Звучить, звичайно, безглуздо, але, читаючи цю стару притчу про одного з турецьких султанів, якимось неймовірним чином відчував, що вона і про мене. І про багатьох таких самих, як я. Про багатьох із вас, друзі мої, мабуть, теж. Про людей, які звикли робити добрі справи, часто не замислюючись про те, чим це може обернутися для них самих.

Так ось. Правитель однієї невеликої держави Близького Сходу саме своїми добрими справами і славився серед жителів міст та провінцій. Але одного разу до нього на прийом прийшов відомий мандрівник, який попередив про те, що приніс не найприємнішу для султана звістку. Незважаючи на це, він був прийнятий з почестями та вислуханий з увагою.

- Хочу поділитися своїми враженнями від побаченого і почутого мною від людей, які проживають у різних куточках вашої держави, — почав гість свою розповідь. — Мене, зізнаюся, вразило те, з якою щирістю багато хто з них у своїх промовах дякував за ті добрі справи, зроблені вами, які допомагають їм у повсякденному житті справлятися з труднощами, які постійно випадають на їхню частку. Але знайшлося чимало і таких, хто буквально кожну з ваших добрих справ сприймав по-своєму, будучи постійно незадоволеними, що їм того мало, і це не зовсім підходить…

- Знаєте, шановний, — відповів гостю мудрий правитель, — адже я й сам добре про це знаю. І, якщо хтось вважає, що у моїй владі вирішити безліч проблем, той практично правий. Я дійсно багато можу зробити і намагаюся це робити в міру моїх сил. Тільки зробити я не можу ніяк — закрити роти тим, хто трактує це по-своєму. Ви можете у такому разі запитати: то що мені тоді залишається робити? І я відповім: те саме! Адже добрі справи ми робимо, як правило, тому, що не чинити їх просто не можемо. Ми самі відчуваємо в цьому потребу, іноді навіть більшу, ніж ті, для кого вони робляться. А те, як це сприймається кимось, нехай уже залишається на їхній совісті…

Усім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, гарного дня. Як завжди, щиро ваш.