«Мій чоловік був поранений в боях за Маріуполь, а потім — під час теракту в Оленівці»: рф вже рік не обмінює полонених азовців
Два роки тому, 16 травня 2022 року, захисники Маріуполя вийшли з «Азовсталі», та, відповідно до наказу керівництва України, здалися в полон. Тоді українські офіційні особи заявляли, що це евакуація з метою порятунку життя. Бійцям пообіцяли, що полон триватиме 3−4 місяці, а після того хлопців і дівчат повернуть в рамках обміну полоненими. Також було заявлено, що країни-гаранти ручаються за збереження життів в полоні. Але ці обіцянки виконані не були: в бараці в Оленівці росіяни підірвали 193 азовців. Для багатьох захисників Маріуполя, зокрема тих, хто вижив під час потужного вибуху в тому бараці, полон замість 3−4 місяців триває й досі, вже майже два роки. Причому російська сторона не повідомляє, де утримує захисників Маріуполя та який їхній стан здоров’я. Слід розуміти, що серед них є азовці, яких було поранено спочатку під час оборони Маріуполя, а потім — теракту в Оленівці. Навіть багатьох двічі поранених бійців «Азову» рф відмовляється міняти. Показово, що крайній обмін полоненими, в який путінський режим погодився включити азовців, відбувся рік тому — ще 6 травня 2023-го. Відтоді вдалося повернути 807 українських військовополонених, але серед них жодного бійця з «Азову».
«Щоб добитися від росії підтвердження, що чоловік в полоні, мені довелося їхати в Женеву, до штаб-квартири Міжнародного комітету Червоного Хреста»
Серед двічі поранених (в Маріуполі та під час теракту в Оленівці) — боєць «Азову» Артем Гондюл. Його дружина Анастасія розповіла в інтерв’ю «ФАКТАМ», що, коли її чоловік повернеться з полону, вони з ним втілять свою мрію — усиновлять дитину. Байдуже, це буде хлопчик чи дівчинка, головне — зробити дитину щасливою.
— Тільки в серпні минулого року, тобто через 16 місяців після того, як Артем з побратимами вийшов з «Азовсталі», мені вдалося за сприяння Міжнародного Червоного Хреста (МКЧХ) добитися від країни-агресорки підтвердження, що мій чоловік в полоні, — розповіла «ФАКТАМ» Анастасія. — Щоб це стало реальністю, я їздила у штаб-квартиру МКЧХ в Женеві.
— У відповіді, яку дала росія, вказано, де саме вона утримує вашого чоловіка?
— Ні. Лише надано інформацію, що він у полоні. Російська сторона нічого не повідомила й про стан здоров’я Артема після його другого поранення.
— Співробітники Червоного Хреста їздили в росію та на власні очі бачили вашого чоловіка чи вони просто отримали письмову відповідь від рф?
— Вони не кажуть жодних деталей — ані про те, як отримали інформацію, ані про те, де конкретно росіяни утримують мого чоловіка. Пояснюють це тим, що розголошення інформації начебто може зашкодити військовополоненим.
— Розкажіть, будь ласка, як ви познайомилися з Артемом.
— Познайомилися понад 20 років тому, а одружилися — за 2 роки до повномасштабної війни. Розповім послідовно. Я була бізнеследі, мала магазини. Артем прийшов влаштуватися на роботу, та я проводила з ним співбесіду. Так і познайомилися. Багато років ми були просто друзями.
Коли у 2014-му путінський режим окупував Крим і розв’язав гібридну війну на Донбасі, Артем став волонтером, допомагав саме військовим. А потім влаштувався у приватну компанію з охорони від сомалійських піратів вантажних суден, які проходять Аденською затокою (знаходиться між Аравійським півостровом і півостровом Сомалі). Через певний час він вирішив піти служити у військо.
— Як Артем освідчився вам у коханні?
— Це було ще до того, як він став військовим. Вийшло так: він повернувся з моря з вахти з охорони суден, подзвонив мені, повідомив, що приїхав, запросив на каву. Наступного дня попросив, щоб я познайомила його зі своїм собачкою. З самого ранку ми пішли гуляти, увесь день провели разом. Відтоді не розлучались аж до початку повномасштабної війни. Як Артем зробив мені пропозицію вийти за нього заміж? В Маріуполі він проходив випробувальний термін в «Азові». Попросив приїхати до нього. Коли зустрілися, він сказав: «Давай одружимося. Переїдеш до мене як дружина». От так було у нас. Додам ще, що Артем молодший за мене на сім років. В обох у нас перед цим були невдалі шлюби. А наш з ним шлюб став щасливим.
«Під час оборони Маріуполя на мій телефон неодноразово приходили погрози від окупантів: «Мы знаем, где ты! Мы тебя найдем! Мы тебя убьем!»
— Напередодні повномасштабного вторгнення ви обговорювали, що робитимете, якщо путін наважиться відкрито напасти на Україну?
— Перед початком великої війни мій чоловік цілий тиждень знаходився на позиціях. Але 23 лютого увечері його відпустили додому помитися та взяти деякі речі. Він був дуже втомлений, приліг відпочити. Сказав мені, щоб терміново звільнилася з роботи (я працювала адміністратором у центрі сучасної косметології), пакувала речі й вже наступним ранком їхала з міста. Тож я склала валізи й була готова в дорогу. О 5 ранку 24 лютого Артем подзвонив, фоном у слухавці було чутно звуки вибухів. Він сказав: «Почалася війна, негайно їдь з міста». Я відмовилась. Декілька днів плакала, повторюючи: «Я його не покину!» Двадцять п’ятого лютого Артем попередив по телефону: «Зараз буде удар авіації! Негайно спускайся в бомбосховище!» Я схопила «тривожний рюкзак», собаку Матильду, і ми побігли вниз. В Маріуполі ми жили на лівому березі, на площі неподалік від «Азовсталі». Туди в той день снаряди ще не долітали, але вибухи було дуже добре чути. Чоловік дзвонив мені, наполягаючи: їдь, машина стоїть під домом заправлена пальним.
— Ви встигли виїхати з міста до того, як окупанти взяли його в облогу?
— Так. Це була в багатьох відношеннях важка нервова поїздка, зокрема через те, що я тоді вперше самостійно вела автомобіль. Діставшись Запоріжжя (220 кілометрів від Маріуполя), зупинилась перепочити. Мене трусило, розридалась. Але справжній нервовий зрив у мене трапився наступного дня, коли я доїхала до блокпосту біля знаку з написом «Дніпропетровська область». Відчувала, що далі вести машину не зможу, тож подзвонила родичам, і вони приїхали за мною на блокпост, відвезли до Кривого Рогу, де в мене лишилась квартира.
Читайте також: «Я сиділа у підвалі і тупо чекала смерті. Розуміла, що ми звідти не виберемося», — Надія Сухорукова розповіла про ад в заблокованому Маріуполі
— Оборона Маріуполя тривала до середини травня 2022 року. Протягом цього часу ви з Артемом мали можливість виходити на зв’язок одне з одним?
— Мобільний зв’язок з чоловіком зник 2 березня. Але 7 квітня від нього прийшло повідомлення. Спочатку я не повірила, що це він пише, адже в ті дні мені на телефон неодноразово приходили погрози від окупантів: «Мы знаем, где ты! Мы тебя найдем! Мы тебя убьем!» Тож на Артемове повідомлення я відповіла: «Як ти доведеш, що справді мій чоловік?» У відповідь він прислав голосове повідомлення. Я розридалася, але то були сльози радості. Проте буквально наступного дня мені зателефонував один з командирів, повідомив, що у мого чоловіка уламкове поранення.
— Куди саме влучив уламок?
— В таз. Лікарі прооперували, але в тих умовах (імпровізований шпиталь «Залізяка» в бункері «Азовсталі») дістати уламок не вдалося. Певно, він і досі лишається в тілі.
Зараз знаю, що попервах через це поранення Артем не відчував ніг — скоріш за все, був перебитий м’яз. Але під час здачі в полон мій чоловік вже міг ходити.
— Він був в тому бараці в Оленівці, який підірвали рашисти?
— Так. Незабаром я побачила чоловіка на одному відео — на пропагандистському каналі «росія 24» Артема показали в репортажі з донецької лікарні.
— В ліжку?
— Так, в ліжку.
— Це були просто відеокадри чи Артем щось говорив на камеру?
— У нього брали інтерв’ю. Він сказав, що майже цілий, що любить мене й чекає на обмін. Рука в нього була перебинтована. Потім я дізналася від одного з хлопців, якого вдалося звільнити в рамках обміну полоненими, що в Оленівці Артем отримав наскрізне уламкове поранення руки. Через це кисть правої руки не працювала.
— У колишніх військовополонених, які пройшли Оленівку, є версії того, за якими ознаками були відібрані ті 193 азовці, яких росіяни перевели в окремий барак і підірвали там серед ночі?
— Ні, немає. Наскільки мені відомо, у СБУ також немає версії щодо цього.
— Частину тих, хто вижив після того вибуху, вдалося обміняти?
— Так, 22-х військовослужбовців, які знаходилися в тому бараку під час вибуху, росія погодилася обміняти, й вони повернулися додому у вересні минулого року. Відтоді не вдалося повернути жодного з тих, хто вижив під час теракту в Оленівці.
До мене в друзі у фейсбуці приєднався колишній полонений, якого вдалося обміняти весною минулого року. Після поранення він знаходився у шпиталі «Залізяка», про який я вам вже казала. Поруч з ним лежав мій поранений чоловік. Вони з іншими пацієнтами «Залізяки» домовились зустрітися, коли весь той жах скінчиться та вони опиняться в нормальних умовах. Вірю, що так воно й буде.
Читайте також: Дружина командира «Азову» Дениса Прокопенка: «Я перша повідомила чоловікові, що почалася війна»
На фото у заголовку: «В обох нас перед цим були невдалі шлюби. А наш з Артемом шлюб став щасливим», — розповіла Анастасія
Фото з особистого архіву Анастасії Гондюл
1086Читайте нас у Facebook