«Все спалахувало й гриміло»: зірка «Спіймати Кайдаша» Антоніна Хижняк про найстрашніший день під час війни та зміни у житті

«Під час зйомок я думала: «Боже, це ж реальність! Це відбувається практично кожен день»

— Тоню, що змінилося для вас у цей рік великої війни?

— Складно сказати, можливо, після перемоги буде змога повернути себе до довоєнної версії, але зараз відчуваю, що змінилася я сама. Стала жорсткішою, категоричнішою. Багато відкладених емоцій, почуттів — ти й порадіти не можеш, і поплакати. Звісно, час від часу стає легше. Але на мене ще дуже впливає пора року. Мої друзі знають, що взимку я впадаю в анабіоз, усе роблю на автоматі, це й близько не той стан, в якому я перебуваю влітку. Я Лев, народилася в розпал літа, 28 липня, тому люблю спеку, сонце. Коли вдома сіро й холодно, мені складно. Досі погано від згадки про час, коли наш дім перманентно два місяці був без світла по 18 годин, квартира нагрівалася максимум до 10 °C — я спала в пуховику.

— Ви сказали, що стали жорсткішою. В який момент зрозуміли, що так, як раніше, вже не буде?

— Це було у березні. Ми з Сашком (актор Олександр Боднар. — Авт.). повернулися з їдальні, де волонтерили, були страшенно втомлені, читали новинну стрічку, і я побачила новину про те, що на Драмтеатр в Маріуполі скинули бомбу. Там були жінки й діти… Тоді я вперше заплакала та зрозуміла, з ким ми маємо справу. Я навіть не знаю, як їх назвати. Мій світ розірвався на дві половини. До цього здавалося, що все скоро закінчиться, адже це не може тривати вічно: у 2022 році в центрі Європи — війна! Величезна країна нападає на нас, а весь світ не знає, що з цим робити. І тут я читаю, що ці тварюки спеціально кидають бомбу туди, де написано «діти». В той момент прийшло розуміння, що вони не зупиняться і через два тижні — місяць війна ще не закінчиться.

Читайте також: «Ракета вибухнула біля будинку моїх батьків»: Тимур Мірошниченко про свою агресію та великі зміни у житті

РЕКЛАМА

— Що вас надихає?

— Якщо тривалий час я не сплю, не їм і хвилююся, то натхнення немає. Спочатку треба привести до ладу своє тіло, приділити йому час, прислухатися до організму — що йому зараз більше треба. Ми з Сашком вже повернулися до тренувань, ходимо в спортивний зал, я — на стретчинг. Чотири місяці не займалась, але зараз відчуваю новий цикл життя. Новий рік розпочався, вже весна, збільшується світловий день, з’являються сили та бажання щось послухати, вигадати, поїхати на зустріч. Інколи хочеться закритися від всього світу й сидіти вдома, але це не приносить мені жодного задоволення. Мені треба до людей, спілкуватися, планувати. Натхнення я черпаю у процесі, роботі. Ще люблю послухати музику.

— Чи сподівалися ви, що, попри війну, буде зніматися кіно?

— Прогнозів ніхто робити не міг. В душі, звичайно, я сподівалася. Єдине, були постійні сумніви: що саме ми маємо знімати й транслювати, які це будуть історії, про кого. Я реально оцінюю обстановку та розумію, що зараз більше час документальних проєктів, ніж ігрових. Тому рада, що перший художній серіал за час війни «Я — Надія» зачепив історію реальної фельдшерки. Люди, які сьогодні працюють кожного дня, забезпечують наше щоденне виживання — медики, комунальні підприємства, працівники соціальних служб, продовольчих підприємств, — справжні герої.

— Що ви відчули, отримавши запрошення на зйомки в серіалі про війну?

— Коли прочитала синопсис, перша реакція була: «Ох, це буде важко!». Знімати серіал про події, свідками яких усі ми є, відповідально. В таких темах у тебе немає права на помилку. Бо це не якась вигадана історія, деякі ситуації списані з реальних подій. Чесно кажучи, я хвилювалася, чи маю ментальні та фізичні сили заходити в проєкт. На той час я сумнівалася, чи можу взагалі повернутися на знімальний майданчик.

— І що стало вирішальним моментом?

— Зіграв акторський кураж: а як це — цілий рік сидіти без роботи, а потім зайти в зйомки, це взагалі реально?! Було цікаво, як ми організуємо знімальний процес під час війни, враховуючи комендантську годину, тривоги, відсутність електроенергії. І головне, проєкт — можливість віддати шану людям, які працюють заради нас з ризиком для свого життя.

— Які сцени стали для вас найважчими?

— Найбільше запам’яталися зйомки в Ірпені, коли ми знімали масштабну сцену на вулиці, поруч з порожніми дев’ятиповерхівками. На майданчику були рятівники ДСНС, пожежні машини, «швидкі». Повна імітація виклику після прильоту. І я думала: «Боже. боже, це ж реальність! Це відбувається практично кожен день».

Я ще боялася, чи не наполохаємо ми жителів. Але від класичних екшен-сцен з вогнем, вибухами, руйнуваннями команда відмовилася, бо є певні обмеження через воєнний стан, і з етичного боку не хотілося травмувати тих, хто там мешкає.

«П'ятирічний син сказав: «Треба, щоб всі говорили українською. Коли всі будуть говорити українською мовою, закінчиться війна»

— Яким було ваше 24 лютого?

— Десь о п’ятій ранку першим зателефонував брат. Він в мене трудяга, але й погуляти любить, тож я подумала, що він після вечірки хоче до мене заїхати. Питаю: «Що таке, чого ти телефонуєш?» Пауза… «Сестра, війна». І потім все. Шок. Ми живемо на 16-му поверсі, одні вікна виходять на наше місто, інші — на Обухів, Калинівку, де мої батьки. Все спалахувало, гриміло, з кожною годиною ставало дедалі гучніше. Почала обдзвонювати рідних — хто, де і як. Чітко пам’ятаю: одне з перших, що я зробила на автоматі, — почала фотографувати документи. Паралельно збирала «тривожний» рюкзак, і ми спустилися у підвал. Але його не можна назвати надійним укриттям, бо повинно бути два виходи, доступ до води й повітря. Якщо раптом є влучання у 16-поверхівку, вона просто складається, і все. Спочатку ми бігали у сховище щоразу, коли була сирена. За рік війни ставлення до цього змінилося. Ми майже перестали спускатися, бо вночі зі сплячою дитиною, яку ще по дорозі треба одягнути, не набігаєшся.

— 24-го ви думали про те, що треба виїжджати з міста?

— Ні. Пам’ятаєте, у фільмі «Бійцівський клуб» є сцена, де руйнуються будинки, усе горить, а вони просто дивляться на це все і тримаються за руки. Так і ми. У перші три доби у місті були величезні затори, бо через Українку виїжджали люди з Києва, а ми з Сашком стояли біля вікна і споглядали. Думки поїхати самим у нас не виникало. Тим паче в Українці живе моя бабуся, стан якої на початку війни різко погіршився. Ми почали возити її на обстеження, лежали в лікарнях і зрештою у квітні поїхали до Києва, де їй зробили операцію на серці. Після цього остаточно стало ясно, що вона потребує постійного догляду. Тож я мала причини залишитися. З першої секунди у мене було відчуття, що я повинна бути вдома, мені тут найбезпечніше, і я буду тут до кінця.

— Ваш колишній чоловік не був проти, аби ви з сином залишалися під Києвом?

— Перші тижні взагалі не було розуміння, що робити. Потім родина чоловіка та його дівчина поїхали до родичів в Тернопіль. Я відпустила сина з ними, бо сама їхати не хотіла й не могла, а вони все ж таки для нього не чужі люди. Тим паче що Максимка дуже любить бабусю, вона для нього як друга мама. Тому я була спокійна. Поки син був у Тернополі, ми з Сашком волонтерили, допомагали фондам, готували в їдальні для наших військових. Через місяць я поїхала провідати сина, й додому ми повернулися всі разом.

Читайте також: «Разом ми сильніші»: Віра Кекелія врятувала свій шлюб під час війни

— Як відреагував ваш син, коли почалася війна?

— Я намагалася тримати себе в руках. Але він сам все почув і побачив, бо було досить гучно й страшно. Максимка одразу зрозумів «правила гри», і за ці місяці війни дуже швидко подорослішав. У свої 5 з половиною років він прекрасно розуміє, що означає, коли звучить сирена, що треба збиратися і йти, не час капризувати. Я не розповідала йому подробиць, не накачувала негативом, але з часом він почав робити висновки, які мене дивували. Коли працює ППО або він бачить ракету, то каже: «Ця ракета летить з росії, а наші воїни нас захищають. А давай нашим військовим намалюємо щось». Коли я шила прапори, він запропонував відправити стяг воїнам. Для мене було відкриття, коли він сказав: «Треба, щоб всі говорили українською. Коли всі будуть говорити українською мовою закінчиться війна».

— Який момент за минулий рік став для вас найтяжчим?

— Мабуть, коли бабуся лежала в різних лікарнях. Було прийнято рішення робити їй операцію на відкритому серці. Їй 78 років, тому ми дуже переживали, як все пройде. Усім займалася я, бо живу до неї найближче. В якийсь момент їй було так погано, що вона вже не ходила, тож треба було знайти візок, везти її. Тоді не було бензину, повсюди стояли блок-пости. Це був напружений місяць. Стало легше, коли вона повернулася додому і я зрозуміла, що бабуля може трошки про себе піклуватися — дійти до вбиральні, приготувати якусь їжу. Зараз вона почувається набагато краще, але я продовжую допомагати їй. Це вже назавжди. І це ще одна причина, чому я не хочу нікуди їхати. Хто ж тоді буде піклуватися про мою бабулічку? Я її дуже люблю. Мені здається, артистичністю я в неї, бо Марія Яківна ще та артистка (сміється. — Авт.).

— Чи знаєте, що перш за все зробите, коли ми переможемо?

— Хочу поїхати в тур Україною. Обов’язково поїду на море, в наш, український Крим. Сашко з Севастополя, і це болюча тема для нього. У 2014 році в його рідне місто прийшли зелені чоловічки й забрали домівку. Тепер маємо одну велику мрію на двох — повиганяти звідти всіх цих тарганів, щоб він зміг їздити додому в Крим, як раніше.

Нещодавно ведучий «Сніданку з 1+1» Єгор Гордєєв розповів «ФАКТАМ» про пережите за рік повномасштабного вторгнення рф в Україну.

6611

Читайте нас у Facebook