Ніхто не знав, коли той чоловік з’явився в їхньому місті. Інколи всім здавалося, що він був там завжди. Стоячи на колінах на напівстертих ногами перехожих камʼяних плитах міської площі, шматочками кольоро­вої крейди він постійно щось малював — янголів, дивовижні сонячні крає­види, щасливих дітей, яскраві квіти.

Люди давно звикли до цього чоловіка. Одні з них кидали монети. Прямо на малюнки. Інші зупинялися і довго з ним розмовляли. Зазвичай розповідали про свої турботи, про свої надії; про своїх дітей…

Чоловік мовчки слухав, продовжуючи малювати. Він завжди більше слухав, ніж говорив.

Одного разу чоловік почав збирати свої речі, вирішивши залишити це місто. Навколо зібралися люди і здивовано дивилися на нього. Хтось раптом сказав: «Ну, добре, ти вирішив від нас піти. Але залиш хоч що-небудь. Напам’ять…»

Чоловік показав порожні руки. Що він міг їм залишити, якщо у нього нічого не було?

Проте люди, обступивши його зі всіх боків, чогось чекали. Тоді він дістав із наплічника різнобарвні шматочки крейди, якими малював янголів, квіти і чиїсь мрії, і роздав їх присутнім. Після цього, не промовивши ні сло­ва, пішов собі.

І знаєте, що зробили люди з отими шматочками кольорової крейди? Та практично нічого. Хтось віддав сусідові, хтось відніс у місцевий природознавчий музей, хтось просто поклав у шухляду та з часом про них взагалі забув.

І лише одна маленька дівчинка відчула, що їй випала рідкісна можливість розмалювати світ кольорами дитячих мрій. І вона почала малювати. Щодня. Щогодини. Щохвилини. І після школи стала відомою художницею. Вона, на відміну від інших, свій шанс, подарований долею, не змарнувала…

Всім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, гарного дня. Як завжди, щиро ваш.