«Півтора місяця ми просто жили у коридорі»: зірка «Козаки. Абсолютно брехлива історія» про зміни під час великої війни

Популярний актор, зірка кінокартини «Козаки. Абсолютно брехлива історія» Олександр Мельник зіграв роль російського офіцера у фільмі «Новорічна зміна» (ICTV2). Детективна комедія вийде 7 січня. Олександр каже, що на свята, як завжди, буде зі своє родиною: «Дома, під ялинкою, з салатом „олів'є“ та телевізором».

Раніше «ФАКТИ» публікували інтерв'ю з актором Олексієм Суровцевим про випробування під час великої війни.

В ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» Олександр Мельник зізнався, що допомогло йому зіграти росіянина, чому не поїхав разом з дітьми з Києва і як лікується від депресії.

«Там, де я народився, нічого вже не залишилось»

— Олександре, що ви відчували, коли грали російського офіцера?

- Я так давно вже граю наркоманів, бандюків та маніяків, що роль ще одного, не є чимось особливим. Але, звичайно, коли пропонують зіграти якогось російського офіцера, в душі щось перемикається і зі своєю ненавистю нічого не можеш зробити. У такий момент я завжди собі кажу, що цю нечисть хтось таки повинен грати. Звичайно, я «включаюсь» в роль, відіграю і «виключаюсь». Бо, якщо протягом робочої зміни наповнюватися цим негативом, головне, щоб це не ввібралося у шкіру та кров.

Читайте також: «Я впала з ліжка, ноги не слухалися»: акторка Тала Калатай про життя під час великої війни

— Де ви брали «фарби» для свого героя?

- Перед тим, як грати, я вивчав як росіяни поводять себе у соціальних мереж: балакають, взаємодіють. Але у мене була складніша задача, бо мій герой довго прожив в Україні, будучи засекреченим агентом. Він, навіть, розмовляв українською. Складніше було знайти хоча б краплю людяності у мого героя. Я її так і не зміг знайти. Навіть, у самих жорстоких бандюках я знаходив її залишки, але не в цьому випадку. Навіть режисер мене трошки «притормажував», щоб у моїх очах не відчувалося такої сили ненависті до росіян. Насправді ж, «Новорічна зміна» — це новорічна комедія, тому зло не мало бути основним почуттям. Незважаючи на складні часи, умови знімання, ми завжди намагалися створювати на майданчику позитивний настрій, навіть жартували.

— З яким відчуттям ви закінчуєте цій рік?

- Спустошеність. Мабуть, як у всіх. Не хочу вдаватися в політику, бо тоді у голову приходять тільки погані слова. Я відчуваю біль всередині. Бо там, де я народився — Соледарі, та місті, де провів багато часу — Бахмуті — нічого не залишилось. Моєї малої батьківщини вже немає. Це дуже боляче. Слава Богу, сестра змогла вивези батьків із Соледару до Павлограду.

«Над домом літали ракети, я відчував страх»

— Яким було ваше 24 лютого?

- Пам’ятаю, мене розбудила дружина зі словами: «Все, війна». Я не повірив, кажу: «Да, ладно». А потім почув вибух. Так, було страшно, напевно, як і кожній людині. Ми з дружиною відразу прийняли рішення, що нікуди не будем виїжджати, залишимось вдома, у Києві. Діти навідріз відмовились їхати з міста. Донька вчиться у коледжі, син у четвертому класі. Пам’ятаю, як він сказав про росіян: «Тато, я ніколи їм цього не пробачу».

— Який період за останній час став для вас найскладнішим?

- За ці майже два роки великої війни було багато складних моментів, але, мабуть, найтяжчі — у перші місяці. Тоді над домом літали ракети і я відчував страх не, а себе, а за родину, дітей. Півтора місяці ми просто жили у коридорі. Я намагався триматися, не падати духом, але все ж було важко, зізнаюся. Коли вже почали працювати лікарні, звернувся по допомогу. Мені прописали заспокійливе, але, зізнаюся, стан тривоги все рівно нікуди не йде. Десь там в середині він залишається.

Читайте також: «Страшно не було, тільки шалено лупашив адреналін»: зірка «Козаки. Абсолютно брехлива історія» про пережите під час війни

— Як ви виходили з цього стану?

- Почав працювати. У серпні 2022 року відкрився Київський театр юного глядача на Липках, де я служу. Почались репетиції, вистави. Я розумів, що не маю права викинути все, що у мене всередині, на дітей та батьків, що приходять на вистави. Ламав себе знову і знову, бо мав виходити на сцену з позитивом. Зараз стало трохи легше.

— Сцена лікує не тільки артистів…

- Глядачу також потрібні вистави. І серйозні, де він може поплакати, і веселі, щоб хоча б на півтори години забути, що коїться в країні. Ми, актори, як лікарі-психологи, лікуємо душі. І кіно треба знімати. Бо росіяни роблять багато пропаганди. А ми повинні показати, що незламні і переможемо все!

Раніше «ФАКТИ» писали, що український фільм про знищення Маріуполя увійшов до шорт-листа претендентів на премію «Оскар».

1942

Читайте нас у Facebook