«У мене зашкалював тиск, з’явилися шум у вухах і відчуття тотальної небезпеки»: акторка та волонтер Ярина Гордієнко про виклики великої війни
Популярна акторка, а з початку повномасштабного вторгнення — відома волонтерка — Ярина Гордієнко, яка стала однією з героїнь кліпу Олі Полякової, зізнається, що, починаючи з 24 лютого 2022 року не відпочивала ні дня. Каже, що буде думати про це після нашої Перемоги та повернення її коханого з полону.
Перерву у поїздках на фронт Ярина виключно робить для особливих кінопроєктів. Так було з пригодницьким серіалом «Друзі» (2+2), прем’єра якого відбудеться 24 лютого — день другої річниці початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. Гордієнко зіграла в ньому одну з головних ролей.
В ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» Ярина Гордієнко розказала про поїздки на Схід, складне повернення на знімальний майданчик та коханого, який вже понад рік вважається зниклим безвісти.
Це інтерв’ю було записано під час перебування Ярини Гордієнко на Бахмутському напрямку.
.jpg "«Попри виснаження, щоранку кажу, що не можу дозволити собі розпастись на атоми, бо від мене залежить велика кількість людей», — каже Ярина")
«Я ніби по-справжньому народилась 24 лютого»
— Ярино, які почуття напередодні другої річниці повномасштабної війни?
— Хочу бути з вами щирою. Можливо, у соцмережах здається, ніби все, що я роблю, таке мотивуюче, світле, легке. Але мені дуже важко. Стан, коли вже немає слів і емоцій, коли хочеться перехреститись і просто назавжди все забути. За ці два роки я абсолютно не відпочивала. Не можу дозволити собі поїхати кудись, наприклад, в Карпати, бо одразу перед очима картинка, що я в горах, а хтось в цей момент виходить з оточення… Через це накопичилась втома.
Ці почуття міксуються з бажанням нищити ворога, допомагати нашим хлопцям. Попри виснаження, щоранку кажу, що не можу дозволити собі розпастись на дрібні атоми, бо від мене залежить велика кількість людей. Тому продовжую рух, а відпочинемо, як-то кажуть, на тому світі.
Читайте також: «Ця війна з нами назавжди»: відомий письменник та військовий вразив зізнанням
— Про що шкодуєте останнім часом?
- Я ніби по-справжньому народилась 24 лютого. До цього життя було якесь несформоване, сіре. Зараз воно стало набагато свідомішим, складнішим, цікавішим у чомусь. У свої 29 років жити хочеться набагато сильніше, ніж в 20. Шкодую лише, що це сталося так пізно.
Розумію, що страх — мій бензин. І коли йдеш туди, де страшно, стається розвиток. Інколи бракує сміливості, щоб робити цей крок у невідоме. Можливо, зараз я — польова кухонька, а маю бути БТРом. Напевно, про це також шкодую. Але загалом зараз, як ніколи відчуваю себе живою.
— Чого вам найбільше не вистачає з життя до 24-го лютого?
- З початку вторгнення я не прочитала жодної книжки, п'єси. Не подивилась жодного фільму. Не ходжу зараз в театр, на виставки, бо голова перенасичена інформацією, роботою на Сході. Але я за цим дуже сумую. Після нашої Перемоги — беру книжки і їду в Карпати — там мене і шукайте! (усміхається — Авт.).
У перші місяці великої війни я закрила свій театральний простір, який вибудовувала й плекала. Його дуже не вистачає, але поки війна, він не є можливим. Сумую за спокоєм, розвантаженою головою, власною дитиною всередині. Не вистачає моєї квартири в Ялті, де залишились дитячі речі, двоповерхове ліжечко, кухонька. За українським Бахмутом — це було прекрасне місто, дуже затишне і прогресивне.
Читайте також: «Зникла звичка розмовляти»: відома телеведуча про стосунки з чоловіком-військовим
— Другий рік українці фактично живуть у новинах. Як змусити себе не впадати при цьому у відчай?
- У мене величезна мотивація. Вона не дає мені спати вночі, будить зранку. Мені хочеться бігти, рятувати світ, наш Схід, хлопців. Не можу просто сидіти, склавши руки. Я маю приїжджати сюди до хлопців — це дуже допомагає мені не впадати у відчай.
Головне, не опускати руки, а системно працювати на перемогу. Фільтрувати новини, не читати їх з ранку до ночі, а виокремити безпечні для вашої психіки години. Інформації багато. Через це я, наприклад, не можу повноцінно займатися творчістю. Тому важливо продовжувати боротьбу і знаходити те, що оживляє. Час, коли ми боялися, вже давно минув. Зараз потрібна лише мотивація — це наша зброя. Невидима, але вона є.
«Мій коханий понад рік у статусі «зниклий безвісти»
— Пам'ятаєте відчуття, коли вперше від початку вторгнення повернулися на знімальний майданчик?
- Моїм першим моїм великим проєктом за час повномасштабної війни стали «Друзі». Я дуже хотіла цю роль. У нас була крутезна команда, чудовий режисер Павло Тупік. Але моє повернення на знімальний майданчик не було легким, хоча я нікому про це не розповідала, навіть своєму агенту.
Пам’ятаю, спочатку було все як завжди — грим, знайомство, репетиція. Перша сцена: я маю заїхати на машині, вийти з авто, сказати кілька реплік. І раптом відчуваю, що в мене панічна атака. До команди «мотор!» залишається пару хвилин, а у мене зашкалює тиск, шум у вухах, я забуваю текст і відчуваю тотальну небезпеку навколо. Дивом мені вдалося опанувати себе. Але в той же вечір я звернулася за допомогою до військового психолога. Вона пояснила мені, що це не панічна атака, а страх сцени і публічного виступу. Виявляється, з військовими і волонтерами, які мають ПТСР, таке трапляється.
Тоді для мене, як для акторки, це прозвучало як вирок. Я розуміла, що не можу підвести команду, тому з усіх сил намагалася взяти себе в руки. Бо це професія, яку я люблю, і в яку хочу повернутися попри стресовий розлад. Мені необхідно було перемогти цю війну в собі. Зараз мені набагато легше, але тоді було боляче. Тож, усе має свої наслідки. Ми не можемо заходити на знімальний майданчик, роблячи вигляд, що війна тебе ніяк не змінила.
— І все ж таки ви не сумнівались, погоджуючись на роль?
- Ні, бо історія моєї героїні абсолютно про мене. Вона волонтерка, а це те, чим я живу вже два роки. Вирішальним аргументом стало те, що, за сценарієм, її звати Женя. Для мене це ім'я особливе, бо мій коханий також Женя. Це був знак.
.jpg "Ярина на сході країни")
— Чи відомо, де зараз знаходиться ваш коханий?
- Мій коханий понад рік у статусі «зниклий безвісти». Підтвердження полону немає, є дві 120-ті міни і велика віра, що він вижив. Вже пророблена величезна робота з його пошуку, на жаль, не можу розкривати всі подробиці. Усе, що я зараз роблю — для нього, для нас. Він — моя велика мотивація. Женя часто мені сниться, записую ці сни — їх вже майже 60.
Складність статусу «зниклий безвісти» у тому, що ти постійно знаходишся у стані невідомості — де він, чи живий? Це сильно впливає на мене, як наслідок — ПТСР. Ніби щодня ходжу з портфелем у чотири рази більшим за мене. Хочу сказати лише одне: кохайте своїх людей, підтримуйте їх, надихайте.
«Тікаючи, росіяни обікрали всю школу, забрали навіть калькулятори»
— Що дає вам сили рухатися та вірити?
— Мене рятують прості речі: кава, спорт, йога, робота з психологом, волонтерство. Я знайшла своє місце на цій війні. Поїздки на Схід до наших захисників — моє велике натхнення.
Читайте також: «На нас чекає черговий розвал російської імперії. Я впевнений»: Григорій Герман про життя під час великої війни
— Ви їздите на фронт з весни 2022 року. Яку поїздку частіше згадуєте?
- До речі, я пишу книжку про свої поїздки і, дай Боже, вона скоро буде. Я була вражена, коли ми приїхали після Харківського наступу ЗСУ в Ківшарівку. Там було кілька камазів українських книг, які росіяни під час окупації сховали в шкільному підвалі, а замість них завезли свою літературу. Вони не спалили їх, натомість акуратно склали, бо не знали, що з ними робити. Проте тікаючи, обікрали всю школу, забрали навіть калькулятори з бібліотеки.
Або історія з крайньої поїздки. Ми поїхали в Сіверськ, куди часто поцілюють росіяни, бо на цьому напрямку вони отримали сучасне озброєння. Я вийшла на окраїну міста, зняла сторіс, зав'язала український прапор і раптом побачила над собою дрон. Дивлюся, а він пустий. Думаю: якщо пустий, то наш. Я йому помахала, і ми швиденько поїхали. Потім хлопці розповіли, що мене в камеру побачили росіяни з окупованого Лисичанського нафтопереробного заводу. Це був ворожий дрон-коригувальник.
— Які зараз настрої у хлопців на фронті?
— Атмосфера на фронті постійно змінюється. Вона не така, як у перший рік війни або 24 лютого. Хлопці виснажені — бойова втома дає про себе знати у різних її проявах. Але попри це вони продовжують виборювати незалежність. Наша з вами підтримка — це вагома валюта на війні.
Читайте також: «Ми попрощалися 24 лютого»: син відомого музиканта служить в ЗСУ
— Чи думаєте про те, що будете робити у день нашої Перемоги?
- Ще ні, але прогнозую, що буду багато плакати. Перемоги з парадом і піснями не буде, бо ми так багато втратили. Це буде великий, важкий день. Мрію у День Перемоги зібрати в одному місці всіх волонтерів, вояк, людей, з якими я зараз на зв'язку, щоб обійматися і розмовляти. Але про це зарано говорити. Зараз треба сфокусуватися на системних, результативних діях.
Раніше «ФАКТИ» повідомляли, що Україна повернула з полону ще 100 воїнів, переважно — захисників Маріуполя.
1194Читайте нас у Facebook
