Ми незручні для світу: Євген Дикий про те, що робити Україні, якщо ми виживемо і переможемо у цій війні
«Байден проти скасування ПДЧ для України… Білий Дім не розглядає надання Україні ракет дальнього радіусу дії… В НАТО відсутній консенсус щодо рішень Вільнюського саміту стосовно України… Передача Україні бойових літаків не стоїть на порядку денному… Щодня ми натикаємось на десятки подібних новин, і щоразу закипаємо справедливим гнівом. Боляче усвідомлювати, що десятки тисяч українців могли б жити, якби в головах у лідерів наших союзників не танцювали абсолютно незрозумілі для нас таргани, і не виникали щоразу нові „червоні лінії“ — абсурдні та аморальні», — пише у Facebook відомий полярник і військовий Євген Дикий.
«Ми отримали західні танки — за півроку після того, коли вони могли прискорити завершення війни. Отримаємо літаки — колись, після того як ціною великих втрат прорвемо (або ні) ешелоновану оборону ворога без прикриття з неба. ї
Скоро мине півтора роки з часу, коли союзники давали нам три дні або тижні. Нами трохи захоплюються, але значно більше від нас втомились. Ми — незручні. Спершу не дали ворогам окупувати себе за відведений термін, а друзям — швиденько оплакати нашу гірку долю та жити далі, ніби нічого не трапилось. Потім навпаки — «чомусь» не спроміглися викинути другу армію світу зі своєї території за пару місяців невідомо яким магічним способом, і таки встряли у затяжну криваву війну на виснаження сил та ресурсів.
Ми заважаємо вести «бізнес ас южуал», випрошуємо останні ресурси із армійських складів європейських «бонсай-армій», по ходу викриваючи їхню небоєздатність, загалом створюємо світу безліч проблем, яких могло би не бути — якби ми погодились, щоб у світі не було нас. Але ми не погодились, і світ не надто цьому радіє.
Світ досі не готовий зняти московські окуляри, крізь які бачить нас якимось дивним непорозумінням. Якщо в знак захоплення подвигами наших героїв нам вперше в історії дають Нобелівку — то лише в компанії двох «братніх народів». А та, хто від всіх нас цю Нобелівку отримує, далі мусить дотримуватись правил «благопристойної тусовки», яка роздає премії та гранти, і розповідати нам як це негарно — жартувати про акулу. «Венеційка» готова визнати, що у нас наразі «надзвичайна ситуація» (так, не більше — всього лише «ситуація»), але наполягає що одразу по завершенню «ситуації» ми маємо дружно повернутися в стійло «руцкого миру», інакше нам зась до омріяної Європи.
Нас щиро визнають Давидом, який тримає двобій з Голіафом. Але при тому регламентують розмір камінців у пращі, та відстань на яку ми маємо право їх кинути — щоб не спровокувати Голіафа на «ескалацію».
Вороги окупують кожний п’ятий метр нашої землі, і можуть безкарно бомбити будь-який куточок нашої країни, не прикритий «аж цілими» чотирма батареями «Петріотів», нам же заборонено бодай на метр перетнути кордон росії — і то дякуємо, що хоча б Крим нарешті позбавився цієї «охоронної грамоти». Ми могли б легко обійти лінію Сватове — Кремінна через Білгородщину, і обвалити тили «лнр», замість проривати її ціною тисяч життів — але ж ніт, союзники пильнують кожний наш крок в бік «парєбріка», і все що ми можемо собі дозволити це гібридні операції РДК (і то зі скандалом та «розслідуванням», коли на фото у російського добровольця розпізнали — о, жах! — бельгійську гвинтівку), та запуск кустарних БПЛА, зклепаних на коліні нашими народними дроноробами.
Ми можемо довго розповідати, що жодний рядок міжнародного права не містить обмежень щодо бойових дій на території ворога. Ми можемо нагадувати союзникам, як їхні країни рівняли із землею німецькі міста, а японські випалювали атомним вогнем, і яким абсурдом їхнім урядам видалося б обмеження війни своєю власною територією — навпаки, перенести війну на терени агресора вважалось ознакою та водночас запорукою перемоги. Ми маємо безліч аргументів, правдивих та справедливих, але всі вони розбиваються об один — єдиний контраргумент, несправедливий, нечесний, але нездоланий: це нам потрібна допомога союзників, а не їм — наша. На цьому закінчується будь-яка дискусія: ми можемо лишитись при своїй правоті, але без БК, зброї та грошей.
Наші вороги можуть бути жахливими потворами, їм байдуже хто їх любить, а хто здалеку ненавидить. Їм від цього не залежать ні наявність броні, ні підвоз снарядів, ні навіть наповнення бюджету нафтовими баксами. Ми ж натомість змушені бути святішими за римського папу, та слідкувати як би не втратити хитку та примхливу емпатію «добропорядного світу», і хоча б ту недолугу підтримку, на якій наразі тримаються і наш фронт, і наш держбюджет.
Світ негостинний до нас, і ми незручні для світу. Можна впасти у розпач, прокричати світу свій біль та свій гнів, розповісти союзничкам, які вони підлі лицемірні потвори, та наскільки несправедливі їхні умови та обмеження — і на тому втратити навіть ту куцу підтримку, яку нам наразі надають, та невдовзі потому програти війну. Навряд чи це правильний варіант.
Натомість можна згадати, що ми не перші в подібній ситуації, і далеко не єдині, у кого є підстави вважати світ несправедливим та недружнім. Єврейський народ може багато нам розказати, і поділитись гірким, але переможним досвідом.
Той самий західний світ однією рукою засуджував Голокост, а іншою відмовляв євреям у праві на власну державу, та мовчки дивився як арабські країни готували Голокост-2 для ізраїльтян. На початку держави Ізраїль їй не давали навіть частки тої зброї, яку наразі надають нам. Потім, коли Ізраїль вперше здійснив нездійсненне і відбив з трьох сторін одночасно наступ армій, співставних по чисельності з усім єврейським населенням Землі Обітованої, зброю стали давати. Але так само як наразі нам — весь час висували абсурдні умови та обмеження, псували перемоги примусом до компромісів, відверто шантажували позбавленням допомоги.
Євреї не озлобились на світ — просто позбулись ілюзій стосовно нього. І переосмислили своє місце у цьому незручному та несправедливому світі — місце Обраного Народу, який сам собі вибиває та силою бере те, що вважає належним по праву.
Так само і ми маємо вибір — відчути себе ображеним на весь світ, зрадженим та упослідженим народом, або ж Обраним Народом, який у випробуваннях як від ворогів, так і від союзників вигартовує свою нову, вищу якість.
Якщо ми виживемо та переможемо в цій війні, нам варто усвідомити досвід Держави Ізраїль. Це — той шлях, який чекає нас у разі успіху в нинішній війні. Важкий та тернистий шлях, що призводить до самодостатності.
Нам варто не зупинятись на образі на союзників, наскільки б справедливою не була ця образа. Вони такі, які є, могли б бути ще значно гіршими ніж є (Маск та Трамп не дадуть збрехати — ще й як могли б…). Ми не змінимо їх, так само як швидко не змінимо сьогоднішній світоустрій. Натомість ми здатні швидко змінити те, що залежить від нас.
Тож для початку нам варто згадати, що не Байден, не Салліван, не Трамп, і навіть — о диво! — не путін заважали нам вісім років (не кажучи вже про тридцять років — насправді ми мали рівно стільки часу, аж ніяк не замало) готуватись до цієї війни. І що в нинішню повну залежність від союзників ми потрапили не з їхньої злої волі, а виключно через власний вибір — вибір страусів, які в упор не бажали бачити неминучість війни за виживання, та ховали голову у пісок аж до перших прильотів по Києву.
І хоч позбавлення від ілюзій щодо цього світоустрою однозначно стане частиною винесеного нами з цієї війни уроку, набагато важливіше щоб ми не впали в ілюзію нашої невинності та непогрішності, та винесли вірні уроки стосовно себе самих.
І головним з цих уроків має стати опора виключно на власні сили, та необхідність по війні якомога швидше набути максимальної самодостатності — в усьому, від продовольства та фінансів до культури та технологій, але в першу чергу звісно у обороні.
Це не заклик до ізоляції, шлях Еритреї чи Північної Кореї навряд чи можна назвати шляхом успіху. Навпаки — нам належить знайти своє місце у сучасному глобальному світі, і водночас у цьому ж світі позбутись залежності від зовнішньої допомоги. Досвід Ізраїлю свідчить, що це можливо.
Звісно ж, ми маємо прагнути до ЄС. На віддалену перспективу — тому що маємо стати частиною Глобального Заходу, Європейської Цивілізації, і в час зіткнення різних цивілізацій не шукати лихоманково своє місце, а зайняти його наперед. А на короткому проміжку часу — тому що структурні фонди ЄС та фонди на «вирівняння» мають стати одним із головних джерел інвестицій у повоєнну Україну. І звісно ж, інтегруватися у ЄС варто не по-орбанівськи, суто імітаційно, а по-справжньому, від вбудовування у пан-європейські виробничі ланцюжки та зайняття специфічних ніш на єдиному ринку, і до введення у майбутньому євро замість гривні.
Та водночас ми маємо весь час тримати в голові ситуацію, в якій ЄС раптом виявляється нестійким та руйнується — не важить, від чергової пандемії, змін клімату чи під натиском популістів. Ми повинні знати, що в такій ситуації матимемо і достатню фінансову «подушку» хоча б на рік-два, і альтернативні ринки для головних видів нашої продукції.
А головне, ми повинні мати не лише фрагменти виробничих ланцюгів, початки і кінці яких розташовані далеко від України, а повні виробництва всіх найбільш необхідних видів продукції, від автівок до гаджетів. Так, у «хороші часи» вони можуть бути орієнтовані переважно на експорт, але в разі кризи у нас мають бути всі необхідні елементи для швидкого замикання виробничих циклів. Ми можемо (і будемо) успішно розвивати агроекспорт, але в разі кризи маємо точно знати: можливо, лишимось без бананів та авокадо, але гарантовано забезпечимо себе картоплею, хлібом та м’ясом.
І звісно ж, сказане про картоплю та гаджети ще більшою мірою стосується оборонного виробництва.
Ми маємо всіма правдами та неправдами прямувати до НАТО, як єдиного в сучасному світі дієвого оборонного механізму. Парасолька НАТО дозволить трохи видихнути, і витрачатись на оборону в межах трьох відсотків ВВП, а не тридцяти. Але мусимо бути готовими до гіршого — від того, що нас можуть так туди й не прийняти, аж до того що якісь чергові трампи в якийсь момент розваляють Альянс, звісно ж не запитавши нашої думки.
Тож одночасно з інтеграцією до Альянсу ми маємо в першу чергу заморочитись власним оборонпромом — сумісним зі всіма стандартами НАТО, насиченим найсучаснішими технологіями, але водночас повністю самодостатнім, і готовим за необхідності забезпечити наше військо зброєю, технікою та БК в повному обсязі, навіть якщо б ми раптом опинились під санкціями з усіх боків.
Як це робиться? Ізраїль, ПАР, Південна Корея у 1970-х-80-х, а зовсім нещодавно, вже у 21 столітті, Туреччина та Польща чудово демонструють, як саме цього досягнути. В час теплих міжнародних стосунків у союзників купується не готова зброя та техніка, а ліцензії на виробництво та виробничі лінії, і кожне оборонне замовлення має містити все більший відсоток локалізації. І тоді якщо раптом стосунки погіршуються — на «мудрі поради» союзників можна буде відверто «покласти», знаючи що все потрібне для великої війни ми виробляємо вдома.
Те саме стосується армії — її підготовка має включати всі корисні елементи стандартів НАТО, але її структура, озброєння, та головне підготовка її кадрового резерву має виходити не лише із операцій у складі Альянсу, але в першу чергу із готовності в будь-який момент без жодної зовнішньої допомоги відбиту навалу, співставну із максимальними наступальними можливостями потенційної країни — агресора. І тоді ми зможемо не тільки не думати про те, які таргани населяють голову чергового діда з деменцією по той бік океану, а навіть не знати як того чергового діда та його радників зватимуть.
Зрештою, варто пригадати і ще один досвід Ізраїлю. Після Будапештської облуди та нинішньої війни ми маємо повне право на володіння тою самою зброєю, наявність якої у росіян вводить наших боягузливих союзників у найбільший ступор. Але ж очевидно, що ніхто і ніколи нам її не те що не дасть чи продасть — нам, лохам, які за шмат папірця віддали другий у світі ядерний арсенал, всіляко заважатимуть виробити заміну навіть маленької частинки колись вивезених від нас боєголовок. Але ж Ізраїль так само вирішив цю проблему аж ніяк не з доброї ласки західних союзників. Роки таємної кропіткої роботи — і от наразі Держава Ізраїль відверто глузує, говорячи що «не має ядерної зброї, але за необхідності її застосує». Маємо працювати над тим, щоб колись ми могли сказати те саме.
Ми — незручні вперті автохтони, аборигени, готові героїчно вмирати за свою землю, свої права та свободи. Але наближається час виходити на наступний щабель — самодостатньої нації, яка завжди готова до оборони так, що у героїзмі та самопожертві просто не виникає потреби, а допомога союзників є приємним бонусом, а не питанням виживання країни. Шлях у всьому до кінця самодостатнього Обраного Народу нелегкий. Але тільки він є шляхом перемоги, і тільки він приведе нас у безпечне та щасливе майбутнє", — ділиться автор своїм переконанням.
Матеріали, розміщені у рубриці «Блоги», відображають власну думку автора та можуть не співпадати з позицією редакції.
2665Читайте нас у Facebook
