«Міг відмовитися від завдання, бо тільки вернувся з нуля»: заради загиблого сина мати щодня долає 180 км і стоїть на площі з його портретом
«Син почав будувати дім, вже звели фундамент, та всі плани зруйнувала війна»
— Іван виріс у селі Березняки. Він вибавив свою сестру Мар’янку, молодшу від нього на 15 років, — каже «ФАКТАМ» матір загиблого бійця Надія Яник. — Спокійний, привітний, довірливий, любив гумор, тварин, мав багато друзів і всім йшов на допомогу — таким був мій син. Зазвичай діти вчителів вчаться на відмінно, але в мого Вані таких оцінок не було. Однак для мене він завжди був найкращим сином у світі!
Після школи Іван здобув спеціальність слюсаря. Син мав золоті руки — і плитку сам клав, й добре розбирався у будівельних роботах. Їздив на заробітки у Чехію. Мріяв мати сім'ю, машину, будинок. Частина цих мрій збулася: син одружився та мешкав з родиною у місті Берегове, це за 100 кілометрів від нас. Виховував двох доньок — 12-річну Алінку та однорічну Вікторіку. Придбав машину і почав будувати дім. Вже звели фундамент, привезли блоки, але не встигли. Всі плани зруйнувала велика війна.
Після повномасштабного вторгнення Іван Яник записався до територіальної оборони, хоч армійського досвіду не мав. На строкову службу його не взяли через проблеми зі здоров’ям.
— 26 грудня 2022 року сина мобілізували. Так він став солдатом — стрільцем-помічником гранатометника 42-ї механізованої бригади. Чи перечили ми? А хіба можна було? Іван настільки любив Україну, що не замислюючись одягнув однострій, — каже матір. — Про війну Іван мало що розповідав, знаю, що служив на Донеччині та Луганщині. Завжди говорив: «У мене все добре». Але якось в соцмережі натрапила на відео, де наші бійці змучені, брудні, в болоті після важкого завдання. Воно стало вірусним і набрало понад 12 мільйонів переглядів. Серед них упізнала свого Івана. Від побаченого розплакалась, бо зрозуміла, наскільки важко захисникам.
Востаннє бачила Івана живого, коли були хрестини меншої онучки у липні 2023 року. Син так радів народженню другої доньки. Він своїх дівчат обожнював…
«У пам’яті закарбувалися його холодні й такі рідні руки»
Остання розмова матері та сина була в день його загибелі — 9 лютого 2024 року. Іван повідомив: іде на нуль, а потім поїде додому у відпустку.
— Син міг відмовитися, бо тільки три дні, як вернувся з нуля, — розповідає Надія Яник. — Він дуже хотів додому до сім'ї й тому погодився. Командир казав що відразу, як повернеться з бойового завдання, Іван піде у відпустку. Але не судилось. Позиції українських бійців біля населеного пункту Хромівка на Бахмутському напрямку обстріляли росіяни. Іван отримав поранення шиї й хребта. Почалась масивна кровотеча, врятувати сина не змогли…
Я наче відчувала біду. Була на лікуванні в Ужгороді в кардіоцентрі. Знала, що син має приїхати додому, але ні сну, ні спокою не було. Страшну звістку повідомила невістка, їй сповістили про загибель Івана. Я бачила його тіло, і навіки у пам’яті закарбувалися його холодні й такі рідні руки, лице в подряпинах, підтягнута до підборіддя шия і шапка на голові, бо, певно, там були шви…
Поховали ми його у Береговому, де він жив з родиною. Словами не передати мої почуття. Я ніяк не можу змиритися, що сина вже нема. Здається, що ось відкриє двері й скаже: «Мамо, та що ви нас і не зустрічаєте?» Оскільки він жив далеко від мене й не міг часто приїжджати, кожні гостини я накривала стіл з його улюбленими стравами… Як хочеться повернутись у ті добрі часи, де не було страшної війни й горя…
Петицію на посмертне звання «Герой України» для Івана Яника зареєструвала його дружина. Вся родина, друзі та колеги активно поширювали її, але залишилось зібрати за десять днів ще 5000 голосів. А це, зізнається співрозмовниця, не так просто.
— Я працюю у сільській школі вчителькою початкових класів, мені допомагають вчителі, батьки, односельці. Але потрібно ще трохи… Дійсно не сплю ночами, нічого не хочеться їсти, постійно думки про сина та петицію. Бо це найменше, що ми можемо зробити для Івана. Для мене це надзвичайно важливо, у моєму серці син назавжди, але щоб пам'ять про нього жила вічно, як і про інших героїв. І взяв такий відчай, що вирішила їхати до Ужгорода, долаючи із Березняків в один бік 90 кілометрів. Я вийшла на центральну площу, тримала в руках портрет сина, на якому був QR-код та номер петиції.
Поруч були ще дві світлини героїв з Закарпаття, там теж бракувало голосів. Багато хто думав, що це збір коштів, тому підходили та пропонували їх. Я була вражена добрими серцями людей, але пояснювала, що, на жаль, збираю підписи сину на посмертне звання «Герой України». Й тоді мене обіймали та плакали разом. Цілими сім'ями йшли. Дехто по кілька разів не міг авторизуватись, телефони чомусь не дозволяли до кінця виконати дії, щоб віддати голоси. Але люди робили все можливе, аби підтримати петицію. Це дуже цінно.
Нагадаємо, 1 жовтня, у День захисників і захисниць, Київ вшанує пам'ять полеглих героїв хвилиною мовчання та зупинкою руху на Хрещатику й Майдані Незалежності.
Раніше «ФАКТИ» розповідали про родину з Львіщини, яка за три місяці на війні втратила двох рідних синів.
1882Читайте також: «Хто, як не я. То моя робота»: після втрати сина на війні його 56-річна мати продовжує воювати за двох
Читайте нас у Facebook
