось, війна — сильний стимул.

— Серед мого оточення розлучень було більше. У мене навіть є знайомі, які за цей рік одружилися та розлучилися. Це ж все від нервів — не можеш зрозуміти, де ти й що. Дуже багато хаотичних рухів у цьому сенсі. Зійшлися, розійшлися. Але якщо хоч трошки стало краще людям від цього, хай так буде.

— Чи змінилось щось у вашому особистому житті?

— Серйозного — ні. Мене теж так хитає, як і більшість. У мене дуже швидка у цьому сенсі психіка, я все швидко перемелюю. Спалахнув — пройшов далі. Я розумію, що ті емоції — ситуативні. За останній рік я не закохався, але був такий «сильний спалах». Це теж для мене була свого роду терапія.

— Думали, де та як зустрінете нашу перемогу?

— Не думаю про це, живу сьогоднішнім днем. Якщо весь час думати про перемогу, можна збожеволіти. Хоча у мене є спеціальний келих, який підійму за нашу перемогу. А як, що, де, коли, з ким — навіть не думаю. Тому що це може бути так раптово або так нескоро…

Раніше телеведучий розповів про свою дитячу психологічну травму.

Читайте також: «Ракета вибухнула біля будинку моїх батьків»: Тимур Мірошниченко про свою агресію та великі зміни у житті

4036

Читайте нас у Facebook